Фiнансова полiтика як iнструмент стимулировання економiчного розвитку державi

     Нині  фінансово-економічна ситуація в Україні  складна, неоднозначна й суперечлива. Об'єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про перехід від простого до розширеного відтворення, тобто  про економічне зростання, яке можливе  лише за наявності виробничої, грошової й соціальної стабілізації.

     Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:

     ♦     створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;

     ♦ забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;

     ♦    активізацію роботи з подолання кризи неплатежів, мінімізуючи бартерні операції та стимулюючи вексельний обіг;

     ♦    сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків за рахунок зниження рівня відсоткової ставки, збільшення частки довгострокових кредитів і посиленням контролю за їх використанням;

     ♦     легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів [3].

    Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону  функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об'єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб'єктів фінансових відносин і загалом відбивають об'єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об'єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. їх організовують конкретні суб'єкти, які

    Фінансова політика повинна бути підпорядкована одній меті – досягненню підвищення суспільного добробуту. Але для  цього фінансова політика повинна  також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріально- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки  тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької  активності та підвищення рівня зайнятості населення [12]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Складові  фінансової політики

     Проведення  державної фінансової політики передбачає використання певних форм. Кожна форма - це особливий напрямок державної  фінансової політики, в ході якого  вирішуються певні задачі і використовуються визначені інструменти. Всі форми  державної фінансової політики пов'язані  між собою і в сукупності повинні  забезпечити реалізацію основних цілей  фінансово-кредитного розвитку країни.   Разом  з   тим  кожна  з   форм  має  відносну   самостійність   і передбачає використання певних організаційних структур. До форм державної фінансової політики відносяться:

• фіскальна (бюджетна та податкова) політика
• кредитна політика;
• інвестиційна політика;                              
• валютна політика;
• інші форми фінансової політики (цінова, митна, амортизаційна та ін.).

    Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів. Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і бюджетну [1].

    Бюджетна  політика - це заходи з мобілізації, розподілу та використання грошових ресурсів державного бюджету. Мобілізація грошових коштів до складу державного бюджету здійснюється шляхом стягнення податків, зборів та обов'язкових відрахувань, а також залучення неподаткових надходжень. Розподіл ресурсів державного бюджету здійснюється в процесі формування державних видатків. До задач бюджетної політики входе також забезпечення раціонального - і ефективного використання коштів державного бюджету. Для їх вирішення приймаються певні вимоги до фінансування витрат державного бюджету, здійснюється контроль за використанням бюджетних коштів з боку державних органів управління, впроваджується більш досконале податкове регулювання бюджетного процесу та інш.

     До  основних засад бюджетної політики в Україні відносяться: збільшення грошових надходжень до складу доходів  бюджету; скорочення взаємозаліків  та інших не грошових витрат, оптимізація  видатків державного бюджету; обмеження  зростання державного боргу; скорочення дефіциту державного бюджету, зміцнення  місцевих бюджетів та ін. Бюджетна політика відіграє важливу роль в фінансовому  розвитку країни. Організація і ефективність її проведення впливають на інфляційні процеси, валютний курс, обсяги і напрями  використання кредитних ресурсів, залучення  іноземних капіталів, державний  борг, розвиток окремих галузей економіки, фінансування підприємницької діяльності та ін.

     Податкова політика включає заходи з залучення фінансових ресурсів до державного бюджету і державних цільових фондів, що передбачають здійснення обов'язкових платежів та відрахувань. Основною метою податкової політики є забезпечення достатніх доходів до державного бюджету за рахунок податків, обов'язкових відрахувань та платежів за умови стимулювання розвитку ділової активності. В процесі проведення податкової політики здійснюється перерозподіл доходів між галузями, територіями та групами населення: До інструментів податкової політики відносяться: податки, збори, обов'язкові відрахування, платежі за ресурси, податкові пільги, податкові ставки, податкові знижки, податковий кредит, податкові санкції, податкові позики та ін. Оподаткування виконує декілька функцій: фіскальну, стимулюючу, обмежуючу.

     До  основних напрямів вдосконалення податкової політики в Україні відносяться:

• підвищення стимулюючої ролі оподаткування;
• зменшення податкового тиску на фізичних і юридичних осіб;
• підвищення ролі прямого оподаткування;
• зменшення податкових пільг,
• спрощення системи оподаткування.

    Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави  щодо їх розвитку і регулювання, створення  відповідних гарантій клієнтам страхових  компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і  на інших суб’єктів підприємницької  діяльності, тільки засобами регуляторної політики [4].

