Муніципальна власність

Така модель існує  в країнах Західної Європи. Права  органів місцевого самоврядування на ведення господарської діяльності при комунальній моделі обмежені, господарська діяльність не входить  до завдань самоврядних органів. Існування подібної моделі може бути обумовлене наявністю  двох умов.

По-перше, висока платоспроможність  населення, яка забезпечує як можливість оплати за послуги, які територіальні  громади індивідуально споживають, так і достатні податкові платежі, за рахунок яких місцева влада  може замовляти виконання суспільних послуг приватному сектору.

По-друге, ринок муніципальних  послуг настільки розвинутий, що завданням  місцевої влади є лише визначення найбільш оптимальних постачальників послуг за співвідношенням показників „ціна-якість”. Недостатність ресурсів окремих адміністративно-територіальних утворень для вирішення завдань, покладених на місцеве самоврядування, компенсується державою. При даній моделі якщо й існують муніципальні підприємства, то їхня кількість мінімальна, а їхнє існування обумовлене не господарськими, а соціальними або політичними чинниками.

Наприклад, у Брюсселі існує муніципальне автобусне підприємство, яке свідомо створено нерентабельним для зменшення кількості приватного транспорту в центральній частині  міста. Ціни на проїзд в автобусі  незначні, а вартість парковки особистого автомобіля в центрі міста настільки велика, що це стимулює мешканців, при перебуванні у центрі міста, користуватися громадським транспортом. У даному випадку низька вартість проїзду в автобусі встановлена не з економічних, а з політичних міркувань, і підприємство отримує дотацію з міського бюджету.

2. Комунально-рентна модель муніципального господарства передбачає участь органів місцевого самоврядування не тільки в розподілі муніципальних замовлень, але й у сфері економічного використання ресурсів території (земля, об’єкти нерухомості). Податки з населення і з виробників продукції та платежі за послуги на території адміністративно-територіального утворення доповнюються рентними платежами за використання комунальної власності. Комунально-рентна модель відрізняється від комунальної моделі тим, що джерелом поповнення місцевого бюджету є надходження не тільки від податків, але й від використання муніципальної власності. В даній моделі також не потрібно великої кількості муніципальних підприємств, але можливе створення окремих підприємств на базі муніципальної власності з метою ведення господарської діяльності для поповнення бюджету.

3. Муніципально-рентна модель муніципального господарства базується на ідеології муніципального соціалізму. Основний тягар з вирішення питань життєзабезпечення населення несуть не самі мешканці, а органи місцевого самоврядування, що ми і бачимо сьогодні в Україні. Низька платоспроможність і усталений менталітет населення змушує місцеву владу надавати мешканцям значну кількість безоплатних послуг або послуг, які сплачуються частково. Для цього органи місцевого самоврядування повинні мати значні джерела доходів, в тому числі і від господарської діяльності. З цією метою муніципалітетам надається можливість стати повноцінними господарюючими суб’єктами на своїй території. Вибір такої моделі для сучасної України є  економічною необхідністю. Муніципальні підприємства в даній моделі повинні не тільки надавати послуги із життєзабезпечення територіальних громад, але й бути джерелом поповнення бюджету. Для реалізації цієї моделі муніципальні підприємства повинні ефективно працювати і бути рентабельними, чого в Україні не спостерігається. Більшість муніципальних підприємств України є дотаційними і не виступають джерелом доходів місцевого бюджету, хоча є окремі ефективно функціонуючі комунальні ринки, готелі, автозаправки тощо. Таким чином, модель комунального господарства, яка існує в Україні, не належить у чистому вигляді до жодного з перерахованих типів. В інших країнах наведені моделі теж не існують у чистому вигляді.

Використання тієї чи іншої моделі залежить від таких  чинників:          1) обсяг компетенції органів місцевого  самоврядування, визначений законодавством; 2) економічна політика держави; 3) наявність і характер основних ресурсів території; 4) наявність кваліфікованих кадрів у органах місцевого самоврядування і муніципальних підприємствах;                          5) податкоспроможність населення.

 Залежно від комбінації виокремлених  чинників визначається співвідношення функцій комунального (муніципального) управління (муніципальні підприємства практично не створюються) і комунального (муніципального) господарювання (здійснюється за допомогою муніципальних підприємств), формується конкретний тип муніципального господарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МУНІЦИПАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

 

 

 

 

Процеси муніципалізації  і приватизації в Україні. Етапи  та особливості  муіципалізації в  Україні. Аналіз сучасного стану  муніципального сектору в Україні.

