Эволюция международной торговли

Зростання торгівлі машинотехнічною продукцією зумовило значне розширення міжнародної торгівлі послугами науково-технічного, виробничого, фінансово-кредитного та комерційного характеру. Активізація торгівлі машинами й обладнанням сприяла появі цілої низки нових послуг. Серед них, зокрема, слід зазначити інжиніринг, лізинг, факторинг, консалтинг, інформаційно-обчислювальне обслуговування. З використанням інформаційних технологій і телекомунікацій багато видів послуг вийшли за межі національних кордонів і стали складовою загальносвітового ринку. Від середини 90-х років потужним чинником розширення світової торгівлі послугами став Інтернет. Існують також інші мережні системи передавання інформації. За станом на 2007 р. глобальний обсяг експорту послуг досягнув 410 млрд дол. і наблизився до чверті вартості світового товарного експорту. Лідером серед послуг є група бізнесових (ділових) послуг. [4, с. 32-33]

Нині в міжнародній  торгівлі спостерігається зростання  питомої ваги продукції обробної промисловості і скорочення частки сировинних товарів.

Майже 40 % вартості світового експорту припадає на технічно складну і диференційовану продукцію — на машини і транспортне обладнання. Зростає міжнародна торгівля компонентами, напівфабрикатами, комплектуючими виробами, що свідчить про вплив міжнародної виробничої кооперації на інтенсифікацію зовнішньоторгових зв'язків.

У міжнародній  торгівлі намітилася тенденція до підвищення питомої ваги наукомістких, технічно складних виробів. Найбільшими імпортерами хімічних товарів є країни ЄС, США, Японія, країни Азії, що розвиваються, і Латинської Америки. Індустріальні країни на світовому ринку є нетто-експортерами хімічних товарів.

Міжнародна  торгівля сировиною і мінеральним  паливом у післявоєнний період характеризується скороченням питомої ваги у сукупній вартості світового експорту, в основному, за рахунок частки сировини.

Серед світових імпортерів сировини виділяють країни ЄС, Японію, і США.

Незважаючи  на помітне підвищення ролі індустріальних країн як експортерів сировини, вони залишаються нетто-імпортерами, їхня частка становить більше половини всього світового імпорту сировини.

Провідними експортерами палива залишаються країни ОПЕК, Близького Сходу, Африки і Латинської Америки. В останні роки об'єм міжнародної торгівлі нафтою був майже рівний об'єму торгівлі всіма базовими ресурсами, разом узятими.

У цілому промислово розвинуті країни є нетто-імпортерами  палива. Найбільшими імпортерами палива є країни ЄС, США, Японія. Зростає імпорт палива в азіатські країни, в той самий час, як частка країн Латинської Америки, Африки в світовому імпорті палива залишається незначною.

Новим явищем є  перетворення в крупних експортерів  нафти таких промислово розвинутих країн, як Великобританія, Норвегія і  Канада. Дві останніх держави разом  з Нідерландами виділяються серед  експортерів природного газу.

Загалом зберігається значна залежність промислово розвинутих країн від постачання сировини і палива (у першу чергу - нафти) з країн, що розвиваються.

Провідним світовим експортером продовольчих товарів  є США, які займають особливо стійкі позиції в торгівлі пшеницею, кормовим зерном, рисом. До найбільших експортерів продовольства входять Франція, Нідерланди, Німеччина, Великобританія, Канада, Бельгія, Люксембург, Італія, Данія, а з країн, що розвиваються, — Бразилія.

Зниження питомої  ваги продовольства у світовому експорті зумовлене такими факторами: падінням цін на світовому ринку; періодичним погіршенням платоспроможності і збільшенням зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються (деякі з них повинні скорочувати закупки на світовому ринку, незважаючи на зростаючі потреби в сільськогосподарському виробництві і загострення продовольчої проблеми).

Ситуація на ринку текстилю в середині 90-х  років характеризується зближенням позицій індустріальних і розвиваючих країн. Швидке нарощування його виробництва і вивозу із країн, що розвиваються, призвело до того, що питома вага останніх у світовому експорті майже зрівнялася з часткою промислово розвинутих країн.

Світовими експортерами текстилю стали країни Азії, Латинської Америки, Африки, країни перехідної економіки.

