Наглядность на уроках истории

ЗМІСТ

 

Вступ………………………………………………………………………...…….3

Розділ I Наочність як засіб активізації навчального процесу …………….………………………………………………………………………..6

1.1 Психологічне обґрунтування  наочності…………………………………..…6

1.2 Дидактичне обґрунтування  наочності.............................................................7

1.3 Чинників наочності  вчення …………………………………………………10

Розділ II Методика використання засобів наочного навчання на уроках історії……………………………………………………………………………. 12

2.1 Класифікація наочних  засобів навчання………………………………..….13

2.2 Методика роботи з  наочністю на уроках історії…………………………..14

2.2.1 Робота з крейдою  і дошкою …………………………………….………..15

2.2.2 Використання схем  і таблиць ……………………………………………18

2.2.3 Робота з картинами ……………………………………………………….20

2.2.4 Використання картографічного матеріалу ……………………………....22

2.3 Використання наочних  засобів навчання на уроках «Історія України»               (9 клас)……………………………………………………………………………26

Розділ ІІІ  Експериментальна частина ……………………………………. .

3.1

3.2

3.3

Висновок…………………………………………………………………………34

Список використаних джерел……………………………………….…….….36

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

У Державній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття») виділена стратегія розвитку освіти на найближчі роки і на перспективу, позначений курс на створення життєздатної системи безперервного вчення і виховання, забезпечення можливості духовного самоудосконалення особи, формування інтелектуального і культурного потенціалу як вищій цінності нації.

 Принцип навчання, відображуючи якийсь один історичний аспект процесу навчання, стає основою для формування правил навчання. 

Тема «Наочність у навчанні історії» актуальна і вимагає ретельного вивчення, у зв'язку з тим, що нині чинна програма «Історія України. Всесвітня історія, 5-12 клас» ставить перед вчителем історії наступні цілі і завдання:

• зробити процес навчання мотивованим і цілеспрямованим;

       • організувати самоконтроль індивідуальної успішності учнів;

• включати додаткові внутрішні резерви і додаткові методичні прийоми для поліпшення результатів навчальної діяльності;

• активізувати наукову діяльність.

Досягнення передбачених даною програмою учбових результатів  можливо лише за умови об'єднання  активних і інтерактивних форм, методів  і технологій організації пізнавальної діяльності учнів на уроках як вітчизняної, так і всесвітньої історії.

 Наочне навчання є одним з найважливіших методичних прийомів, потужним активізатором навчальної діяльності, вивчення якого допоможе вчителеві досягти високих результатів.

Тому об'єктом даного дослідження є організація процесу навчання дітей на уроках історії в школі.

Предметом дослідження є наочність на уроках історії.

          Мета курсової роботи: вивчити ефективність використання наочних засобів на уроках історії; вплив їх на доступність і якість отримуваних знань що вчаться.                                                                                                  

           Завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети:

•        Розглянути психологічне і дидактичне обґрунтування наочності.

•     Розкрити методику роботи із засобами наочного навчання на уроках історії.

• Вивчити вплив засобів наочності на роботу учнів в процесі вивчення історії.

• Зробити висновки, як наочність впливає на поліпшення процесу навчання, підвищення якості знань і інтересу учнів до вивчення історії.

У даній роботі використовуються наступні методи:

• Дедуктивний, коли приватні положення виводяться із загальних. Так з психологічних праць Маслоу А. Г. і Зімней І. А. виводиться положення про вплив наочності на сприйняття і засвоєння навчального матеріалу на уроках історії.

 • Аналіз, при якому загальне положення ділиться на складові частини. У даній роботі всі наочності діляться на три групи, тобто дана класифікація наочних засобів навчання.

• Синтез, який полягає в проведенні дослідження в цілому, на основі об'єднання зв'язаних один з одним елементів в єдине ціле.

Наведені в роботі приклади уроків з використанням наочностей, є узагальненням досвіду методистів і педагогів, що займалися вивченням даної теми: Ушинського К. Д., Знакова Л. В., Вагина А. А. («Методика викладання історії в середній школі»), Короткової М. В., Г. К. Сельовко («Сучасні освітні технології»)та ін.

