Муніципальна власність

За даними звіту Міністерства з питань житлово-комунального господарства „Про стан реалізації Загальнодержавної програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004–2010 роки, затвердженої Законом України від 24.06.04 №1869-IV, протягом 2008 року”, за підсумками 2008 року фінансово-економічне становище підприємств житлово-комунального господарства залишається нестабільним. „…Протягом січня-листопада підприємства галузі отримали збитки у сумі 1611,8 мільйона гривень, що на 29,3% більше порівняно з відповідним періодом 2007 року. Найбільші збитки отримали підприємства комунальної теплоенергетики (716,9 мільйона гривень) та водопровідно-каналізаційного господарства (451,0 мільйона гривень). Обсяги збитків за звітний період у підгалузі житлового господарства становили 196,0 мільйона гривень” [77].

Незадовільний фінансовий стан підприємств житлово-комунального господарства не дає змоги модернізувати систему і забезпечити населення якісними послугами. Місцеве житлово-комунальне господарство потребує проведення термінових заходів щодо його реформування та фінансового оздоровлення.

Незважаючи на те, що відбулися значні зміни в структурі муніципального сектора, нинішній його склад поки що не дозволяє органам місцевого самоврядування досягти результатів використання об’єктів муніципальної власності, наближених до відповідних показників розвинутих зарубіжних країн.

Реформування  житлово-комунального господарства у 2004-2006 рр.      (І етап реалізації програми) виявилося малоефективним щодо модернізації систем теплопостачання. Навпаки, посилилися тенденції до погіршення технічного та фінансово-економічного стану галузі. Так, після завершення    І етапу реформ у комунальній теплоенергетиці кількість фізично та морально зношених низькоефективних котлів з терміном експлуатації понад 20 років становила 16,4 тис. одиниць, або 25% від загальної їх кількості, а це підвищує енергоємність виробництва теплової енергії. Продовжують зростати втрати тепла, кількість зношених та аварійних мереж, стрімко зростають збитки підприємств. Незважаючи на спрямованість бюджетної підтримки на енергозбереження й декларування збереження енергії внаслідок використання бюджетних коштів на 8–10% щорічно, за перші три роки реалізації Програми реформування по галузі в цілому вдалося зменшити витрати палива на одиницю продукції лише на 0,3%.

У водопровідно-каналізаційному  господарстві протяжність зношених і аварійних мереж збільшилася на 8,6 тис.км, середній рівень втрат води у мережах зріс від 30 до 37%, питомі витрати електроенергії у 2–3 рази перевищують середньоєвропейські показники [144, с. 35].

У масштабах країни щорічні  обсяги втраченої у мережах води становлять близько 1,3–1,4 млрд. куб. м, на її підйом, очистку, транспортування та відведення витрачається 2,15 млрд кВт.год. електроенергії. Щоб виробити цю електроенергію, ТЕЦ щороку споживають близько 1,5 млрд. куб. м. імпортованого природного газу.

У житловому  господарстві третина ліфтів експлуатується понад 25 років, кількість застарілих та непрацюючих ліфтів щороку зростає  на 3–4%. У аварійному житлі постійно мешкають 36,7 тис. громадян. За останні роки ситуація щодо стану житлового фонду та організації управління ним майже не змінилася. За 2004–2005 рр. кількість сімей, що отримували субсидії, зменшилась у 1,8 раза, середньомісячний розмір субсидій збільшився у 1,9 раза [144, с. 37].

Реформування житлово-комунального господарства [144, с. 39] у сфері поводження з побутовими відходами також не призвело до вагомих позитивних зрушень. За ці роки загальна кількість і площа полігонів та звалищ побутових відходів зросла більш ніж на 50%.

До позитивних факторів можна віднести призупинення зростання частки перевантажених сміттєзвалищ, але значно збільшилася (на 11%) питома вага звалищ, що не відповідають нормам екологічної безпеки. Незадовільною залишається реалізація заходів по санації та рекультивації існуючих звалищ (питома вага звалищ, що потребують рекультивації, зросла на 4%), великою проблемою залишається виникнення несанкціонованих сміттєзвалищ.

Незадовільною є реалізація заходів розвитку конкурентного  середовища у сфері поводження з  побутовими відходами. При відносно незначному зростанні загальної кількості підприємств галузі їх розподіл за формою власності майже не змінився – частка підприємств комунальної форми власності знизилася всього на 0,6%.

До позитивних результатів  реформування слід віднести хіба що зростання  на 4,2% парку спеціальної автомобільної техніки та його оновлення – рівень зношеності парку сміттєвозів знизився на 2,6%.

У галузі міського електротранспорту [144, с. 41] обсяг пасажироперевезень і пробіг рухомого складу міського електротранспорту скоротилися відповідно на 11% та 6%. Водночас спостерігалося зростання обсягів безоплатного обслуговування пільгових категорій населення. Питома вага пільгових перевезень зросла на 2,5% і склала 57,5% в загальному обсязі пасажироперевезень, що призвело до зростання обсягів компенсаційних виплат підприємствам місцевого електротранспорту за пільгові перевезення з державного бюджету. Незважаючи на те, що рівень відшкодування витрат підприємств з державного і місцевих бюджетів зріс на 5%, він становить тільки 82,6% від потреби, що не забезпечує беззбиткової діяльності підприємствам міського електротранспорту. Зростає і залишається надзвичайно високою частка фізично зношеного парку трамваїв і тролейбусів.

