Муніципальна власність

Їх прийняття  могло б задовольнити теперішню  потребу органів місцевого самоврядування в конкретних механізмах реалізації права муніципальної власності.

Особливості теперішнього становища повязані з  рядом характерних рис сучасного  суспільства. Перш за все, йдеться про  удосконалення соціально-економічної  ролі муніципальної власності в умовах ринкових перетворень. Зміст нових завдань полягає в упорядкуванні використання муніципальної власності в інтересах соціально-економічної життєдіяльності адміністративно-територіальних утворень на основі вдосконалення управління їхніми майновими комплексами, мета  якого – одночасне підвищення ефективності (економічної вигідності) і результативності (виконання соціальних функцій) використання всіх наявних у розпорядженні адміністративно-територіальних утворень ресурсів.

Крім того, на нинішньому етапі особливої гостроти набуло питання із землею. Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року встановлено склад земель муніципальної власності, порядок набуття прав на неї, обмеження щодо передачі земель державної власності у муніципальну власність, основні вимоги щодо розмежування земель державної і муніципальної власності.

Стаття 83 Земельного кодексу  визначає, що землі, які належать територіальним громадам сіл, селищ, міст, є муніципальною  власністю. У муніципальній власності  перебувають усі землі в межах  населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти муніципальної власності.

Територіальні громади  набувають землю у муніципальну власність у разі: а) передачі їм земель державної власності; б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;  в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; д) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади  сіл, селищ, міст можуть об’єднувати  на договірних засадах належні їм земельні ділянки муніципальної  власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Пунктами 10–12 Перехідних положень Кодексу встановлено, що рішення про розмежування земель державної й муніципальної власності в межах населених пунктів приймають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів – органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.

Витрати, пов’язані  із розмежуванням земель державної  та муніципальної власності, здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів.

До розмежування земель державної та муніципальної власності повноваження щодо розпорядження землями у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. 

Законодавчі основи розмежування визначено Законом України „Про розмежування земель державної та комунальної власності” від 5 лютого 2004 року, який набрав чинності 14 липня 2004 року [140]. До цього цей процес регулювався Постановою Кабінету Міністрів України від     1.01.2002 р. № 1100.

За даними Держкомзему, станом на 1 січня 2009 року в Україні підлягає розмежуванню 30143,89 тис. га земель. Прийнято 1349 рішень про розмежування земель державної та муніципальної власності на площі 2988,20 тис. га. На жоден з обласних центрів України не було затверджено проекту землеустрою щодо розмежування земель державної та муніципальної власності.                                             

Серед причин повільних темпів розмежування – недостатність або відсутність фінансування. Зауважимо, що за оцінками Кабінету Міністрів України річні асигнування на роботи з розмежування становлять 67,5 млн. гривень. Річна вартість розмежування не перевищує 2,27% надходжень доходів до зведеного бюджету України від земельних ресурсів. Але ці витрати є найнадійнішими інвестиціями у майбутнє міст [247, с. 43].

Слід підкреслити, що новий Закон створює передумови для передачі значного масиву державних  земель у муніципальну власність. Критики  цього Закону стверджують, що держава втрачає контроль над земельними ресурсами в містах. Але це означає лише те, що такий контроль отримують міські територіальні громади, тобто відбувається процес формування та посилення матеріальної бази місцевого самоврядування.

Висока вартість робіт із розмежування земель і низький рівень їх фінансування зумовлюють тривалість цього процесу. У 2009 році на цей вид робіт кошти з Державного бюджету взагалі не передбачалися.

Аналіз процесу формування муніципальної власності в Україні  дав можливість розкрити такі його особливості: 1) відсутність державної Програми муніципалізації зумовила проведення останньої у процесі реалізації Програми приватизації, за якою потенційно прибуткові муніципальні підприємства переходили до приватного сектора, а майно соціально-культурного і комунально-побутового призначення приватизованих підприємств було передано в муніципальну власність; 2) масштабність процесів муніципалізації; 3) закріплення за місцевими органами влади переважно збиткових підприємств; 4) в Україні основним джерелом формування муніципальної власності була державна власність, на відміну від більшості європейських країн, де муніципальна власність створювалася переважно шляхом муніципалізації об’єктів, що належать приватному сектору; 5) паралельний перебіг декількох процесів: виділення муніципальної власності, формування приватної власності за рахунок приватизації як державної, так і новоствореної муніципальної власності, муніципалізація соціальних об’єктів приватизованих підприємств та організацій. Одночасне проведення всіх цих процесів без належного організаційного і правового оформлення призвело до зниження ефективності реформ і виникнення парадоксальних ситуацій (наприклад, значного перевищення видаткових зобов’язань органів місцевого самоврядування над джерелами їх фінансування).

