Формування інвестиційного портфелю

      Вибір інвестиційної політики полягає  у формуванні мети інвестора, що ґрунтується  на прийнятних для нього критеріях  доходності, зростання, ризику та ліквідності, визначенні обсягів та термінів розміщення інвестиційних ресурсів і виборі потенційних типів активів для включення в інвестиційний портфель відповідно до обраної стратегії та тактики поведінки інвестора.

      Пошук привабливих об’єктів інвестування передбачає визначення в певний термін часу активів з привабливими інвестиційними якостями за допомогою методів технічного та фундаментального аналізу, комплексу економетричних моделей.

      Етап  формування інвестиційного портфеля містить визначення конкретних активів для вкладання коштів, а також пропорцій розподілу інвестиційного капіталу між цими активами на основі комплексу оптимізаційних моделей, які дозволяють сформувати оптимальний для інвестора портфель, ґрунтуючись на прийнятному для нього співвідношенні доходності і ризику. На першому етапі формування оптимального інвестиційного портфеля, коли інвестиційний капітал розподіляється за різними типами активів, тобто у різні сегменти ринку, доцільним є використання математичної моделі Г.Марковіца, де має місце задача квадратичної оптимізації, а вже при розподілі капіталу серед конкретних активів, які складають обраний сегмент ринку, як правило, використовується однофакторна модель Шарпа, де вирішується задача лінійної оптимізації.

      Коли  інвестори диверсифікують свої портфелі, вони скорочують ступінь своєї піддатності  специфічному ризику фірми, тому ризик, на який варто звертати увагу при  інвестуванні, це ринковий ризик. Модель оцінки капітальних (фінансових) активів  вимірює піддатність ринковому ризику за допомогою ринкового коефіцієнту бета, який оцінює, скільки ризику додає даний актив до ринкового портфеля. Модель арбітражної оцінки та багатофакторні моделі дозволяють враховувати численні джерела ринкового ризику і оцінювати коефіцієнти бета для інвестиції відносно до кожного фактору впливу, при цьому відмінність між моделями полягає в тому, що модель арбітражної оцінки відмовляється від ідентифікації статистичних факторів, а в багатофакторних моделях вони замінюються спеціальними макроекономічними факторами, в результаті чого вихідна модель володіє економічною основою. Моделі регресії вимірюють ринковий ризик на основі результатів аналізу характеристик фірми, які корелюють з високими доходами в минулому, таких, як, наприклад, мультиплікатор “балансова вартість/ціна”.

      Через необхідність постійної адаптації  до змін зовнішнього середовища дуже важливим етапом є управління інвестиційним  портфелем, що являє собою набір  дій, направлених на зміну його внутрішньої  структури, пов’язаних з тим, що через деякий час цілі інвестування можуть змінитися або може відбутись зміна інвестиційних характеристик компонентів портфеля, в результаті чого поточний портфель вже не буде оптимальним. Управління інвестиційним портфелем вимагає здійснення різноманітних фінансово-економічних розрахунків, пов’язаних з потоками грошових коштів у різні періоди часу.

      Оцінка  ефективності інвестиційного портфеля здійснюється за допомогою методичного  інструментарію інвестиційної оцінки. Один з фундаментальних принципів  інвестиційної оцінки полягає в тому, що всі активи, як фінансові, так і реальні, можна систематично оцінювати, використовуючи традиційні моделі оцінки, причому моделі оцінки, розроблені для фінансових активів, підходять також і для реальних активів, оскільки вони володіють кількома спільними характеристиками: їх цінність визначається створюваними ними грошовими потоками, невизначеністю, пов’язаною із ними, та очікуваним ростом цих грошових потоків. Але є й кілька серйозних відмінностей між цими двома класами активів, зокрема відмінності у їх ліквідності, типах інвесторів на кожному із ринків, а також у природі грошових потоків, що генеруються інвестиціями в ці активи, адже реальні інвестиції мають обмежений термін існування та повинні оцінюватись з урахуванням цих обставин. На практиці використовується досить широкий круг моделей оцінки – від елементарних до багатофакторних, але виділяють три основних підходи до оцінки: оцінка дисконтованих грошових потоків, порівняльна оцінка та оцінка умовних вимог.

