Нацыональний товаровиробник

     Законопроект  є логічним продовженням політики держави  щодо подолання кризових явищ та зменшення  системних диспропорцій в економіці, що становить загрозу для малих та середніх підприємств і може у найближчому майбутньому призвести до стримування економічного зростання та погіршення матеріального становища широких верств населення. Прийняття законопроекту дозволить мінімізувати негативний вплив кризових явищ на малий бізнес, зберегти робочі місця та отримати заплановані надходження до бюджету [21, c. 132].

     Розвитку  господарських відносин сприяло  також прийняття нових Цивільного та Господарського, а також Митного  та Земельного кодексів України. Крім того, останнє десятиліття визначилось прийняттям низки податкових та антимонопольних законів.

     Отже, таким чином, можна констатувати, що законодавча база щодо розвитку підприємництва в цілому створена і  питання полягає в її якісному поліпшенні та вчасному правовому реагуванні на ті чи інші події [56].

     В той же час, створення цілісної системи  державного регулювання підприємницьких  відносин - складний і тривалий процес. Проте, уже сьогодні можливо й  необхідно закласти організаційно-правові засади відповідної державної політики. Головне, щоб законодавчі акти сприяли залученню до підприємницької діяльності широких верств населення, стимулювали розвиток малого підприємництва шляхом створення сприятливого податкового, цінового, інвестиційного та інноваційного режимів. Це, у свою чергу, мало б не лише стимулювати становлення малого та середнього підприємництва, а ще більшою мірою сприяти поступовій легалізації “тіньового” капіталу.

     Реалізація  положення статті 42 Конституції  України щодо свободи підприємництва потребує здійснення загальнонаціональних заходів з відродження і розвитку приватного права, схвалення на парламентському рівні відповідної загальнодержавної програми, одним із найважливіших завдань якої має бути систематизація законодавства у сфері підприємницької діяльності. Це завдання, безумовно, має стати складовою державної політики розвитку підприємництва в Україні, а його розв’язання - сприяти посиленню соціальної значимості в суспільстві як самого підприємництва, так і законодавства щодо його регулювання.

     Цілком  зрозуміло, що шлях до систематизації законодавства в сфері підприємництва важкий і тривалий. Пройде не одне десятиліття  перш ніж це завдання стане реальністю, але про це потрібно думати вже  сьогодні. Відомо, що систематизація законодавства з питань підприємництва - це впорядкування чинних правових актів, що регулюють підприємницькі відносини, приведення їх до певної, внутрішньо узгодженої системи. Її головна мета полягає в забезпеченні єдності та узгодженості чинного масиву розрізнених законодавчих актів у галузі підприємництва, визначенні загальних для всіх суб’єктів підприємництва правових, економічних та організаційних засад, порядку здійснення окремих видів підприємницької діяльності, особливостей функціонування малих, середніх та великих організаційно-правових форм підприємництва. Але мова йде не тільки про впорядкування названого нормативно-правового масиву, що безпосередньо або навіть не прямо стосується регулювання підприємницьких відносин, усунення суперечностей між окремими актами, а й про уніфікацію категорійного апарату, забезпечення єдності термінологічно-мовного оформлення законодавчих актів [20, c. 175].

     Підводячи підсумки, варто визначити, що створення стабільного та ефективного законодавства у сфері підприємництва передбачає певну систематизацію наявного в цій сфері економічних відносин масиву чинних нормативних актів, здійснення кодифікаційної роботи у визначеній послідовності, тому що будь-яка цілісна система, в тому числі система законодавства, структура її елементів формуються, зокрема, за законами ієрархії.

     Головним  завданням систематизації законодавства з питань підприємництва є забезпечення підвищення ефективності правового регулювання підприємницьких відносин, що виникають між суб’єктами підприємницької діяльності, між ними та державою, між суб’єктом підприємницької діяльності та іншими суб’єктами майнових відносин 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ 2 

     ПОЛІТИКА  ПО ЗАХИСТУ ВІТЧИЗНЯНОГО ТОВАРОВИРОБНИКА: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ 

     2.1. Загальна характеристика вітчизняної політики по захисту товаровиробника 

     Першочерговим завданням і обов'язком держави  є захист вітчизняного виробника  у пріоритетних, в першу чергу  експортоспроможних галузях економіки  України. Зовнішньоекономічна політика держави має бути інструментом такого захисту. Вже зараз Україна належить до числа країн, надзвичайно залежних від зовнішнього ринку.

     Аналіз  ситуації, яка складається в результаті інтеграції України у світову  економічну систему, свідчить про домінування  на внутрішньому ринку готової імпортної продукції при збереженні сировинного характеру українського експорту. 