 

 

 

   4.3. Аналіз сучасного стану муніципального сектора економіки України

 

Одна з головних проблем дослідження – неможливість провести всебічний економічний аналіз по муніципальному сектору економіки через недостатність статистичної бази й фактологічного матеріалу в економічній літературі (у квітні 2007 р. попередній класифікатор форм власності було скасовано, а новий не введено). Показники даються у збірниках Держкомстату України несистемно й уривчасто. Спроби розрахувати на основі опублікованих даних задовільні похідні показники як організаційно-правового, так і соціально-економічного плану стосовно муніципальної власності натрапляють на значні, часом нездоланні труднощі. Тому дані, що наводяться для характеристики процесів, які відбуваються при становленні муніципальної власності, мають не досить повний і несистемний характер.

Результати формування муніципальної власності в Україні сьогодні відображаються в питомій вазі підприємств муніципальної та муніципально-корпоративної форми власності у загальній кількості підприємств (близько 8%) і вартості основних фондів (табл. 4.1). З таблиці 4.1 видно, що:

    – частка держави в майні та майнових правах, включаючи вартість газотранспортної системи та нафтопроводів, становить приблизно 30 відсотків вартості від основних фондів економіки;

    – частка місцевих територіальних громад – близько 25 відсотків. Головним чином це середні та малі підприємства, що мають місцеве значення і належать в основному до муніципального господарства;

    – частка приватного капіталу (переважно у формі корпоративних прав) найбільша – понад 45 відсотків, і він охоплює фактично усі сфери і галузі економіки.            

                                                                                                    Таблиця  4.1

Розподіл вартості основних фондів підприємств України  за формами власності (на 01. 01. 2007 р.)

 

Форма власності	Частка  в загальній вартості фондів, %	У фактичних  цінах, млрд.грн.
1	2	3
Державна	31,5	359
Муніципальна	23,3	266
Приватна	45,2	516

       Джерело: Складено за даними: ОАО „Інформаційно-аналітичне агентство „Статінформконсалтинг”

 

Дані таблиці 4.1 і таблиці В.3 Додатку В показують, що рівень роздержавлення власності в Україні можна  порівняти з рівнем розвинутих країн світу, а приватний сектор має контрольний вплив на ситуацію в основних галузях економіки. У Росії (табл. В.6 Додатку В) при скороченні підприємств і організацій державного сектора з 14,3% у 1996 р. до 2,8% у 2009 р. активно формуються муніципальні та приватні ( 5,4% та 83,3% у 2009 р.). У Республіці Білорусь (табл. В.5 Додаток В) державна форма власності становить 62,2%, приватна – 36,5%, іноземна – 1,3%.

Щодо організаційно-правових форм підприємств, то із майже 860 тис. підприємств  України найбільшу частину (38,1 %) становлять товариства з обмеженою відповідальністю. Фактично усі вони приватної форми власності.    29,0% підприємств – це приватні підприємства, що засновані на власності фізичної особи, 5,7 % – це фермерські господарства, 4,0 % – акціонерні товариства, 3,6 % – колективні підприємства та 3,6 % – кооперативи. На частку держави та місцевих територіальних громад припадає близько 3 % підприємств України [58, с. 141].

У муніципальному секторі економіки працювало  на 1 січня 2007 р. близько 600 тис. осіб на 16,7 тис. муніципальних підприємств, а в 2006 р. – 562 тис. осіб,  що становить приблизно 6,3% зайнятого населення України. Вартість основних фондів, зосереджених у цьому секторі, становить        266 млрд.грн., або майже чверть усіх фондів економіки. При цьому загальний фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування – мінус 821 млн.грн. Привертає увагу стабільна збитковість сектора економіки, що контролюється місцевими територіальними громадами, тоді як якісні показники роботи підприємств державної форми власності не набагато гірші, аніж показники діяльності приватних підприємств [58, с. 198]. 

