Розробка нового товару підприємства на промисловому ринку

3. На рівні інноваційної  програми джерела фінансування поділяються на:

• засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів;
• засоби суб'єктів господарювання – вітчизняних підприємств і 
  організацій, колективних інституціональних інвесторів.
• іноземні інвестиції в різних формах.

Використання бюджетів усіх рівнів для фінансування інвестиційних програм є дуже проблематичним. З огляду на ріст державного боргу, навряд чи можна розраховувати на виділення з бюджетів значних асигнувань на інвестиційні програми в даний час.

Реального нагромадження власних ресурсів підприємств, власне кажучи, не відбувається. Однією з головних причин є рівень інфляції, що обумовив знецінення амортизаційних фондів і оборотних коштів підприємств. У багатьох підприємств не вистачає фінансових ресурсів навіть на підтримку обсягів виробництва, а тим більше на технічне переозброєння чи збільшення випуску продукції. У свою чергу, падіння виробництва приводить до зменшення прибутку, необхідного для нагромадження інвестиційних ресурсів. Сьогодні оборотні кошти підприємства майже забезпечуються кредитами комерційних банків. Це приводить до того, що велика частина прибутку іде на виплату банківських відсотків [5,232].

Найважливішим фінансовим джерелом, що забезпечує вирішення великомасштабних науково-технічних проблем, є засоби державного бюджету. Держава надає кошти на безповоротній основі і ставить своїм головним завданням сприяння розвитку фундаментальних наукових досліджень і підвищення наукової кваліфікації вчених.

Найважливішими джерелами недержавної  системи фінансування інноваційних проектів у даний час виступають:

• власні засоби підприємств;
• засоби, мобілізовані шляхом емісії цінних паперів;
• кредити комерційних банків;
• спеціалізовані і благодійні фонди;
• засоби інвестиційних компаній, інших підприємств і організацій, 
  зацікавлених у якнайшвидшому випуску нової продукції.

 На великих підприємствах  впровадження конструктивних і  технологічних новинок часто здійснюється за рахунок власних коштів (фонду розвитку виробництва і фонду амортизаційних відрахувань). Як правило, статутом підприємства передбачається відрахування у фонд розвитку виробництва частини прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів і формування резервного фонду. Засоби фонду розвитку можуть використовуватися на відновлення і розширення виробництва, здійснення науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних проектів і програм освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції, збільшення власних оборотних коштів, а також на інші цілі, що сприяють зміцненню матеріально-технічної бази підприємства.

Дуже важливе місце  у фінансовому забезпеченні роботи підприємства виділяється сьогодні комерційному кредиту. Цей вид економічних відносин постійно розвивається й усе ширше використовує нові, нетрадиційні форми. Мова в даному випадку йде про порядок видачі кредиту, способах його погашення, організації банківського контролю над дотриманням договірних умов.

Організація довгострокового  кредитування, як правило, базується  на трьох основних принципах: забезпеченості, терміновості, платності. Сьогодні підприємству-клієнту надане право відкривати позикові рахунки не в одному, а в декількох банках. Важливою ознакою сучасної системи кредитування діяльності підприємств є її договірна основа.

Усі питання, що виникають з приводу  кредитування, зважуються безпосередньо  між банком і підприємством-позичальником (суб'єктом кредитування). При вирішенні питання про видачу довгострокового інноваційного кредиту банк аналізує перспективи [9,77].

Останнім часом досить велике поширення  одержує фінансовий лізинг як одна з форм інвестицій інноваційної діяльності. Цей вид фінансових операцій знаходить застосування, насамперед, тоді, коли зважується завдання швидкого промислового освоєння великих технічних новацій, що вимагають придбання дорогих верстатів, устаткування, унікальної контрольно-вимірювальної техніки, енергетичних установок, транспортних засобів і т.п. Саме тут одержали розвиток принципово нові види зв'язків між виробником і споживачем складної продукції, засновані на довгостроковій оренді чи лізингу [12, 141].