Таким чином, країни, що розвиваються, перетворюються в  нетто-експортерів текстилю. В останні  роки в економіці багатьох країн, що розвиваються, відбулися якісні зрушення, які дозволяють припустити, що міжнародний обмін товарами і послугами набуває все спокійнішого характеру і стає менш вразливим з боку цінових та інших шоків нециклічного характеру [21, с. 117].

Тому особливого значення набувають зрушення у товарній структурі світового товарообороту — зміщення центру тяжіння на обмін готовими виробами, який відрізняється більшою стабільністю. У цьому напрямку в останні десятиліття прямують не тільки індустріально розвинуті країни, а й країни, що розвиваються та постсоціалістичні країни Центрально-Східної Азії.

Помітно відстають  у структурі світового експорту країни СНД. У цілому світова торгівля вже на 4/5 складається із готових виробів, і їх питома вага буде збільшуватися. Це дозволяє прогнозувати подальше досить-таки стійке зростання світового товарообороту приблизно такими ж темпами, що і в останні два десятиліття, тобто на рівні 5-6 % у рік. Очікується, що до об'єм світового експорту в 2015 р. складе від 12 до 14 трлн.

Отже, за оцінками експертів ООН у даний  час у світовому експорті (Рисунок 5.1) :

• 75% складає продукція обробної промисловості, причому половина цього показника припадає на технічно складні товари і машини;
• 8% складають продовольчі товари (у т.ч. напої та тютюн);
• 12% становить мінеральну сировину і паливо. [3, с. 13]

В останні роки на світовому ринку відзначається  тенденція зростання частки у світовому експорті текстильної продукції і готової продукції обробної промисловості до 77%.

Водночас, міжнародна торгівля — це не тільки рух товарів  між країнами, але і система певних економічних відносин. Тому важливо виділити учасників міжнародних торгових відносин. На сьогодні основними суб'єктами міжнародної торгівлі є ТНК. Збереглась тенденція до підвищення ролі внутрішньофірменної торгівлі ТН К у системі міжнародних торгових відносин, особливо внутрішньокорпораційних поставок у міжнародній торгівлі високотехнологічною продукцією, технічно складними виробами (в електромашинобудуванні, транспортному машинобудуванні, хімічній промисловості) [23, с. 275].

У загальному ТНК  контролює не менше 2/3 світової торгівлі. Високим ступенем монополізації характеризується міжнародна торгівля сировинними товарами: більша їх частина (особливо торгівля сільськогосподарською сировиною) перебуває в руках приблизно 50 крупних торгових конгломератів промислово розвинутих країн.

Зберігається  значення державно-торгових операцій. Важливою складовою міжнародної торгівлі є державна торгівля, в т.ч. і з участю промислово розвинутих країн. [7, с. 26]

Виникнення  потужного виробничого апарату  ТНК за кордоном, налагодження між  окремими міжнародними ланками технологічних ланцюгів стійких коопераційних зв'язків призвело до того, що близько 1/3 всього імпорту і до 3/5 торгівлі машинами та обладнанням припадає на проміжну продукцію (комплектуючі вироби).

Має місце інтелектуалізація  світової торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн збільшується частка високотехнологічної продукції, зокрема виробів електроніки.

Важливого значення в міжнародній торгівлі набуває  експорт та імпорт послуг (так званий "невидимий експорт"). Сюди відносять  усі види міжнародного та транзитного транспорту, іноземний туризм, послуги банківських і страхових компаній, платежі за патенти та ліцензії, авторські гонорари і права, доходи від реклами, навчання, послуги охорони закладів здоров'я, торгове посередництво, програмне забезпечення обчислювальної техніки, художні роботи.

Разом із законною торговою практикою набирають силу (особливо це стосується багатьох країн  Південно-Східної Азії) кримінальні  форми торгівлі (контрабанда, торгівля товарами із фальсифікованими торговими знаками тощо). [7, с. 27]

У сфері регулювання міжнародних  торговельно-економічних відносин на сучасному етапі чітко окреслені  три домінантні процеси:

• уніфікація правил торгівлі, яка відбувалась під егідою ГАТТ, а згодом системи ГАТТ-ВТО та інших міжнародних організацій — Ради митного співробітництва, Міжнародної торговельної палати, ЮНСІТРАЛ;
• лібералізація торговельних режимів у більшості країн, причому не тільки за домовленостями у межах системи ГАТТ-ВТО, а й відповідно до окремих програм за підтримкою МВФ: Португалія (1970—1980 рр.), Іспанія (1970—1980 рр.), Турція (1970— 1984 рр.), Греція, Ізраїль, Корея, Нова Зеландія, Філіппіни, Сінгапур, Пакистан, Аргентина, Бразилія, Чилі, Перу, Уругвай, країни Східної Європи та республіки колишнього СРСР та ін.;
• неопротекціонізм: перехід до переважно нетарифних і більш завуальованих інструментів захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Це пов'язано з тим, що після восьми раундів багатосторонніх переговорів у ГАТТ більшість ставок мита стали конвенційними, ліберальнішими та незабезпечуючими необхідний (або бажаний) рівень захисту. [1, с. 31]

 Розділ 6. Особливості та недоліки розвитку міжнародних торговельних зв’язків України.

Україна належить до групи  країн, які високо залежні від  міжнародної торгівлі ( її зовнішньоторговельна квота дорівнює 51,1%). У соціалістичному минулому Україна підтримувала зовнішньоекономічні зв'язки з 123 країнами світу. З огляду на командно-адміністративну економіку та монополію держави на зовнішньоекономічну діяльність основні рішення щодо розвитку міжнародної торгівлі України приймалися у Москві. 1400 підприємств України, що брали участь у зовнішньоекономічній діяльності, керувалися вказівками, що спускалися їм згори.

Після здобуття Україною незалежності її інтеграція у світову економіку виявилася, як і слід було очікувати, болісною. Економіка України включилася у міжнародну торговельну гонку з позицій аутсайдера. На відміну від постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи Україна, як і раніше, залишається експортером передусім сировини та напівфабрикатів. В експорті України переважає металопродукція. Друге місце посідає мінеральна та хімічна продукція. Продукти машинобудування на початку третього тисячоліття становили близько 12 %. Світова фінансова криза 1997-1999 рр. загострила ситуацію, помітно зменшився попит на основні товари українського експорту, передусім на металургійну продукцію.

До 1999 р. зовнішньоторговельний  оборот України постійно зменшувався. Водночас погіршувалася структура  як експорту, так і імпорту. Експорт продукції низки галузей став збитковим. Найважливіші галузі промисловості занадто енергоємні, тому більша частка валютних надходжень спрямовується не на технічне переоснащення виробничих потужностей, а на оплату імпортованих енергоносіїв.

Обсяги експорту в розрахунку надушу населення в Україні на зламі тисячоліть були втричі меншими, ніж у Польщі, та вдесятеро — ніж в Угорщині. Можливості екстенсивного розширення експорту в Україні вже вичерпано, отже, існує гостра потреба в якісних змінах, що передбачає такі заходи:

• підвищення ефективності експортних операцій;
• відновлення позицій на традиційних ринках і завоювання нових;
• удосконалення державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
• збільшення частки кінцевої продукції в загальному обсязі експорту [4, с. 35].

За роки незалежності істотно змінилася географічна  спрямованість українського експорту. Порівняно з 1992 р. частка країн СНД в експорті наприкінці XX ст. зменшилася майже вдвічі. Основні імпортери українських товарів серед країн далекого зарубіжжя — це Китай, Туреччина, Німеччина та Італія.

Оскільки частка постачань енергоносіїв з Росії  в Україну досягла майже 50 %, то зберігається економічна залежність України  від північного сусіда. Скорочення експорту до країн СНД (передусім у Росію) не було компенсоване завоюванням нових ринків.

Серед основних негативних чинників, що впливають  на стан зовнішньої торгівлі України, слід зазначити такі:

• низька конкурентоспроможність товарів і послуг (ціни на окремі види української продукції на 30-70 % перевищують ціни аналогічної продукції на міжнародних ринках); (Таблиця 6.2)
• неефективне управління підприємствами;
• відсутність за кордоном збутової інфраструктури;
• нерозвиненість основних засад ринкової економіки;
• недосконалість методів державного регулювання економіки загалом і зовнішньоекономічної діяльності зокрема;
• слабка інфраструктура підтримки експорту;
• загострення міжнародної економічної конкуренції;
• протекціонізм з боку іноземних держав [4, c. 35-36].