Сучасна перебудова господарського механізму галузевого управління, на наш погляд, має включати такі елементи:

      - надання більшої самостійності  медичним установам при одночасному  зростанні їх відповідальності  за результати своєї роботи;

      - розширення прав медичних менеджерів  з підвищенням ролі персоналу щодо використання наявних трудових, матеріальних і фінансових ресурсів;

      - посилення ролі економічних методів  керівництва, встановлення прямої  залежності оплати праці медичного  персоналу від результатів і  якості роботи;

      - зміну організаційних методів у фінансуванні медичних установ;

      - інтенсифікацію використання ліжкового  фонду, кадрів, матеріально-технічних  і фінансових ресурсів;

      - зміну системи планування й  оцінки діяльності лікувальних  закладів;

      - координацію, об'єднання в одну  систему діяльності управлінського, медичного і фінансово-економічного персоналу;

      - створення нових медичних організаційних  структур;

      - формування механізмів управлінського  обліку та господарського розрахунку  в системі організації медичної  допомоги;

      - впровадження в практичну діяльність лікувально-профілактичних закладів сучасних інформаційних технологій [8, С. 90-91].

      У законодавстві передбачено, що охороною суспільного здоров'я мають опікуватися  органи державної влади, а обов'язки щодо організації й удосконалення власне медичної допомоги громадянам покладено на суб'єкти галузевого управління, включаючи рівень діяльності медичних менеджерів. Але на практиці за стан здоров'я населення передусім відповідальні установи охорони здоров'я. Виправити таке положення можна (і потрібно) через законодавче розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і галузевого управління, запровадження договірних відносин між ними (у вигляді замовлення на медичну допомогу населенню), надання прав самостійного господарчого суб'єкта для медичних установ.

      Рух галузі в бік ринкових відносин анітрохи не применшує роль держави як регулятора суспільного виробництва. Однак  доки не буде знайдено адекватного  місця для системи охорони  здоров'я в рамках ринкової економіки, доти галузь буде розмінною монетою в руках різних політичних сил, середовищем соціальної напруженості, одним із перехресть суспільних негараздів.

1.2. Програма розвитку галузі охорони здоров'я як соціальної домінанти національної безпеки

      Нова  єдина концепція та програма розвитку галузі охорони здоров'я як соціальної домінанти національної безпеки повинна базуватись на засадах забезпечення конституційно визначених соціальних гарантій та реалізації стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобалізаційними орієнтирами України. 

      У Україні ключові принципи державної  політики у області медицини знайшли  своє віддзеркалення в Концепції  розвитку охорони здоров'я населення  України, прийнятої в 2000 р., а також  в Національній програмі «Здоров'я нації» (2002 р.).

     Концепція розвитку охорони здоров'я населення  України (далі - Концепція) спрямована на реалізацію положень Конституції ( 254к/96-вр ) та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя.

      Кінцевою  метою реалізації Концепції є  досягнення таких цілей:

• збереження та зміцнення здоров'я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;
• створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;
• забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;
• формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров'я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;
• ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;
• солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги [21, С. 112-114].

     Реформування  економічних засад системи охорони  здоров'я спрямовуватиметься на створення  прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного  використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

     З метою досягнення належного рівня  здоров'я населення держава зберігатиме  контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.

     Джерелами фінансування охорони здоров'я мають  бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

     Кошти державного та місцевих бюджетів, кошти  загальнообов'язкового державного соціального  медичного страхування будуть фінансовим підгрунтям забезпечення населення  загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня надання медичної допомоги та гарантованого обсягу його медикаментозного і технологічного забезпечення (далі - базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги).

     Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.

     Кошти державного та місцевих бюджетів мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров'я населення [24, С. 56-58].

     Заклади охорони здоров'я всіх форм власності  в обов'язковому порядку повинні  дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я та забезпечувати їх належне фінансування.

     Створення умов для здорового способу життя, активізація профілактичної діяльності у системі охорони здоров'я  передбачає вдосконалення нормативно-правової бази, формування державної політики, направленої на збереження та зміцнення здоров'я населення.

     Запроваджуватиметься  система соціально-економічного стимулювання здорового способу життя, обмеження  тютюнопаління та реклами алкоголю, тютюну й інших шкідливих для  здоров'я речовин.

     Гігієнічне  виховання населення буде трансформовано у державну систему безперервного навчання і здійснюватиметься на всіх етапах соціалізації особистості.

     Широке  впровадження профілактичних технологій потребує серйозних змін у роботі амбулаторно-поліклінічних закладів. Ключовою фігурою має стати сімейний лікар - лікар загальної практики.

Розділ  ІІ. ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я ЯК СКЛАДНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

2.1. Міністерство охорони здоров'я України. Його функції

      Після проголошення незалежності України  перед міністерством охорони  здоров’я постало завдання організації охорони здоров’я незалежної держави в умовах економічної кризи. Постала потреба у реформуванні галузі згідно нових економічних умов та розробка відповідного медико-санітарного законодавства.

      Міністерство  охорони здоров'я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

      Головою Міністерства охорони здоров’я України  є міністр, якого призначає Верховна Рада України.

      До  структури Міністерства охорони  здоров’я України входять наступні підрозділи: Патронатна служба; Вчена  медична рада; Головне управління організації медичної допомоги населенню; Головне санітарно-епідеміологічне  управління; Управління профілактики соціально-небезпечних хвороб, СНІДу та формування здорового способу життя; Управління радіаційного захисту населення та медичних проблем аварії на ЧАЕС; Головне управління медичних кадрів та державної служби; Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення [Додатки].

      Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у  сферах охорони здоров'я, санітарного  та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки [2, С. 91-92].

      У своїй діяльності Міністерство охорони  здоров’я керується такими нормативними актами: Конституцією України, Законом  України "Основи законодавства України про охорону здоров'я"; Законом України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" і Концепцією розвитку охорони здоров'я населення України.

2.2. Права МОЗ України

      МОЗ має право: представляти Кабінет  Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладення міжнародних договорів України; одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також від підприємств, установ та організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на Міністерство завдань; залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, органів влади Автономної Республіки Крим, установ та організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

      МОЗ під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

      МОЗ в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. МОЗ в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Нормативно-правові акти МОЗ підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. У випадках, передбачених законодавством, рішення МОЗ, прийняті в межах його повноважень, є обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності і громадянами.

      Міністерство  очолює Міністр, який призначається  на посаду і звільняється з посади в установленому порядку Верховною  Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Пропозиції щодо кандидатур заступників Міністра вносить на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністр України за поданням Міністра. Міністр розподіляє за погодженням з Віце-прем'єр-міністром України обов'язки між своїми заступниками.