Гіпотеза роботи поміщена в наступному - передбачимо, що оптимізація  використання наочних посібників досягається  при роботі з різними типами наочності, а також в різних їх комбінаціях, і є важливим методичним компонентом  викладання історії України.

Наукова новизна даного дослідження  полягає в постійній необхідності впровадження сучасних технологій в  процес вчення, і використання їх як наочні посібники. Наукова робота може бути використана в якості додаткового матеріалу при підготовці до уроків історії України в середній освітній школі.

Робота складається з  введення, двох розділів і висновку. В розділі I основною опорою є праці видатних педагогічних діячів Я. А. Каменського і К. Д. Ушинського, які першими почали усвідомлювати суть наочності вчення і розробляти методи роботи із засобами наочності.

Розділ II повністю присвячується розкриттю прийомів роботи із засобами наочного навчання: робота з крейдою і дошкою; використання таблиць і схем; робота з картинами; використання картографічного матеріалу; використання макетів.

Джерелами до цього розділу послужили: посібник з методики М. В. Короткової, книга «Методика викладання історії в середній школі» автор A. А. Вагін; Г. К. Селєвко «Сучасні освітні технології» та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I

НАОЧНІСТЬ НАВЧАННЯ ЯК ЗАСІБ  АКТИВІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

 

Наочним називається таке навчання, при якому уявлення і поняття формуються в учнів на основі безпосереднього сприйняття, або за допомогою їх зображень. Починаючи з ранньої стадії свідомості і до вищої, поняття і абстрактні положення осмислюються легше, якщо вони підкріплюються конкретними фактами і образами.

Застосовуючи наочність, активізується вихідний рівень пізнання [27, с. 175]. Тому потрібно розглянути вплив  наочності на пізнання.

 

1. Психологічне обґрунтування наочності

 

 Наочність - це властивість,  що виражає міру доступності  і зрозумілості психічних образів  об'єктів пізнання, для суб'єкта, що пізнає; один з принципів  вчення [6, с. 127]. В процесі створення  образу сприйняття об'єкту поряд  з відчуттям беруть участь  пам'ять і мислення. Образ сприйманого  об'єкту є наочним лише тоді, коли чоловік аналізує і осмислює  об'єкт, співвідносить його із  знаннями, що вже є у нього.

Наочний образ виникає  не сам по собі, а в результаті активної пізнавальної діяльності людини. Образи вистави істотно відрізняються  від образів сприйняття. За змістом  вони багатші за образи сприйняття, але у різних людей вони різні  по виразності, яскравості, стійкості, облиште. Міра наочних образів уяви може бути різною залежно від індивідуальних особливостей людини, від рівня розвитку його пізнавальних здібностей, від його знань, а також від міри наочних вихідних образів сприйняття.

Існують також образи уяви - образи таких об'єктів, які людина ніколи безпосередньо не сприймала. Проте вони складені, сконструйовані із знайомих і зрозумілих йому елементів  образів сприйняття і вистави. Завдяки  образам уяви чоловік здатний  спочатку уявити собі продукт своєї  праці, і лише потім приступити до його створення, представити різні  варіанти своїх дій.

Плотське пізнання дає  людині первинну інформацію про об'єкти у вигляді їх наочних вистав. Мислення переробляє цю уяву, виділяє істотні властивості і стосунки між різними об'єктами і тим самим допомагає створювати більш узагальнені, глибші за змістом психічні образи пізнаваних об'єктів [8, с. 55].

Значення наочності у  викладанні історії не обмежується  сферою плотського споглядання і  формування конкретних уявлень. Використання засобів наочності полегшує пізнання складних історичних понять [2, с. 144].

 

2. Дидактичне обґрунтування наочності

 

Наочність як принцип навчання був вперше сформульований Я. А. Коменським, а надалі розвинений І. Г. Песталоцці, К. Д. Ушинським і іншими педагогами [25, с. 64]. Вчитель може використовувати різні засоби наочності: реальні об'єкти, їх зображення, моделі об'єктів, що вивчаються, і явищ. Знання форм поєднання слова і засобів наочності, їх варіантів і порівняльної ефективності дає можливість вчителеві творчо застосовувати засоби наочності згідно поставленому дидактичному завданню, особливостям навчального матеріалу і конкретним умовам навчання [27, с. 185].