Аналіз показує, що причини гальмування  реформ в ЖКГ зводяться до наступного:

1) Приватизація житлового фонду  призвела до появи псевдовласників  житла зі споживацьким ставленням  до його утримання (у 2007 році  частка приватизованого житлового  фонду склала 81,3%). Реформа, проведена  в житловій сфері, виявила ряд  проблем, одною з яких стало проведення приватизації державного та комунального житла без створення  відповідної правової концепції управління приватизованим житлом, організації отримання житлово-комунальних послуг його власниками, вироблення стратегії фінансування капітального ремонту житла тощо. Як наслідок, власниками житла здебільшого стали особи, не готові нести тягар утримання житла, що є обов’язковим атрибутом будь-якої власності. Безоплатно отримавши житло, вони знаходяться в очікуванні фінансової допомоги з боку держави на його утримання, в тому числі проведення капітального ремонту свого будинку.

2) Політизація в регулюванні  проблем у сфері житла та  житлово-комунального комплексу.  Як наслідок, маємо викривлену  систему тарифоутворення на житлово-комунальні  послуги, субсидіювання населення через тарифи.

Питома вага витрат на оплату житлово-комунальних послуг становить у середньому 7,5% у сукупних витратах домогосподарства за місяць.

У всьому цивілізованому світі вартість тепло- та водопостачання для комерційних  споживачів набагато нижча, ніж для населення. В Україні навпаки, тарифи для комерційних споживачів є набагато вищими, ніж для населення; в деяких регіонах вони різняться у 6–10 разів.

Таким чином, спостерігається  перехресне субсидіювання населення  за рахунок промисловості. Наслідком такої ситуації є зниження конкурентоспроможності промислової продукції, заниження заробітної плати працюючих на відповідних підприємствах, перехід промислових підприємств на індивідуальне опалення та водопостачання, що призводить до розбалансування систем централізованого тепло- і водопостачання та підвищення вартості виробництва й транспортування одиниці відповідного ресурсу.

3) Надзвичайно висока  енергоємність житлових та адміністративних  будівель, виробництва житлово-комунальних  послуг. Штучне заниження тарифів для населення, відсутність приладів обліку споживання енергетичних та інших ресурсів, відсутність культури енергоспоживання створюють умови для марнотратного використання ресурсів, що, в свою чергу, призводить до надзвичайно високого рівня енергоємності вітчизняної економіки.

4) Недосконала система бюджетної  підтримки, що стимулює споживацькі  настрої у суб’єктів господарювання  у сфері ЖКГ.

На сьогодні бюджетна підтримка  розвитку житлово-комунальної інфраструктури характеризується такими чинниками:

– здійснюється на безповоротній основі, що призводить до неефективності такої допомоги;

– спрямування бюджетних коштів на відшкодування різниці в тарифах та на субсидіювання вартості природного газу для муніципальних підприємств і населення викривлює конкуренцію на ринку житлово-комунальних послуг, провокує неефективні управлінські рішення, не стимулює енергозбереження, поглиблює системні проблеми у галузі;

– принципи формування бюджетних програм, їхні цільові та результативні показники, порядок використання бюджетних коштів змінюються з року в рік, що ускладнює формування стратегії розвитку регіонів у частині розвитку житлово-комунальної інфраструктури, гальмує реалізацію довгострокових проектів у сфері житлово-комунального господарства;

– обмеженість коштів, що надаються з державного та місцевого бюджетів на підтримку розвитку житлово-комунальної інфраструктури, порівняно із потребами у них, створює підґрунтя для зловживань при розподілі бюджетних коштів.

Значних зрушень зазнала  загальна структура об’єктів муніципальної власності за видами економічної діяльності: 1,3 млрд грн. як основні фонди місцевих територіальних громад були зосереджені у сфері промисловості (8,6% від загальної вартості основних засобів муніципальної власності), енергетиці (8,4%), транспорті і зв’язку (7,0%) та освіті (6,0%).  Разом це в 2,1 раза менше ніж частка, що припадає в структурі основних засобів муніципальної власності на операції з нерухомістю (62,6%). При цьому всі зазначені виробничі галузі були збитковими [210].

Однак, як показує попередній аналіз, сьогодні структура муніципальної власності є незадовільною. Хоча, за даними держкомстату України, частка  муніципального майна в загальному обсязі основних фондів є стабільною і навіть має слабку тенденцію до збільшення [210]. За останні п’ять років частка основних фондів муніципальної форми власності збільшилася з 22% до 23,3%.

Очевидно, що розміщення зазначених активів по різних видах  економічної діяльності є нераціональним і, відповідно, неефективним.

Ті ж проблеми у сфері транспорту, точніше транспортних перевезень. Як показує аналіз, найбільш прибуткові і рентабельні види транспортних перевезень здійснюють комерційні структури, тоді як найбільш збиткові здійснюють муніципальні підприємства.

Існуючі підходи до розподілу сфер економічної діяльності не відповідають інтересам територіальних громад загалом, а тому мають бути змінені.

Згідно зі статистичними  даними Держкомстату України, у структурі  муніципальних підприємств та організацій  за видами економічної діяльності найбільшою є питома вага закладів освіти (див. табл. 5.1). 

     Дані, наведені в таблиці, пояснюються тим, що органам місцевого самоврядування підпорядковується переважна частина соціально-культурних установ. На 01.01.2008 р. частка цих установ у структурі підприємств муніципальної форми власності зросла на 4,5 % порівняно із станом на 1 січня 2005 р. у той час, коли за іншими видами вона зменшилася, залишилася незмінною або зросла від 0,1 до 0,5 %.                                

                                                                                               Таблиця 5.1

Розподіл підприємств  комунальної форми власності

за видами економічної  діяльності, %