      Підхід  до оцінки через дисконтовані грошові потоки служить основою для побудови всіх інших і ґрунтується на правилі приведеної цінності, або вартості, згідно до якого цінність будь-якого активу являє собою приведену вартість всіх очікуваних в майбутньому грошових потоків, що створює даний актив, дисконтованих за ставкою, що відповідає ступеню ризику дисконтуємих грошових потоків. Основна проблема використання цієї моделі полягає у коректності оцінки величини очікуваних грошових потоків, бо необхідно враховувати фактор ризику та невизначеності, пов’язаний з їх надходженням, а також у правильному визначенні ставки дисконтування, щоб уникнути отримання помилково заниженої або завищеної оцінки.

      При порівняльній оцінці, використання якої практикується дуже широко, цінність активу визначається на підставі аналізу ціноутворення подібних активів, де ціни на активи, що порівнюються, представляються в стандартизованому вигляді шляхом їх конвертації в мультиплікатори прибутку, балансової вартості або специфічні секторні мультиплікатори. Хоча в цій моделі використовується припущення, що інші підприємства галузі теоретично можна зіставити з оцінюваним підприємством, а ринок в середньому правильно визначає ціни на ці фірми, складність у використанні цього методу полягає в необхідності правильного використання мультиплікаторів та виключення можливості зловживання ними, а також у виявленні подібних між собою підприємств на практиці, наприклад, через відмінності за такими параметрами як потенціал росту, ризик та грошові потоки.

      Оцінка умовних вимог припускає використання моделі ціноутворення опціонів для виміру цінності активів, що мають характеристики опціону.

      В умовах в трансформаційної економіки  України через низьку ефективність застосування математичного апарату  в умовах нестабільності жоден з наведених вище підходів не є абсолютно надійним. Тільки їх комбінація та критичний аналіз можуть надати інформацію про доходність та надійність інвестування в той чи інший актив.  
 
 

2. Розрахункова частина –варіант 5

     2.1. Початкові дані

     Фірма вирішила організувати виробництво пластмасових будівельних оболонок. Проект участі по їх виготовленню передбачає виконання будівельно-монтажних робіт (будівництво виробничих майданчиків, придбання і установка технологічного устаткування) впродовж трьох років. Експлуатація ділянки виробництва оболонок розрахована  на 11 років. Початок функціонування ділянки планується здійснити відразу після закінчення будівельно-монтажних робіт. Інші дані наводяться в таблиці 1.

2.2. Проведення  розрахунків без кредиту 

     Проведення  розрахунків без кредиту припускає  розрахунок економічної ефективності проекту тільки з урахуванням  власних засобів. Для початку  визначаємо основні показники діяльності підприємства. При цьому собівартість одиниці  продукції, балансової прибутковості та чистого прибутку розрахуємо по наступним формулам:

 С  = Сп + Спос/N                     (1)

 Пб = N (Ц - С)                         (2)

  Д = Пб – Н                               (3)

     Результати  розрахунків собівартості продукції, балансової прибутковості та чистого прибутку зводимо у таблицю 2.

Таблиця 2

Значення  основних показників діяльності підприємства

      Отримані  результати необхідні нам для  подальших розрахунків зводимо  в таблицю 3, яка характеризує витрати  та результати підприємницького проекту  без кредиту.

      Далі розраховуються наступні показники: внутрішня норма прибутковості, чистий приведений дохід, термін окупності інвестицій і термін окупності реалізованого проекту. Для зручності занесемо дисконтовані виплати та надходження в таблицю 3. 

                                                                                                       Таблиця 3 

Витрати і результати підприємницького інвестиційного проекту  без кредиту