     В Україні не існує політичного  консенсусу з боку органів влади  щодо питань зовнішньоекономічної політики. Досвід останніх років чітко показав, що торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту товарів з боку України. В умовах жорстокої конкуренції на світових ринках вони проводять цілеспрямовану політику, виходячи виключно з власних національних інтересів. Ця політика спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції, вирішення питань національної безпеки цих держав. 

     Для подальшої лібералізації доступу  на український ринок торгові  партнери спираються на своїх представників в Україні і кола, які з ними тісно пов'язані, зокрема, комерційними інтересами. Зростання імпорту дозволяє отримувати значні кошти, які можуть спрямовуватися на формування відповідної ідеології так званого "вільного, цивілізованого" ринку через засоби масової інформації, а також прийняття органами влади відповідних рішень [56]. 

     Розширення  обсягів імпорту ініціює також  і "тінізацію" економіки. Про це свідчать факти контрабандного ввезення імпортної продукції, заниження  митної вартості товарів, несплати податків. Виробництво імпортної продукції по суті дотується з українського бюджету, коли продукція спільних підприємств звільняється від сплати податків, акцизів, не проходить сертифікацію. Тобто, створюються сприятливі умови для витіснення з власного ринку українського виробника за рахунок недобросовісної конкуренції.

     Як  наслідок, відбувається деіндустріалізація держави через поглиблення кризи  високотехнологічних і переробних галузей, перетворення України на постачальника  дешевої сировини. При цьому формується і відповідна структура товарообміну. Сьогодні існує реальна загроза повної деградації вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу, ліквідація цілих галузей виробництва наукоємної та високотехнологічної продукції. А це, в свою чергу, призводить до ускладнення соціальної напруги у суспільстві через зростання безробіття, зниження рівня науки, освіти, кваліфікації, криміналізацію суспільства [14, c. 123].

     Вихід із кризи можливий за рахунок виваженої  податкової політики, кредитної політики, субсидування пріоритетних галузей економіки, реструктуризації заборгованості, яка зараз не дає можливості розгорнути виробництво і збільшити його. Але ми хотіли би зупинитися детальніше на забезпеченні добросовісної конкуренції. Для розгляду цього питання, звичайно, потрібна політична воля і консолідація всіх верств населення в Україні.

     Хочемо  наголосити, що зараз не існує жодного  уряду в світі, який би не регулював  свій внутрішній ринок засобами тарифного  і нетарифного регулювання. Коли Україна вступила до СОТ, вона взяла на себе зобов'язання не збільшувати тарифи. Нетарифне регулювання в світі зараз набирає особливих переваг, важко протистояти нетарифному регулюванню з боку промислово розвинених держав, а саме індустріальні держави використовують дуже широко нетарифне регулювання [27]. 

     Зовнішньоекономічна діяльність держави повинна бути спрямована на стимулювання експорту своєї продукції, а не на сприяння імпорту готової продукції, як це, на жаль, певною мірою відбувається сьогодні в Україні. Стимулювати експорт мають в першу чергу податкова і кредитна політика держави через відповідне субсидування експорту, реструктуризацію заборгованості, а також створення умов для добросовісної конкуренції. Натомість, в Україні податкова і кредитна політика фактично створюють перешкоди для експорту. Держава надає гарантії для товарних кредитів, стимулюючи імпорт і збільшуючи державний борг.

     За  перше півріччя 2008 року основу українського експорту складали чорні метали та продукція з них - 39,61 %. Це три чверті продукції української металургії. Впродовж останніх років розпочато ряд антидемпінгових розслідувань проти українських виробників металопрокату в США, ЄС, Індонезії, тощо. Водночас, в Україні відсутні закони, що захищають виробника від іноземного демпінгу. Відсутні також механізми захисту від субсидованих поставок. Наприклад, причиною успішного проникнення сільськогосподарської продукції з ЄС на ринок України є дотації Євросоюзу. Угода між СОТ дає можливість захисту від демпінгу і субсидованих поставок [56].

     Квоти існують майже в усіх країнах світу, і квоти використовують і Сполучені Штати Америки, і Європейський Союз - всім відомі їхні квоти по сільськогосподарській продукції, по сталі, по текстилю тощо. Росія показала нам досвід дипломатичної роботи з приводу квот, коли встановила квоти для товарів Європейського Союзу по килимах на 200 млн екю, і Європейський Союз змушений був відмінити свої квоти по текстилю і трикотажу для російських виробників. Таким чином, Україна залишилася в дуже цікавій ситуації, тому що квоти колишнього Радянського Союзу по текстилю були поділені по всіх країнах, і Україна одержала деякі квоти по продукції, яку вона не виробляє. Плани щодо обміну ними з Росією закінчилися нічим, тому що вже мінятися нема чим - Росія не має квот по відношенню до Європи .

