В Великобританії державна система охорони  здоров'я існує і практично  функціонує з 1948 року, коли була створена національна служба охорони здоров'я.

     В 60-і роки в Швеції почала поглиблюватися тенденція, особливості якої були характерні для системи охорони здоров'я  державного типу, і фактично в 70-і  роки вона набула рис державного характеру.

     Скандинавські країни відрізняються високим ступенем забезпечення населення лікарняними ліжками та займають перші місця по цьому показнику серед європейських держав. Кількість сільських лікарень невелика, так як утримання сільських лікарняних ліжок не дешевше міських, а можливостей для спеціалізованої допомоги менше.

     Тенденція в організації медичної допомоги населенню така, що все більша кількість  лікарів стає державними службовцями, особливо ті, з них, що працюють в  лікарнях.

     Основною  задачею медико-соціальної допомоги населенню є підготовка спеціально вивченого персоналу для роботи не лише з дитячим населенням, вагітними жінками в після пологовому періоді, але й з більшою частиною похилого населення.

     Постійний ріст вартості медичної та соціальної допомоги впливає на збільшення витрат на охорону здоров'я. Значна частка витрат оплачується самими трудівниками. Централізований бюджет відшкодує витрати на 50%. Частка страхових біля 28% [3, C.234-236].

     Зрозуміло, що державна система охорони здоров'я в Великобританії та Швеції не є високооплачуваною, але переважна більшість населення має можливість отримати медичну допомогу в системі державних служб охорони здоров'я. Система охорони здоров'я цих країн має безперечну перевагу перед іншими системами, ще існують в теперішній час в індустріально розвинутих країнах.

     Деякі західні спеціалісти в галузі організації охорони здоров'я  вважають, що система охорони здоров'я  на випадок хвороби не вирішує  задовільно програму забезпечення населення  медико-санітарною допомогою. Розв'язати її, допомагає на їх думку, державна система охорони здоров'я.

     Керівництво охороною здоров'я в розвинутих країнах  здійснюється міністерствами або департаментами охорони здоров'я, котрі як правило, об'єднані з такими міністерствами, як соціальне забезпечення, освіта, із справ молоді та спорту та інш.

     Відповідальність  за систему охорони здоров'я несуть органи соціального забезпечення та заклади, соціального страхування, і в більшості випадків програми охорони здоров'я  знаходяться в розпорядженні фінансових закладів.

     Кількість лікарів розвинутих країнах у відношенні до країн що розвиваються, порівняно висока. Показники забезпечення лікарями в цих країнах приблизно однакові.  Найнижче співвідношення кількості лікарів до чисельності населення відмічається в Японії (15 на 10000 населення). Розподіл лікарів в кожній із розвинутих країн нерівномірний. Професійний рівень лікарів, як правило, достатньо високий. У лікарській практиці широко використовується сучасна медична технологія,  що сприяє підвищенню ефективності лікарської діяльності. Робота допоміжного медичного персоналу організована раціонально. Медична та фармацевтична промисловість знаходиться під контролем приватних фірм та корпорацій, забезпечує виробництво та необхідний асортимент лікарських засобів [21, C.115-117].

     В останні роки країни орієнтуються на зміцнення здоров'я населення, а  не на лікування хвороб. Зокрема, планування та організація служб охорони  здоров'я здійснюється враховуючи збереження здоров'я, а не його відновлення. Вважається,  що в перспективі охорони здоров'я в більшій мірі повинна бути пов'язана з охороною та підтримкою здоров'я, а не лікуванням хвороб, що на решті повинно призвести до підвищення ролі профілактичної діяльності органів та закладів охорони здоров'я. Концепція "здоров'я здорових" існує як реальна дійсність та отримує свій розвиток в системі охорони здоров'я (приклад - програма США "Здорова нація 2000року").

 

ВИСНОВКИ

      Охорона здоров'я як складова соціальної політики є визначальним напрямом внутрішньої  політики держави і потребує втілення в соціальні програми і різноманітні заходи, спрямовані на задоволення права на здоров'я громадян. Зрозуміло, що соціальна політика в галузі охорони здоров'я має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальних проблем може призвести до значних економічних втрат. Способом реалізації прав громадян на охорону здоров'я є система обов'язків держави перед громадянами щодо задоволення їх права на здоров'я.