    Кредитна  політика охоплює сукупність заходів з залучення та надання кредитних ресурсів. її суб'єктами є органи державного управління, які залучають кредити з метою фінансування дефіциту державного бюджету або платіжного балансу. Кредиторами виступають фізичні та юридичні особи (резиденти та нерезиденти), міжнародні фінансові організації, іноземні держави. З іншого боку, державні органи управління з метою забезпечення розвитку територій, галузей, підтримки окремих груп населення надають державні кошти на умовах кредиту. До інструментів, що використовуються в процесі проведення кредитної політики відносяться: процентні ставки за кредит, строки надання кредитів, пільги, порука, заставка та ін. Державний кредит може мати грошову або натуральну форму.                                           

    Інвестиційна  державна політика — це заходи державних органів управління з метою залучення, розподілу та використання інвестиційних ресурсів. Проведення інвестиційної політики передбачає забезпечення фінансовими ресурсами розвиток народного господарства, соціальної сфери, впровадження інноваційних програм, проведення фундаментальних наукових досліджень та ін. В процесі реалізації державної інвестиційної політики визначаються напрями проведення капітальних вкладень та забезпечення ефективності їх впровадження. При цьому до цілей інвестиційної політики держави відносяться забезпечення пропорційності розвитку народного господарства, розподіл фінансових ресурсів між галузями та територіями, додержання оптимальних співвідношень між розвитком матеріального виробництва та невиробничої сфери та ін.

    До  джерел фінансування державних інвестицій відносяться:

• кошти державного бюджету;
• фінансові ресурси державних цільових фондів;
• кошти державних підприємств і установ;
• кредитні ресурси, залучені державними органами управління;
• інші джерела.

    З метою проведення державної інвестиційної  політики використовуються певні інструменти. Вони включають державні інвестиції, капітальні вкладення, фінансові інвестиції, реальні інвестиції, інтелектуальні інвестиції, прямі інвестиції, портфельні інвестиції, іноземні інвестиції, проценти, дивіденди та ін.

    До  валютної та грошово-кредитної політики держави відносяться заходи державних органів управління з регулювання валютних і грошово-кредитних відносин. Основною метою таких заходів є стабілізація розвитку грошово-кредитної системи країни. До основних задач проведення грошово-кредитної політики відносяться: підтримка платіжного балансу, регулювання валютних курсів, організація проведення міжнародних фінансових розрахунків, формування та використання державних золотовалютних резервів, регулювання руху вітчизняного та іноземного капіталу та ін. Така політика охоплює певні напрями, до яких, зокрема, відносяться: регулювання облікових ставок (дисконтна політика), стримування інфляції та оздоровлення платіжного балансу (дефляційна політика), регулювання валютного курсу (девізна політика), регулювання грошового обігу (антиінфляційна політика), регулювання обсягів банківського кредитування в країні (політика "дорогих" та "дешевих" грошей) та ін.

    Фінансова політика у сфері міжнародних  фінансів пов’язана з налагодженням  взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими  інституціями, членство в яких є  добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого –  можливості отримання фінансової допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці [2].

    Важливою  складовою фінансової політики є  боргова політика держави. Вона починається  з визначення співвідношення між  податковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на формуванні доходів  бюджету за рахунок податків й  обов’язкових платежів, а другі - на використанні в певних межах державних  позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами  держави, а також порядок і  механізм погашення державного боргу.

    Дієздатність  фінансової політики значною мірою  визначається узгодженістю її окремих  складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика фінансового ринку та боргова  політика держави мають бути спрямовані в одну сторону. Тільки скоординована  й узгоджені політика може дати позитивні  результати. Фінанси являють собою  єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв’язані, а  тому прорахунки в будь-якому напрямі  фінансової політики неодмінно ведуть до негативних наслідків.

    Фінансова політика може бути безперспективною і нереалістичною. Безперспективна  фінансова політика не містить в  собі основних концепцій розвитку фінансів, тобто орієнтована на задоволення  поточних потреб. Нереалістична фінансова  політика обмежена тільки виробленням  напрямів, концепцій без підкріплення їх фінансами і конкретними практичними  діями [7]. 
 

2.   Стратегія  і тактика фінансової політики  та її реалізація

     Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і  характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію  і фінансову тактику [17]. Причому  вони тісно взаємозв’язані. Стратегія  визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують  вибір стратегії, адже безглуздо  визначати стратегічні цілі і  завдання, для вирішення яких недостатньо  належних тактичних засобів. Водночас слід наголосити на тому, що тільки та фінансова політика, яка ґрунтується  на поєднанні та взаємоув’язці стратегії  і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна [19].