Історія економіки та економічної думки

120. Форми господарювання в агарному секторі України в 20-30-ті роки ХХ ст. Суцільна колективізація та її наслідки.

Поряд з індустріалізацією  другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору селян переміщали на ново-збудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало ЗО % селянських господарств.Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспільнення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і побуту; 2)сільськогосподарські   артілі   із  усуспільненням  основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного господарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулепня, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із родинами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія  «соціалістичного» очищення села здійснювалася й іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у світовій історії назву «голодомор» 1932-— 1933 років.

121. Спроби лібералізації адміністративно-командної системи господарства в період „хрущовської відлиги”.

Після смерті Сталіна  розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро бажав ліквідувати вади економіки й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки в цьому напряму спрямовувалися на вдосконалення аграрної політики, на розв'язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Переломними в цьому плані були вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Від середини 1950-х років сільське господарство, вперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957—1958 років. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва у 1954—1959 роках перевищували 7 %. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються поліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США за виробництвом м'яса, масла, молока впродовж трьох—чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості. В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959— 1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогосподарського виробництва була низькою. Промислове виробництво впродовж «хрущовського» десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951—-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959—1965 рр. — на 8,8 %. В Україні, як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 раза, газу — вчетверо). Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Економічна політика, що її провадило партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як активніше використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин. Але про-рахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, на серйозну проблему перетворюється довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості. Проте реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, що стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. Економічні важелі просто не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне — не ставилося завдання радикального реформування існуючого господарського механізму.У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв'язку з чим було випущено нові гроші.Не було виконано й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою — відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв'язанні господарських проблем. За кілька років вочевиднилося, що це завдання не може бути розв'язане радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

Утім історія «хрущовських»  реформ не буде повною, якщо залишити поза увагою соціальні зміни в житті радянських людей, зумовлені цілою низкою заходів, спрямованих на поліпшення умов життя населення, переважно міського.Було скорочено тривалість робочого тижня (із 48 до 46 годин). Високими темпами розвивалось житлове будівництво.

122. Обґрунтування необхідності та шляхів подальшого реформування радянської економіки у процесі теоретичних дискусій початку 60-х років. „Косигінська” реформа (1965 р.), її суть та реалізація в Україні.

У першій половині 1960-х  років на шпальтах радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, працівники планових органів, робітники підприємств.Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Початок реформуванню радянської економіки поклали рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа .«Косигінською» за ім'ям одного з ЇЇ ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічні стимули та господарський розрахунок.Було вирішено ліквідувати рад-наргоспи та повернутися до галузевого принципу управління.Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи планування й економічного стимулювання. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити його науковий рівень шляхом запровадження прогресивних нормативів і балансових розрахунків, забезпечити тісний зв'язок його із науково-технічним прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п'ятирічний план як основну форму державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, в постанові зауважувалося, що можна конкретизувати й уточнювати завдання п'ятирічних планів по роках відповідно до змін, що відбуваються в економіці.

З метою розширення господарської  самостійності підприємств передбачалося  скорочення кількості обов'язкових  директивних планових завдань, зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі до бюджету та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень та впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання. Передовсім було визнано за необхідне посилення ролі прибутку в підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств працювати рентабельно, на принципах самоокупності. Із цією метою до суми показників, які доводили згори, включили загальну суму прибутку та рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до вартості основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело утворення фондів заохочення, в тому числі й на розвиток виробництва, також стає прибуток. При цьому частку прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, ставили в залежність від ефективності використання основних та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої продукції, підвищення рентабельності виробництва та якості продукції. Нарешті, обмежувалося централізоване («безкоштовне») фінансування капітальних вкладень, передбачалося впровадження довготермінового кредитування.У процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду заробітної плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності господарської діяльності підприємств. Так, В. Найдьонов та 3. Сотченко, аналізуючи економічний експеримент, що провадився на підприємствах Львівського раднаргоспу у 1964—1965 роках, стверджували, що «нам здається корисним вже тепер в експериментальному порядку надати окремим підприємствам право самостійно планувати фонд заробітної плати з тим, щоб знайти способи регулювання його економічними шляхами, забезпечивши найбільш раціональне витрачання».Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Згідно із рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації в аграрному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків від продажу продукції державі. Роздрібні ціни мали зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за рахунок державного бюджету.Важливою причиною відставання сільського господарства був його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В Україні впродовж 1966—1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливою вадою була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийнято рішення про її посилення.Положення реформи втілювалися в життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв'язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпече-ним матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директивним плануванням та наявною системою ціноутворення.Численні суперечності реформи можна було б усунути, поетапно просуваючись до ринку. Одначе це було неможливо через по-літико-ідеологічні причини.