      У широкому розумінні охорону здоров'я  можна розглядати як діяльність закладів охорони здоров'я, фармацевтичних підприємств, інших допоміжних інституцій у вигляді санітарно-епідеміологічних, природоохоронних служб, науково-дослідних інститутів, закладів освіти, пов'язаних із забезпеченням здоров'я населення. У вузькому розумінні - це галузь народного господарства, що здійснює діяльність, направлену на забезпечення якісного медичного обслуговування.

      Здоров'я  населення в цілому визначається комплексом показників: народжуваністю, смертністю, захворюваністю, рівнем фізичного  та психічного розвитку, середньою тривалістю життя тощо. На нього також впливають біологічні, природні і соціальні фактори. 

      Здоров'я  населення більшою мірою залежить від соціальних умов життя, розміру  заробітної плати, умов праці, житлових умов, структури харчування, способу життя, санітарно-епідеміологічного стану місцевості тощо. Отже, здоров'я є сьогодні соціально значним феноменом, за рівнем якого можна робити висновок про ступінь розвитку та добробуту суспільства. Здоров'я досягається шляхом постійних зусиль з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, наділених господарською компетенцією, господарюючих та негосподарюючих суб'єктів, а також громадян.

      Галузь  охорони здоров'я повинна стати  органічною та ефективною складовою  суспільно-господарського комплексу держави. З цієї точки зору серед умов, що сприятимуть докорінному вдосконаленню як самої державної політики в галузі охорони здоров'я, так і підвищенню ефективності її практичного впровадження, та дозволять значною мірою нейтралізувати загрози національній безпеці, що зумовлені соціальними факторами ризику, слід розглядати: розроблення та реалізацію єдиної концепції і програми розвитку галузі охорони здоров'я як невід'ємної частини соціальної безпеки України, яка б була органічно пов'язаною із суспільно-політичними і, особливо, економічними перетвореннями в державі, адже стан та розвиток галузі охорони здоров'я знаходиться у нерозривному причинно-наслідковому зв'язку зі станом та умовами розвитку реального сектору економіки, з впроваджуваною бюджетною, інвестиційною, кредитно-фінансовою, податковою політикою тощо.

      Існуюча мережа закладів охорони здоров'я  в багатьох випадках неадекватна  реальним потребам населення, а наявні ресурси використовуються неефективно. Головними причинами цього є: невідпрацьованість організаційно-економічного механізму формування і використання ресурсного потенціалу системи охорони здоров’я в умовах становлення ринкових відносин, зокрема, незадовільна координація з боку органів управління охорони здоров'я діяльності лікувально-профілактичних закладів; послаблення функцій стратегічного і поточного планування; відсутність багатоканальної системи фінансування охорони здоров'я та збереження залишкового принципу, відсутність дієвих стимулів щодо реструктуризації медичної допомоги і раціонального використання ресурсів тощо.

      При розробці проблеми організації і  управління охороною здоров'я пріоритетний розвиток отримують питання реструктуризації галузі, впровадження сімейної медицини в практику охорони здоров'я.

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Положення про Міністерство охорони здоров'я  України (постанова КМУ від 2 листопада 2006 р. N 1542)
2. Постанова “Про утворення Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення” від 2 червня 2003 р. № 789.
3. Баєва О. В. Менеджмент в охороні здоров'я: Навч. посібник. — К., 2006.
4. Бикова Ж.Е. Використання методики бальної оцінки медичних послуг як стабілізуючий фактор витрат на охорону здоров'я. - Економіка охорони здоров'я, №10,11-1998. -С.12-15.
5. Битран Риккардо. Спрос на медицинскую помощь и приоритезация в здравоохранении // Гл. врач. - 2002. - №11. - С.50-52
6. Гладун З. С. Державне управління в галузі охорони здоров'я. — Тернопіль, 2000.
7. Даненков А. Станут ли реальностью стационарзамещающие технологии // Мед.вестник.-2002.-№ 25.-С.5
8. Григорьев И.Ю., Григорьев Ю.И., Суворов Е.Г. Управление в сфере охраны здоровья населения //Вестн. нов.мед.технологий.-2002.- Т.IX, №2.-С.90-91
9. Гордон Ю. Керівник в охороні здоров'я: моральні аспекти, стиль, методи // Ваше здоров'я.- 2002.- №. 46, 5 грудня.- С. 14
10. Гирін В.М. Новітні технології в організації післядипломного навчання лікарів (Із досвіду КМАПО ім. П.Л. Шупика) //Охорона здоров'я України.-2002.-№1.-С.36-40
11. Грузева Т.С. Научное обоснование разработки государственных социальных нормативов обеспечения населения стационарной медицинской помощью // Вісн. соц.гігієни та організації охорони здоров'я України.-2002.-№1.-С.60-63
12. Канюка Г. Психологические особенности управленческой деятельности руководителей медицинских учреждений // Гл.врач. - 2002. - №2. С.50-51
13. Крячкова Л.В. Стационарозаменяющие формы медицинской помощи как пример замещения в организационных структурах здравоохранения (Литературный обзор) // Гл. врач. - 2002. - № 8. - С. 41-54.
14. Кучеренко В.З., Галкін Е.Б. Предмет економіки охорони здоров'я. - Економіка охорони здоров'я, №1-1996 -с.5-9.
15. Лебедєв А.А., Лебедєва И.В. ОМС крізь призму статистики. - Економіка охорони здоров'я, №8-9-1997. -c.44-50.
16. Лучкевич В. Основы социальной медицины и управления здравоохранением: Учебное пособие. - СПб: СПбГМА, 1997. - 184 с.
17. Лехан В., Барвінко О., Сокульський А., Максименко О. Модель системи інформаційного забезпечення медичної допомоги //Укр. мед. вісті. – 1998.
18. Литвинова О.Н. Функції менеджера в охороні здоров'я // Вісник соц. гігієни. та організ. охорони здоров'я України. - 2002. - №2. - С.94-95
19. Литвинова О.Н. Управленческая роль руководителя системы здравоохранения // Вісн. соц. гігієни та організ. охорони здоров'я України.-2002.-№1.-С.80-83.
20. Меламед Л.А., Гурдус В.О., Данилов В.В. Короткий аналіз завантаження ЛПЗ в системі ОМС. - Економіка охорони здоров'я, №12-1996. -с.21-23.
21. Пашков В. Напрямки оптимізації господарсько-правового забезпечення

суспільних  відносин у галузі охорони здоров'я. - К.: МОРІОН, 2006. - 360 с.

22. Пономарєнко В.М., Кальниш В.В., Майоров О.Ю. Шляхи інформатизації медичної галузі //Вісн. соц. гігієни та організації охорони здоров'я України. – 2000. – № 2. – С. 54-58.
23. Рудень В. В. Страхова медицина: медичне страхування. — Львів, 1999.
24. Соціальна медицина та організація охорони здоров'я.- Львів: Новий Світ-2000, 2004.- 376с.
25. Шевчук Л.Т. Трансформація мережі об'єктів охорони здоров'я в умовах реформування економіки України. / Наукові доповіді Міжнародної практичної конференції “Трансформаційні процеси в господарстві регіонів Східної Європи” (м.Ірпінь, 10-12 вересня, 1997р.). – Ірпінь, 1997. – С. 119-120.

 

ДОДАТКИ

Додаток 1

Підпорядковані  підрозділи Міністерства охорони здоров'я  України 

· Департамент  розвитку медичної допомоги

· Департамент  державного санітарно-епідеміологічного  нагляду 

· Департамент інспектування та контролю якості медичних послуг

· Департамент  кадрової політики, освіти та науки 

· Департамент  економіки і фінансів

· Управління адміністративного забезпечення

· Управління материнства, дитинства та санаторної справи

· Управління правової та міжнародної діяльності

· Управління державних закупівель

· Відділ інформаційно-аналітичного забезпечення, зв'язків з Верховною Радою  України та громадськістю 

· Відділ із забезпечення діяльності Міністра

· Відділ медичного страхування 

· Контрольно-ревізійний відділ

· Мобілізаційний сектор

· Сектор режимно-секретної роботи

· Сектор з контролю апарату 

· Прес-служба МОЗ 

· Державна служба лікарських засобів і виробів  медичного призначення 

· Комітет  з питань народної та нетрадиційної  медицини