Під лізингом розуміється вид підприємницької  діяльності, спрямований на інвестування тимчасово вільних чи залучених фінансових засобів, коли за договором фінансової оренди (лізингу) орендодавець (лізингодавець) зобов’язується придбати у власність обумовлене договором майно у визначеного продавця і надати це майно орендарю (лізингоодержувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей. При цьому право власності на зазначені матеріальні цінності на весь термін договору зберігається за орендодавцем і враховується на його балансі [7,104].

Головна перевага лізингу в тім, що при наявності рентабельного  проекту підприємець має можливість одержати устаткування і почати нове виробництво без великих одноразових витрат. Це особливо актуально для початкуючих і середніх підприємців.

Після закінчення терміну  лізингового договору і виплати  орендарем повної вартості майна  й обговорених відсотків це майно  стає його власністю або. якщо це обговорено умовами договору, повертається лізингодавцю.

1.3. Система  мотивації інноваційної діяльності  в організації

Поняття мотивації тісно пов’язане  з проблемою управління персоналом, як активного учасника створення, упровадження та поширення інновацій.

Специфіка інноваційної діяльності на підприємстві визначає структуру  персоналу, складовими якої є:

1) наукові та науково-технічні  кадри;

2) науково-допоміжний та  обслуговуючий персонал;

3) виробничий та адміністративно-господарський  персонал.

Наукові та науково-технічні кадри – це професійно підготовлені спеціалісти, які являють собою особливу соціально-професійну спільноту. Вони безпосередньо беруть участь у створенні наукових знань і підготовці наукових результатів до практичного використання, включаючи наукову інформацію та проектно-конструкторську діяльність.

Важливою характеристикою  персоналу, що веде інноваційну діяльність є його кваліфікаційний рівень. Сукупність знань, здібностей, навичок особистої  майстерності, системного мислення спеціалістів, які проводять інноваційну діяльність, їх творчі новаторські здібності створюють інтелектуальний потенціал організації, що є базою забезпечення її інноваційного лідерства і конкурентоспроможності на ринку.

Спрямованість як характеристика діяльності людини показує на те, до чого вона прагне, здійснюючи певні дії. Працівник може виконувати свою роботу тому, що вона його задовольняє, а може робити це тому, що його робота допомагає організації досягти її цілей. Для управління інноваційною діяльністю важливо менеджеру знати спрямованість персоналу і за допомогою мотивації орієнтувати цю діяльність в інтересах фірми [15, 203].

Стимулювання – це засіб, за допомогою якого здійснюється мотивація. Стимул виконує роль важеля впливу, що викликає дію певних мотивів. Стимулом можуть бути окремі предмети, дії інших людей, обіцянки, носії зобов’язань і можливостей та багато іншого, що може бути запропоновано людині як концепція за її дії або за те, що вона бажала б одержати в результаті певних дій.

Механізм використання усіляких стимулів з митою мотивації персоналу називається процесом стимулювання.

Стимулювання принципово відрізняється  від мотивації. Суть цієї відмінності  полягає в тому, що під час стимулюючого процесу використовують різні методи і засоби, які впливають на поведінку і ставлення працівника до своєї діяльності, активізуючи до дії позитивні його функціональні та якісні властивості.

В основі сучасного підходу до стимулювання праці в інноваційній сфері лежать такі завдання керівників організацій:

• максимально активізувати творчі здібності кожної особистості;
• спрямувати цю активність у русло досягнення конкретних інноваційних і економічних результатів.

Завдання менеджерів по суті зводиться  до того, щоб створити умови, у яких би в найбільшій мірі міг розкритися творчий потенціал працівника та виникла б стійка потреба в напруженій і результативній праці. З цією метою в стимулюванні використовується прямі й побічні методи, в основі яких лежать такі принципи:

1. розкріпачення творчої ініціативи;
2. зв’язок рівня заохочення працівника з кінцевим результатом іннова-ційної діяльності;
3. забезпечення персоналу необхідними ресурсами;
4. забезпечення накопичення нових знань і досвіду;
5. розширення неформального спілкування (наукової комунікації);
6. всеосяжна підтримка новаторства керівником організації та держава;
7. простота та ясність патентних процедур;
8. швидкість і гласність розгляду заявок винахідництва;
9. використання моральних стимулів: нагородження, присудження почесних титулів і звань;
10. поєднання короткострокових і довгострокових інструментів стимулювання.