123. „Горбачовська перебудова” як спроба трансформації радянської економічної системи.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспроможний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва  країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнтувався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та вільним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соціалістичної економіки.Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві   (створено  Держагропром). . Створення Держагропрому, який об'єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гостроту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостійність  колгоспів та радгоспів.Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіпа («500 днів»). Зрештою, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрямки стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки», втім ця програма не мала під собою твердого грунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела до невідворотного розвалу радянської економіки та розпаду СРСР.

124. Реформи 60-90-х років ХХ ст. як спроба вдосконалення радянської господарської системи.

Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поставлене на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спершу її пов'язували з концепцією «вдосконалення господарського механізму», тобто із наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто із фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Власне економічна «перебудова» розпочалася у червні 1987 р., коли було ухвалено «Закон про державне підприємство», згідно з яким підприємства набували права самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах із постачальниками та споживачами та державних замовленнях. Відтепер діяльність підприємств мала регулюватися не міністерствами та відомствами, а довготривалими економічними нормативами.Назагал механізм цієї реформи не відповідав задекларованим цілям. Фактично він не допускав плюралізму власності (в середній та великій промисловості), не зачіпав основ адміністративно-командної системи управління (зберігалася система міністерств з їхньою бюрократичною опікою над підприємствами, певною мірою зберігалося й директивне планування) та не змінював мотивацію до праці. Оскільки реформа не змінила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням їхньої відповідальності за результати господарської та фінансової діяльності. Істотне підвищення частки прибутку, що залишалася в розпорядженні підприємств, зумовило зростання не капітальних вкладень, а лише заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам. Стосовно українських підприємств Закон навіть не створив відповідних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони залишалися залежними від союзних органів, котрі й надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання, та державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продукції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане реформування внеможливлювало розв'язання пайгостріших економічних проблем, натомість поглиблювало народногосподарські диспропорції, розбалапсованість економіки як країни загалом, так і України зокрема.

125. Формування основ національної системи господарства України в першій половині 90-х років ХХ ст.?????

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (і політично, і економічно) держави — України було проголошення «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акту проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком іншої політичної й соціально-економічної ситуації.Власне, за роки існування союзного народногосподарського комплексу було практично вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні проблеми якого (технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність, ускладненість умов видобутку вугілля, соціальні проблеми) виявилися проблемами винятково України. Отже, українська економіка впродовж багатьох років виконувала функції сировинного придатку, продукція, що тут вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала третини загального виробництва  в  республіці.  Союзний  уряд,  особливо  у   1970—1980-х роках постійно обмежував капітальні вкладення, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, відбувалося невпинне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що стало дуже гострою проблемою української економіки, особливо за умов розбудови незалежної держави. Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в українській економіці, призвели до катастрофічних наслідків в екології, до втрат природних і людських ресурсів. Отже, економіка країни потребувала глибокої й докорінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спрямованих на заміну існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного функціонування.

126. Перехід від командно-адміністративної до ринкової системи господарства та  основні напрямки його теоретичного обґрунтування в українській економічній літературі.

Проблема трансформації  директивної економіки на ринкову  викликала доволі активну полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові дослідження відомих українських учених, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина, С. Єрохіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін. Найважливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обґрунтувати шляхи переходу від централізованого планово-директивного господарства до ринкової економіки. Погляди вітчизняних учених формувалися під впливом альтернативних концептуальних теорій, що існували у світовій економічній науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.