 

 

4.1.  Сутність процесів муніципалізації  та приватизації

 

До останньої чверті XVIII століття українські і російські  міста фактично не мали власності. Поняття  міська власність і міські фінанси  з’являються лише в „Жалуваній грамоті” 1785 року, якою було започатковано самостійну господарську та фінансову діяльність міст.

У дореволюційній Україні і Росії  муніципалізація була мало розвинена. Але після 1905 року ситуація змінюється. Київський всеросійський з’їзд  міських діячів одностайно висловився за муніципалізацію.  Результатом цього було те, що до 1914 року муніципалізованими виявилися майже всі водогони й майже 50% електричних станцій. З муніципальних підприємств дореволюційної України і Росії, за даними 1917 року, відзначимо аптеки (в 62 містах), біржі праці (в 6 містах), бойні (переважно в містах, але часто досить примітивні), лазні (в 27 містах, але часто здані в оренду), заводи гончарні, вапняні, цегельні, ливарні, миловарні, салотопні, солеварні (у 104 містах), каменоломні (в 50 містах), пральні (в 14 містах), хлібопекарні (в 34 містах), друкарні (в 9 містах), млини (в 54 містах), склади дров’яні, сінні, вугільні, лісові, гасові, брукового каменю (в 450 містах) [49, с. 218].

На початку ХХ століття, на відміну  від ХІХ, вирішальне значення у фінансовому становищі міст мали вже не податки, а доходи з муніципальної власності. В 1914 році вони становили половину всіх доходів, причому більша їхня частина надходила з міських підприємств, які перетворилися на головне джерело поповнення міських бюджетів.

Таким чином, з кінця ХІХ століття російські міста вступили на той  шлях, яким вже давно йшли європейські  муніципалітети: створення власних  підприємств за рахунок довгострокових облігаційних позик. Муніципальні підприємства були комерційними за своїм характером: вони не тільки обслуговували потреби міського населення, але й приносили доходи в міську касу, і досить значні. Як результат – до початку Першої світової війни багато міст Росії стали не тільки великими власниками, але й ефективними підприємцями [49, с. 218].

Розвиток міського господарства був  перерваний Першою світовою війною, що призупинила виконання багатьох господарських починань і проектів, а революція, що відбулася слідом  за нею, спрямувала його на інший шлях. Прихід до влади більшовиків наприкінці 1917 року означав ліквідацію не тільки приватної, але й муніципальної власності. Знову муніципальна власність з’являється  лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України і початку ринкових реформ.

Процес створення муніципальної власності описується за допомогою терміна „муніципалізація”. Це формування муніципальної власності в межах існуючих норм законодавства в інтересах територіальної громади. Процес переходу об’єктів з державної та муніципальної власності в приватну – приватизація.

Цілі муніципалізації, як показує історичний досвід, можуть бути такі: зменшення витрат державного бюджету через зменшення субсидій і дотацій у суспільний сектор; демократизація економіки, що сприяє припливу зарубіжних капіталів; концентрація сил і коштів для здійснення місцевими урядами певної політики територіального розвитку; полегшення умов кредитування і мінімізація комерційного ризику в сферах діяльності, які обслуговують публічні (суспільні інтереси); здешевлення послуг, які споживаються територіальною громадою за рахунок встановлення твердих (регульованих) цін.

Як показує досвід муніципальна власність виникає шляхом:

– природньоісторичного процесу, „знизу”, формуючи ядро муніципального господарства (характерно для країн Західної Європи);

– зміни складу і структури муніципальної власності в результаті зміни складу повноважень і компетенції органів місцевого самоврядування (тенденції муніципалізації і демуніципалізації економіки змінюють одна одну);

–  неприроднім, „знизу,” а в процесі розподілу державної власності, її передачі в муніципальну і приватну власність, а також в процесі приватизації колишніх держпідприємств (характерно для постсоціалістичних країн).    

Масштаби і межі муніципальної власності рухомі, відкриті, вона скорочується за рахунок приватизації або націоналізації, збільшується за рахунок муніципалізації об’єктів державної та  приватної власності.