За період з 2000 по 2009 рр. загальний  фінансовий результат діяльності (до оподаткування) контрольованого місцевими  громадами сектора економіки погіршився у 5,3 раза. Характерним є збитковість роботи муніципальних підприємств та проїдання ними своїх активів, відносне зниження їхньої реальної ринкової вартості.

За даними Держкомстату України, на початок 2007 року близько               2% підприємств України належало місцевим територіальним громадам, а їхня частка у вартості основних фондів підприємств України становить 23,3%. Таким чином, середня вартість основних фондів муніципальних підприємств на порядок вища від аналогічного показника середньостатистичного підприємства країни. Проте зазначені фонди у переважній більшості є морально та фізично застарілими, тому порівняно висока фондоозброєність муніципальних підприємств мало впливає на їхню фондовіддачу та ефективність роботи, що призводить до погіршення матеріальної і фінансової бази місцевого самоврядування в Україні.

Підприємства муніципальної форми власності мають найгірші показники фінансово-господарської діяльності. Так, фондовіддача на муніципальних підприємствах у 2 рази нижча, ніж на державних, у 4 рази нижча, ніж на підприємствах колективної форми власності і в 11 разів нижча, ніж на приватних підприємствах. Не дивно, що за такої низької ефективності використання основних виробничих фондів собівартість продукції муніципальних підприємств є найвищою. Однак те, що вона перевищує 100 відсотків, свідчить про збитковість цих підприємств і відсутність коштів для самофінансування [58, с. 203].

За таких умов сьогодні мало є  бажаючих вкладати кошти в розвиток муніципальних підприємств. Місцеві ж бюджети не настільки потужні, щоб самостійно у достатніх обсягах фінансувати роботу комунальних підприємств, здійснювати їхню технічну та технологічну модернізацію. Хоча і є певне пожвавлення в їхньому інвестуванні, проте воно явно нижче від потреби.

Муніципальні підприємства, які здійснювали технологічні інновації  у        2008 році, складають 2% від загальної кількості підприємств, що здійснювали технологічні інновації, і 0,2% від загальної кількості  муніципальних підприємств, тоді як державні підприємства становлять 8,5% і 3% відповідно. Усе це призводить до прискореного фізичного і морального старіння основних фондів муніципальних підприємств та поглиблення їхнього кризового стану, погіршення матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування в Україні.

Стабільність економічного зростання  в державі, його незворотний характер залежать від інвестицій. Саме за рахунок  інвестицій, зокрема, в основний капітал, будуються нові промислові об’єкти, оновлюються та вводяться у дію  нові виробничі потужності, підвищується якість продукції, продуктивність праці тощо. Одним із важливих факторів, що впливає на інвестиційну привабливість об’єктів, є їхня форма власності. Інвестиції в об’єкти приватної форми власності мають стійку тенденцію до зростання (порівнюючи з 2000 р., у 2006 р. зросли на 20%); інвестування в об’єкти державної форми власності зменшилося на 21% за той же період; в об’єкти муніципальної форми власності – залишилося без змін на рівні 6,5% [58, с. 146].

                                                                                                     Таблиця 4.2

Динаміка доходів  та видатків місцевих бюджетів України, пов’язаних з функціонуванням об’єктів права муніципальної власності  у 2003–2009р.р.

 

Роки	Доходи, тис. грн	Видатки, тис. Грн	Їхня частка у загальному обсязі видатків місцевих бюджетів України
			доходів, %	видатків, %
2003	5 255 041,50	19 135 451,1	23,3	60,9
2004	6 701 818,70	23 488 744,9	17,4	60,5
2005	8 086 422,80	33 579 097,7	15,7	64,5
2006	10 406 811,80	46 551 012,30	13,7	66,4
2007	15 004 266,60	56 126 606,0	11,5	58,2
2008	19436926,0	76614799,0	9,8	54,9
2009	18905540,0	80493755,0	14,2	59,7