Наочність у навчанні сприяє тому, що у школярів, завдяки сприйняттю предметів і процесів навколишнього світу, формуються уявлення, що правильно відображують об'єктивну дійсність, і в той же час сприймані явища аналізуються і узагальнюються у зв'язку з навчальними завданнями.

К. Д. Ушинський відзначав, що сприйняття матеріалу на слух - справа важка, вимагаюча від учнів зосередженої уваги і вольових зусиль. При невмілому веденні уроку учні можуть лише зовні бути «присутнім на заняттях», а внутрішньо - думати про своє або ж зовсім залишатися без «думки в голові» [23, с. 62].

Використання наочних  засобів не лише для створення  у школярів образних уявлень, але і для формування понять, для розуміння відвернутих зв'язків і залежностей - одне з найважливіших положень дидактики.

Відчуття і поняття - різні  рівні єдиного процесу пізнання. Ще Я. А. Коменський висунув «золоте правило»: «все, що...можна, надавати для сприйняття відчуттям...» [11, с. 380]. Вимога, щоб знання черпалися учнями, перш за все, з власних спостережень, зіграло велику роль в боротьбі з догматичним, схоластичним вченням. Проте обмеженість сенсуалістичної філософії, на яку спирався Коменський, не дозволила йому розкрити принцип наочності вчення з необхідною повнотою і різносторонністю.

Принцип наочності був  значно збагачений в працях Р. Песталоцци: «Всяке вчення повинне ґрунтуватися на спостереженні і досвіді і  підніматися до виводів і узагальнень». В результаті спостережень дитя отримує  зорові, слухові та інші відчуття, які будять в нім думки і потребу говорити. Вчення сприяє накопиченню учнем на основі його плотського досвіду запасу знань і розвиває його розумові здібності. Необхідно «інтенсивно підвищувати сили розуму, а не лише екстенсивно збагачуватися уявленнями» [27, с. 176].

Без вживання наочності, в  широкому сенсі цього слова, не можна  добитися правильних уявлень про  те, що оточує, розвивати мислення і мову.

Відстоюючи необхідність наочності у навчанні, Песталоцці вважав, що органи чуття самі по собі доставляють нам безладні відомості про навколишній світ. Вчення повинне знищити безладність в спостереженнях, розмежувати предмети, а однорідні і близькі знову з'єднати, тобто сформувати в учнів поняття [27, с. 192].

У педагогічній системі К. Д. Ушинського використання наочності у навчанні органічно пов'язане з викладанням рідної мови. Ушинський вважав, що кращим засобом добитися самостійності дітей в процесі розвитку дару слова служить наочність. Необхідно, щоб предмет безпосередньо сприймався дитям і щоб під керівництвом вчителя «...відчуття дитини перетворювалися на поняття, з понять складалася думка, і думка вдягалася в слово» [24, с. 56].

У сучасній дидактиці поняття  наочності відноситься до різних видів сприйняття (зоровим, слуховим, дотиковим та ін.). Жоден з видів наочних посібників не володіє абсолютними перевагами перед іншим. Інколи виникає необхідність використовувати різні види наочних засобів при ознайомленні з одними і тими ж питаннями. Наприклад, в курсі історії доцільно розглядати предмети, що збереглися від епохи, що вивчалася, макети і картини, що змальовують відповідні явища, історичні карти, дивитися кінофільми і так далі.

Дуже поважно використовувати  наочні засоби цілеспрямовано, не захаращувати уроки великою кількістю наочних  посібників, оскільки це заважає таким, що вчиться зосередитися і обдумати найбільш істотні питання. Таке вживання наочності у вченні не приносить  користі, а швидше шкодить і засвоєнню  знань, і розвитку школярів [8, с. 95].

Коли в учнів є необхідні  образні уявлення, слід використовувати їх для формування понять, для розвитку відвернутого мислення. Це правило відноситься не лише до середніх і старших, але і до початкових класів [15, с. 30].

У практиці навчання вживання наочних засобів поєднується із словом вчителя. Способи поєднання слова і засобів наочності, при всьому їх різноманітті, складають декілька основних форм. Одна з них характеризується тим, що за посередництва слова вчитель керує спостереженням, яке ведуть учні, а знання про зовнішній вигляд об'єкту, про його будову, про протікаючі процеси школярі отримують із спостережуваних об'єктів.