Як показує  досвід, існує досить широкий спектр методів (способів) формування муніципальної власності: 1) в порядку розмежування державної власності; 2) безоплатна передача об’єктів соціально-культурного призначення від приватизованих підприємств; 3) передача об’єктів соціально-культурного призначення державних підприємств і організацій; 4) передача об’єктів соціально-культурного призначення державних підприємств, які ліквідовуються, в тому числі тих, які проходять процедуру банкрутства; 5) прийняття в муніципальну власність майна підприємств-боржників місцевого бюджету; 6) прийняття в муніципальну власність майна в порядку наслідування за померлим, який не має спадкоємців; 7) прийняття в муніципальну власність майна в порядку дарування від фізичних і юридичних осіб; 8) придбання (купівля) майна; 9) будівництво нових майнових об’єктів; 10) викуп майна, яке перебуває у власності фізичних або юридичних осіб для суспільних потреб.

 

 

4.2. Етапи та  особливості муніципалізації в  Україні

 

Аналіз різноманітних  досліджень процесу формування інституту  муніципальної власності викликає необхідність узагальнення поглядів науковців  та виділення основних етапів становлення інституту муніципальної власності в Україні, варіанти яких подані у табл. Б.2 Додатку Б.

В основу періодизації процесу  становлення інституту муніципальної  власності в Україні нами покладено  історико-правовий аналіз нормативно-правової бази, у якій по-різному розглядається сутність муніципальної власності і способи її формування.

Серед вищезазначених різноманітних  способів формування муніципальної власності в Україні основними виявилися:

– роздержавлення, коли державне майно передавалося в муніципальну власність шляхом розмежування державної власності;

– саме муніципалізація, коли соціальні об’єкти приватизовуваних підприємств ставали муніципальним майном.

Розмежування цих двох шляхів муніципалізації  грунтується на специфічності механізму переходу однієї форми власності в іншу. Перший шлях передбачає формування муніципальної власності на основі розмежування майна, яке належить державі. Другий – на формуванні муніципальної власності в процесі приватизації соціальної сфери.

І етап (1990–1991 рр.) – створення інституційно-правових передумов становлення інституту муніципальної власності на основі закону СРСР „Про загальні засади місцевого самоврядування й місцевого господарства в СРСР” (9 квітня 1990 р.), закону УРСР „Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” (7 грудня 1990 р.), закону УРСР „Про власність” (7 лютого 1991 р.).

Характерними рисами цього етапу є децентралізація  радянської політичної системи, відродження  місцевого самоврядування й муніципальної власності як його економічної основи. Муніципальна власність розглядається ще як різновид державної власності. ЇЇ суб’єктом є адміністративно-територіальна одиниця в особі районних, міських, селищних і сільських рад народних депутатів.

Стартовим імпульсом став Закон СРСР від 9 квітня 1990 р. „Про загальні засади місцевого самоврядування й місцевого господарства в СРСР”, у якому за нових умов введено поняття „місцеве самоврядування” в юридичний обіг, визнано право громадян на місцеве самоврядування, місцеві Ради визнано органами місцевого самоврядування, гарантовано самостійність, незалежність і виборність Рад, визначено (хоча не чітко) компетенцію місцевих рад, надано в розпорядження місцевих рад муніципальну власність, органи місцевого самоврядування наділено широкими бюджетними правами та правом проводити податкову політику (встановлювати місцеві податки, збори й мита, а також ставки податку на прибуток з місцевих підприємств). За місцевими Радами було закріплено широку й стабільну дохідну базу, до якої крім місцевих податків входили податки: а) повністю – на прибуток місцевих підприємств, прибутковий, земельний, з виробничих кооперативів; б) частково по стабільних нормативах – з обороту, плата за природні ресурси.

Прийняття й наступна реалізація даного закону знаменували собою перший за сімдесят років радянської влади реальний проект комуналізації (муніципалізації) нижнього рівня влади, що збігається з низовою ланкою системи Рад, а також перший великомасштабний і систематизований проект децентралізації влади – у Радянському Союзі взагалі й у Росії та Україні зокрема. Слід зазначити, що поняття муніципальної власності, уведене в обіг вищевказаним законом, не мало під собою ні гідної, адаптованої до особливостей розвитку Радянського Союзу даного періоду часу теоретичної бази, ані реальних механізмів практичної реалізації, що в підсумку обумовило його нежиттєздатність.

На законодавчому рівні  України вперше термін „муніципальна (комунальна) власність” згадувався у Законі Української РСР „Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” [165]. Згідно із цим Законом, муніципальна власність розглядалася як одна з форм державної власності, а її природа в законі не визначалася.

Правовий режим майна  муніципальної власності було визначено  Законом Української РСР „Про власність”, у якому муніципальна власність розглядається як різновид державної власності, тобто вважається складовою частиною державної власності.