Темпи інноваційних змін нечувано зростають, змінюються цінності, соціальні орієнтації, світогляду людей, збільшуються психологічні навантаження в процесі творчої  діяльності, яка потребує неперервного накопичення нових знань, нових ідей, навичок, досвіду, організації взаємодії персоналу з їх реалізації. Усе це потребує від керівництва застосування різноманітних економічних і морально-етичних стимулів, які б підтримували зв’язок між якістю творчої роботи новатора, з одного боку, і рівнем мотивації, з іншого [19,76].

До прямих методів стимулювання належить перш за все розмір заробітної плати, як відомо, гроші – це генералізоване підкріплення оскільки в них символічно і реально представлена можливість задоволення значної кількості потреб особистості, у тому числі й потреб самореалізації.

Великий стимулюючий вплив на творчу діяльність новаторів відіграє виробниче  середовище, що забезпечує працівника всіма необхідними ресурсами  і необхідними організаційними  умовами. До них належать як безпосередні знаряддя праці – техніка, експериментальні установки, засоби зв’язку, комп’ютери, лабораторне обладнання, так і умови праці, що забезпеч-чують задоволення непередбачених потреб учених і інженерів, наприклад, звільнення від монотонної, одноманітної роботи, шляхом передавання її допоміжному персоналу, або зручні офісні меблі тощо. Ще одним важливим моментом у створенні сприятливих умов творчості є організація неформального спілкування (неформальні наукові комунікації під час роботи). Це види спілкування, під час яких відбувається обмін інформацією, що підвищує можливість прискорення результативності інноваційного процесу. Неформальні контакти сприяють вирішенню цілого ряду питань технічного, економічного, організаційного, виробничого і наукового порядку.

Як відомо, інноваційна діяльність пов’язана з високим рівнем ризику зазнати невдач. Менеджери всіх рівнів виявляють терпимість до невдач і  разом з іншими співробітниками  беруть участь у ризикових інноваційних проектах, а не обмежуються їх контролем. Коли інновація провалюється, менеджери стають партнерами по ризику. Вони визнають поразку, аналізують проведену роботу і вчаться на помилках.

У практиці господарювання набули поширення  різноманітні форми морального стимулювання і заохочування. Використовуються різні методи визнання результатів творчості, ентузіазму, ініціативи. Це індивідуальні та колективні нагороди, присвоєння почесних звань і титулів, знаків пошани, публічне вручення грамот, сертифікатів, значків, проведення конкурсів і публікацій їх результатів у внутрішньофірмових газетах, бюлетенях [12,73].

До форм негативного стимулювання належить право керівника звільнити  або перевести співробітника  на нижчу посаду; змінити заробітну  плату. Проте найефективнішими методами стимулювання спеціалістів у сфері інноваційної діяльності є самомотивація, тобто стан, коли прагнення до творчої праці виходить від самого працівника за певних умов, які створює організація. Посилена система матеріального і морального стимулювання значно підвищує їх зацікавленість у результатах своєї праці.

З метою заохочення творчості будь-якої людини від ученого до робітника, світова практика накопичила і застосовує широкий спектр організаційних інструментів як на макро- так і на мікрорівнях. Серед них важливими є:

• правовий захист інтелектуальної власності;
• розвиток патентної системи;
• удосконалення системи управління новими знаннями;
• послаблення формалізації організаційної структури і розширення повноважень кваліфікованого персоналу в прийнятті рішень на робочому місці;
• раціональна організація праці та гнучкі режими роботи;
• організація проведення загальнонаціональних конкурсів винахідництва і новаторства;
• модифікація поведінки персоналу, створення відповідного соціально- психологічного клімату в колективі, державі.

Стимулювання винахідницької активності здійснюється на всіх рівнях управління – від уряду до підприємства. На першому рівні формується державна політика сприяння розвитку новаторства і винахідництва в країні. З цією метою приймаються відповідні закони, розробляються комплексні програми, різнобічні форми й методи державного механізму, які стимулюють винахідницьку діяльність.