Шляхи удосконалення системи операційного управління в умовах конкуренції

     Застосування  організаційно-розпорядчих методів  управління передує економічним  методам, оскільки для того, щоб використати  останні, потрібно організаційно сформувати об’єкт управління та структуру управління. В процесі функціонування господарської системи економічні методи управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на об’єкт (постанови, накази, розпорядження та ін.). Тісний зв’язок цих двох груп методів синтезує ефективний вплив управляючої підсистеми на підсистему, якою управляють. Разом з тим організаційно-розпорядчі методи управління відрізняються від економічних. Основою їх розмежування є механізм дії та форма прояву цих методів у процесі управління. Економічні методи управління ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів людей, поєднанні цих інтересів за схемою: людина – колектив – суспільство. Формою прояву економічних методів управління є певні плани, завдання, програми, виражені економічними параметрами, чи ступінь задоволення індивідуальних, групових, колективних інтересів, виражений стимулами індивідуальної і колективної праці. Організаційно-розпорядчі методи управління ґрунтуються на таких індивідуальних і групових властивостях людей, як почуття обов’язку, відповідальності, дисципліни та розуміння можливості адміністративного покарання.

     Організаційно-розпорядчі методи управління слід застосовувати  з врахуванням вимог економічних  законів.

     Тільки  у цьому випадку вони є науково обґрунтованими. Якщо орган управління в своїй діяльності не враховує" або недостатньо враховує вимоги економічних законів, то організаційно-розпорядчі методи можуть перетворитися на адміністративні, бюрократичні, волюнтаристські, суб’єктивні методи впливу.

     Характерними  особливостями організаційно-розпорядчих  методів управління є:

• прямий вплив на об’єкт управління;
• обов’язковий характер виконання вказівок, розпоряджень, постанов та інших адміністративних рішень вищих органів управління для підпорядкованих об’єктів;
• суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок та розпоряджень.

     Акти  управління, які здійснюються управлінськими працівниками, поділяють на два види: нормативні та індивідуальні.

     Нормативні  акти не мають конкретного адресата. Вони містять загальні норми дій щодо тих чи інших умов і розраховані, як правило, на тривалий період. До них можна віднести примірні статути, положення про господарюючі суб’єкти та їхні підрозділи, посадові інструкції, норми і нормативи витрат, матеріалів, праці, стандарти та ін.

     Індивідуальні акти управління адресуються певним об’єктам управління. До них відносять  накази, постанови, розпорядження, циркуляри, вказівки.

     Організаційно-розпорядчі методи управління класифікують за різними  ознаками. Найважливіше значення для них має класифікація, побудована на врахуванні специфіки засобів важелів організаційного впливу. Такими важелями є регламент, норма, інструкція, дисциплінарні вимоги, відповідальність, повноваження та ін. Групуючи ці засоби впливу за роллю в процесі управління, можна виділити дві групи організаційно-розпорядчих методів управління: організаційно-стабілізуючі та розпорядчі. Центральне місце серед них посідає перша група – організаційно-стабілізуючі методи впливу.

     Основний  зміст методів організаційно-стабілізуючого впливу полягає у встановленні складу елементів системи і стійких організаційних зв’язків між ними закріпленням певних обов’язків як за системою в цілому, так і за окремими її ланками.

     Другою  групою організаційно-розпорядчих  методів управління є методи розпорядчого впливу, які відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків і їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основу розпорядчих методів покладено повноваження та обов’язки.

     Обидві  групи методів управління використовуються спільно, оскільки вони доповнюють одна одну. Разом з тим ці методи взаємозамінні, що і визначає особливості вибраного в управлінні того чи іншого типу організації або основні аспекти організаційної діяльності в процесі управління.

     Організаційно-розпорядчі методи управління можна класифікувати також за джерелами впливу. Тоді виділяють способи організаційного впливу першого, другого та наступних рівнів управління, практика свідчить, що кожний рівень системи управління має свої особливості організаційного впливу і виділяє ті з них, які найбільш ефективні для цього рівня. На вищих рівнях системи управління переважають регламентаційні та нормативні способи організаційного впливу. На низовому щаблі управління на передній план виходять розпорядчі методи, покликані регулювати та підтримувати повсякденну виробничо-господарську діяльність. Диференціація способів організаційного впливу за рівнями системи управління закономірна, оскільки вона відображає обсяг повноважень, якими володіють керівники певного рангу, юридичне становище певного рівня управління, специфіку управління, його функціональний зміст на певному щаблі управління.

     Обґрунтована  диференціація організаційно-розпорядчих  методів управління за рівнями системи  управління відіграє важливу роль у теорії управління, сприяє найбільш повному врахуванню організаційних відносин у соціально-економічній системі. І навпаки, застосування організаційно-розпорядчих методів управління, що не відповідають положенню щабля управління в ієрархії управлінської структури, призводить до зривів, порушення ритму виробничо-господарських процесів. Яскравим прикладом цього може бути намагання сконцентрувати на вищих щаблях управління в роки панування адміністративно-командної системи розпорядницьку діяльність з поточного регулювання функціонування організацій і підприємств.

     Організаційно-розпорядчі методи класифікують також за їх спрямованістю. Виділяють методи управління спрямовані на суб’єкт і об’єкт управління. Специфіка, тієї чи іншої підсистеми визначає специфіку організаційного впливу на кожну з них. Організація інтелектуальної праці (діяльності суб’єкта управління) має свої особливості. В цьому процесі основну роль відіграють: регламентуючі акти, відповідно до яких діють працівники апарату управління, використовуючи права, повно важення та виконуючи певні обов’язки в загальній системі управління.

     Трудова діяльність людей, які є об’єктом управлінського впливу містить дещо менше інтелектуального елемента і  потребує застосування розпорядчих  актів у форм економічного, соціального та інших видів впливу.

     Отже, організаційно-розпорядчі методи витікають  і суті управління, особливостей і  властивих йому взаємовідносин, є  стрижнем управлінського впливу, специфічно управлінським явищем. Звідси потреба  застосування організаційно-розпорядчих методів управління за будь-якої системи господарювання.

     Розглянуті  вище економічні та організаційно-розпорядчі методи управління спрямовані в основному  на виробничо-господарську діяльність організацій і підприємств. Однак, організація чи підприємство виступає в суспільстві не тільки як виробничо-економічна ланка, а й як соціальний фактор. У зв’язку з цим менеджер повинен володіти соціальними методами управління.

     Під соціальними методами управління розуміють  систему засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на трудову і соціальну активність колективу і його окремих працівників. Методи соціального управління спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у колективі задоволенням соціальних потреб працівників – розвитку особистості, соціального захисту та ін.

     До  методів соціального управління належать соціальне прогнозування, соціальне нормування, соціальне  регулювання та соціальне планування.

     Соціальне прогнозування використовується для  створення інформаційної бази розробки планів соціального розвитку та застосування методів соціального впливу у конкретному трудовому колективі. Параметри соціального прогнозу включають такі показники: вікові і статеві зміни в колективі; зміни загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників; зміни в матеріальному забезпеченні та в побутових умовах працівників; динаміку-співвідношення фізичної і розумової праці та ін.

     Соціальне нормування як метод управління полягає  у наявності таких соціальних норм, які встановлюють порядок поведінки окремих осіб і їхніх груп у колективі. Під нормою звичайно розуміють певний, .визнаний обов’язковим, порядок, правило. Відповідно до цього соціальні норми регулюють різні сторони господарського. і соціального життя колективу і підпорядковують їх єдиним цілям та завданням, які визначені характером виробничих відносин та призначенням системи.

     Соціальні норми відображають певного роду інтереси – суспільні, класові, колективні та групові. Головне і безпосереднє завдання цих норм – погодити всі  види інтересів. Оскільки інтереси визначають спрямованість поведінки окремих людей і їхніх груп, то взаємне узгодження суспільних та особистих інтересів має вирішальне значення для функціонування механізму регулювання управлінських відносин. Вирішити це завдання досить складно, оскільки зв’язки між інтересами різних рівнів і різних видів далеко не однозначні і, як правило, являють собою складну комбінацію і нерідко можуть виявитися .взаємно суперечливими.

     Соціальне управління ґрунтується на використанні великої різноманітності соціальних норм, оскільки різноманітні регульовані ними відносини людей і соціальних систем. Проте вони можуть бути згруповані за ознакою формування та реалізації їх. Розрізняють норми права, норми моралі і авторитет громадської думки. Інакше кажучи, управлінські відносини регулюються трьома видами соціальних норм:

• юридичними (правовими) нормами, які встановлюються або санкціонуються державою;
• суспільними (неюридичними) нормами, які встановлюються громадськими організаціями і товариствами;
• нормами моралі, які формуються в свідомості людей у процесі виховання і життєдіяльності їх.

     Усі названі методи операційного менеджменту  організації виробництва реалізуються у відповідності з принципами (правилами) прийняття управлінських  рішень, найважливіші з них наступні:

• пошуки менеджером індивідуальних підходів до прийняття того чи іншого управлінського рішення опираючись на їх економічне обґрунтування;
• управлінські рішення приймаються у послідовному, ціленаправленому руслі для досягнення кінцевої мети;
• оптимальне поєднання централізованого управління підприємством і його окремими структурами;
• врахування якісних фахових показників персоналу, з врахуванням його соціально-психологічного стану;
• у відповідності з правами, обов’язками і відповідальністю працівників, відсутність яких веде до значних неприємностей;
• забезпечення менеджером спільної зацікавленості усіх працівників підприємства в досягненні поставлених цілей;
• заохочення працівників по просуванні їх службової кар’єри [98].

     У системі операційного менеджменту управлінське рішення – це процес, що реалізується операційним менеджментом і забезпечується виконання ним завдання у фактичній чи прогнозованій ситуації. Управлінське рішення операційного менеджменту є діями суб’єкта управління (менеджер, який вибирає оптимальний варіант управлінського рішення) і об’єкта управління (окремі працівники, або персонал, які виконують це рішення).

     Управлінське  рішення є комплексний процес, який включає правовий, соціальний, психологічний і інші аспекти  суб’єкта управління. В правовому, соціальному, психологічному і інших аспектах, суб’єкт управління дає розпорядження на виконання управлінських рішень і несе повну відповідальність за їх своєчасне виконання і кінцевий результат отримання прибутку. З точки зору економічного обґрунтування управлінських рішень необхідно мати достовірну техніко-економічну інформації, після обробки якої здійснюється вибір серед можливих варіантів такий, який найбільше близький до оптимального, найкращого.

     Процес  прийняття управлінських рішень відображає послідовність їх прийняття та впровадження. Це, насамперед, вибір цілі і оцінка ситуації; визначення та прогнозування розвитку ситуації; формування управлінських проблем; визначення управлінських обмежень; вибір управлінських стратегій; вибір методу вирішення управлінських проблем; пошук оптимальних варіантів і визначення критеріїв управлінських рішень; оцінювання, вибір оптимального варіанта, узгодження, прийняття, доведення до впровадження управлінське рішення і техніко-економічна оцінка результатів від впровадження управлінського рішення.