     Прикладом занепаду цілої галузі внаслідок  відсутності належного державного регулювання є переробка насіння  соняшників і виробництво олії. Необмеження  кількісних квот вивозу сировини, стратегічно  важливої для переробних підприємств  України, призвело до того, що вивозячи соняшник, допускаючи ерозію ґрунтів тощо, ми ввозимо готову олію, і не самого кращого гатунку. Змінити ситуацію ми не можемо, тому що в угоді з МВФ ми взяли на себе добровільні зобов'язання не вводити квоти на експорт [56].

     Від 1-го січня 2007 року ми беремо на себе добровільне зобов'язання не вводити квоти на імпорт відповідно до угоди про партнерство і співробітництво з ЄС.

     Забезпечити економічну безпеку держави, реальну  підтримку вітчизняного виробника  можна лише через проведення єдиної державної політики, спрямованої на вихід з кризи, стабілізацію економічної ситуації. Це може бути національна стратегія економічної безпеки, яка матиме короткострокові, середньострокові і довгострокові цілі і конкретні механізми їхнього досягнення [22, c. 324]. Крім того, необхідно забезпечити постійний моніторинг з боку відповідних державних структур за реалізацією цієї стратегії. Розвитком стратегії має стати створення відповідної нормативно-правової бази, яка встановлюватиме основні критерії економічної безпеки і регулюватиме діяльність суб'єктів економічної безпеки . Визначення граничних рівнів митних тарифів та однакове їх застосування до усіх торговельних партнерів (принцип найбільшого сприяння) є основоположним принципом системи Світової організації торгівлі (далі СОТ). Разом з тим угоди СОТ передбачають винятки з цього принципу, спрямовані на захист національного товаровиробника, до яких належать:

     1) застосування антидемпінгових заходів  (ст. 6 ГАТТ, Угода про застосування  статті VI ГАТТ (Угода про антидемпінг);

     2) застосування компенсаційних заходів  (Угода про субсидії та компенсаційні заходи);

     3) застосування захисних (спеціальних)  заходів у разі раптового та різкого зростання імпорту (Угода про захисні заходи).

     Угода про антидемпінг та Угода про субсидії та компенсаційні заходи надають право країнам-учасницям стягувати особливі види мит (антидемпінгове та компенсаційне) з імпортних товарів, постачальники яких припускаються недобросовісної торговельної практики. Проте країна-імпортер може стягувати такі мита тільки тоді, коли у результаті проведених нею розслідувань встановлено, що відповідний імпорт завдає «матеріальної шкоди» вітчизняній промисловості. Розслідування з метою застосування особливих видів мит мають розпочинатися на підставі подання скарги галуззю вітчизняної промисловості або від її імені про те, що імпортні товари завдають їй шкоди [23, c. 456].

     Обидві  Угоди встановлюють подібні критерії для визначення шкоди. Так само є подібними і процедури розслідувань за скаргами з метою застосування антидемпінгових або компенсаційних мит.

     Угода про антидемпінг встановлює, що товар  повинен вважатися демпінговим, якщо його експортна ціна нижча від ціни аналогічного товару, що реалізується для споживання в країні-експортері. Згідно з Угодою про субсидії та компенсаційні заходи субсидією вважається фінансове сприяння, що надається урядом або іншим державним органом, або будь-яка форма підтримки доходів і цін, у результаті яких надається пільга (існування такої пільги занижує експортну ціну товару порівняно з його нормальною вартістю). Положення останньої Угоди стосуються лише так званих «специфічних» субсидій - тобто субсидій, доступ до яких мають лише певні підприємства, галузі економіки, або групи підприємств чи галузей економіки країни. Угода визначає дві категорії субсидій - заборонені (надання яких обумовлене результатами експорту або використанням вітчизняних товарів замість імпортних) та ті, що дають підстави для вжиття компенсаційних заходів (щодо цих субсидій країна-імпортер повинна довести заподіяння ними шкоди, інакше вони визнаються дозволеними) [56].

     Основним  правилом, встановленим Угодою про  антидемпінг та Угодою про субсидії та компенсаційні заходи, є те, що антидемпінгові та компенсаційні мита повинні стягуватися тільки тоді, коли в ході розслідувань були виявлені такі обставини: