Фiнансова полiтика як iнструмент стимулировання економiчного розвитку державi

    Основною  метою фінансової політики України  на сучасному етапі її розвитку є  якнайшвидше підвищення добробуту  населення, про що свідчить Послання Президента України до Верховної  Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади економічного та соціального розвитку України  на 2002-2011 роки”, де сказано, що основне  завдання фінансової політики полягає  в тому, щоб остаточно облаштувати  споруджену будівлю по суті нового суспільства – економічну, соціальну, політичну та гуманітарну сфери, подолати глибокі деформації, що виникли  на стартовому етапі трансформаційного  процесу. Йдеться про практичну  реалізацію завдань довгострокової стратегії, яка має забезпечити  міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальної з своєю сутністю, демократичної  правової держави, її інтегрування у  світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.

    Згідно  концепції необхідно трансформувати бюджетні ресурси, що є основним чинником ефективного соціально орієнтованого  економічного зростання. Необхідно  здійснити зниження податкового  навантаження та забезпечити переорієнтацію бюджетного механізму. Хронічна незбалансованість  державних фінансів на сьогодні зумовлені  системними помилками бюджетної  політики, її суто фіскальною спрямованістю. У тому потребує змін також логіка формування державних фінансів, якої до цього часу дотримуються Кабінет  Міністрів і Верховна Рада. Основою  вирішення фінансових проблем держави, головною передумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації економіки є першочергове зміцнення  фінансів суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2. Зарубіжний  досвід стимулювання економічного  зростання методами фінансової  політики 

     В умовах ринкової економіки фінанси  і фінансова політика держави відіграють значно більшу роль, ніж в адміністративно-командній системі господарювання. Більш того, світовий досвід показує, що спрямованість фінансової політики визначає характер соціально-економічних відносин будь-якої держави. В той же час зміст, характер і спрямованість фінансової політики зумовлюються розстановкою політичних сил в державі. Аналізуючи етапи формування фінансової політики розвинутих держав світу за останні 30 років, слід відзначити посилення її соціальної спрямованості. Саме на задоволення соціальних потреб людини була спрямована фінансова політика таких держав, як США, Англія, Франція, Німеччина, Швеція. Найбільш високий рівень забезпечення соціальних потреб населення за рахунок державного фінансування є характерним для скандинавських країн, зокрема Швеції.

     У зарубіжній економічній літературі пропонується у ролі альтернативного  джерела інвестиційних коштів кредитна емісія під контролем держави. Це джерело може повністю спрямовуватися на розвиток галузей, які забезпечують стратегічні напрями економічного розвитку країни. Однак емісійна підтримка  інвестиційної політики має свої переваги і недоліки, які можна  розглянути, спираючись на досвід зарубіжних країн [5].

     Прикладом успішної реалізації програми економічного зростання є значні досягнення багатьох зарубіжних країн, які застосували на практиці ряд теорій, об'єднаних назвою "теорії великого поштовху", які передбачали впровадження певної моделі інвестиційної політики, що дасть первісний імпульс розвитку базових галузей виробництва, а ті, в свою чергу, впливатимуть на розвиток суміжних галузей. Тим самим досягається загальне піднесення економіки. Підвалиною цього зростання є мультиплікативний ефект інвестицій, описаний у працях Дж. М. Кейнса, Е.Хансена. Суть його полягає в тому, що у результаті інвестування економіка отримує приріст обсягу виробництва, який перевищує обсяг первісно вкладених інвестицій в М разів, де М — величина мультиплікатора. Однак, щоб економіка отримала достатній для прискореного розвитку імпульс, обсяг первісних інвестицій повинен бути значним. "Мінімальне критичне зусилля", на думку багатьох економістів, повинно бути таким, щоб рівень інвестицій становив не менш як 12—15 % національного доходу [2].

     Зарубіжна практика нагромадила досить великий  арсенал заходів, які забезпечують спрямування національного капіталу в русло стратегічних інтересів. Існують різноманітні способи заохочення "довгих" грошей у порівнянні з мотиваціями грошей "коротких". Для інтенсифікації залучення капіталу у виробництво у правовому регулюванні грошових потоків розвинутих країн закладено безліч механізмів. Так, у Франції, ФРН, Голландії у період проведення політики зростання Центральні банки наказували комерційним банкам 30—35% своїх капіталів переказувати як інвестиції у пріоритетні сфери економіки (житло, продовольство, експортні виробництва). У США комерційні банки, які спрямовували кошти як довгострокові інвестиції, автоматично одержували пільги від ФРС у вигляді сум, отримуваних за рахунок зниження облікової ставки. У Японії мали на меті примусове перерахування половини інвестиційних ресурсів комерційних банків у довгострокові проекти. Механізм емісійної підтримки реального сектору економіки полягає у наданні емісійних ресурсів (кредитів) "точкам зростання" на пільгових, із позицій ціни кредиту, умовах [13].

     Одним із найважливіших завдань, яке безпосередньо пов'язане з перспективами подальшого зростання, є інвестиційна підтримка галузей, котрі виробляють високотехнологічну продукцію. Світові прогнози виділяють такі найперспективніші інноваційні галузі: інформатика, сфера комунікацій і ресурсозбереження. Саме розвиток цих напрямів дасть змогу сформувати велику хвилю в економіці України на найближчі 50—60 років.

     Таким чином, вибір виробничих орієнтирів — це дуже відповідальний етап у формуванні програми економічного зростання. У цьому зв'язку доцільно навести як приклад програму "цільового розвитку", розроблену у Південній Кореї, де починаючи із 70-х років спеціальними законами виділялися 7 галузей першочергової уваги: машинобудування, електроніка, текстильна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, нафтохімія, кораблебудування. Також заслугою держави є централізоване планування з використанням середньо- й довгострокових планів і цільових програм, з установленням термінів конкретних виробничих завдань і строків їх виконання, із системою контролю господарської діяльності й безжальним економічним знищенням виробників, не здатних витримати конкуренції. Таким чином, суворий контроль і жорстке планування дали змогу створити початкові умови для різкого економічного піднесення. Сама практика використання кредитної емісії на цільові програми виправдала себе завдяки тому, що виділені кошти обов'язково витрачалися на придбання продукції вітчизняних підприємств. Таким чином, навіть при збереженні практики покриття державою тільки частки вартості у швидкоокупних інвестиційних проектах забезпечується формування певного рівня попиту на продукцію вітчизняної промисловості [14].

     Цікавим з точки зору державної інвестиційної  підтримки є досвід зарубіжних країн  у розвитку житлового будівництва. Іпотечне кредитування є суттєвим фактором економічного й соціального розвитку країни. Так, поряд з іншими заходами створення власного капіталу на засадах іпотеки дало змогу Німеччині наприкінці XIX століття створити основу для економічного зростання і вийти на друге місце після США. Ще одним прикладом є розвиток іпотечного житлового кредитування у США, де в умовах світової економічної кризи "новий курс" Рузвельта розпочався з будівельного буму. 

     Крім  поліпшення соціальних умов у країні, а для України розв'язання проблеми житла є дуже актуальним, іпотека  значно впливає на фінансову стабілізацію, оскільки сприяє відтягненню грошових ресурсів із поточного обороту у  внутрішнє нагромадження. Так, у  США іпотечний ринок житла  є гарантом стійкості фінансової системи, постійно підтримує курс долара на високому рівні, є найнадійнішим антиінфляційним засобом: він "зв'язує" 25% грошових доходів середнього американця. Безумовно, іпотечне кредитування — це дуже перспективний напрям розвитку української економіки, однак він потребує зусиль для створення чіткого механізму реалізації.

     Проблема  вибору правильних орієнтирів державної  інвестиційної політики багато в чому пов'язана не тільки з необхідністю дотримання стратегічних інтересів держави в економічній і соціальній сферах. Для того щоб згладити усі можливі негативні вияви, пов'язані з емісійною підтримкою реального сектору економіки, необхідне моделювання потоків фінансових ресурсів. Відомо, що зростання грошової маси не веде до інфляції, якщо воно зумовлене уповільненням обігу грошей, яке, в свою чергу, виникає при інвестиціях у реальний сектор економіки. У 30-ті роки США виходили з кризи шляхом інвестицій у дорожнє будівництво і в розвиток окремих регіонів, тобто шляхом уповільнення обігу грошей. Цей спосіб був ефективно використаний і в повоєнній Західній Європі, в Японії та інших країнах. Для України проблема також полягає не в тому, щоб не допустити кредитної емісії, а у використанні гостро необхідних коштів для фінансування інвестицій у піднесення економіки. Аналіз руху грошових ресурсів при здійсненні емісійної тактики в інвестиційній політиці держави дасть змогу урахувати можливі варіанти впливу здійснюваних інвестицій на динаміку грошової маси [1].

     В Україні становлення Державності  і формування фінансової політики відбувалось  паралельно, однак між цими процесами  не завжди вдавалось забезпечити  односпрямованість та взаємоузгодженість. Намагання вітчизняних реформаторів копіювати досвід зарубіжних країн без ґрунтовних досліджень і оцінки можливих наслідків його застосування в Україні призвели до поглиблення економічної кризи, яка започаткувалась ще в умовах колишнього Союзу, та зумовили прояв нових проблем фінансового характеру. До таких проблем на теперішній час слід віднести:

• зростання зовнішнього і внутрішнього боргів держави;
• зростання витрат на обслуговування державного боргу і, як наслідок, попадання у фінансову залежність від інших держав світу;
• дефіцитність державного бюджету,і нераціональність використання бюджетних коштів;
• низький рівень забезпеченості основних суб'єктів економіки коштами;
• розбалансованість міжбюджетних відносин;
• великий податковий тиск на виробничо-господарські структури і в першу чергу на малий і середній бізнес.

     Таким чином, з урахуванням сучасного  макроекономічного стану очевидна необхідність розроблення нового підходу  до розв'язання проблем економічного зростання в Україні. Цей підхід повинен поєднувати у собі заходи грошово-кредитного регулювання і політику розвитку виробництва із залученням усіх можливих фінансових ресурсів [8]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Шляхи та напрямки удосконалення фінансової політики України

     З проголошенням незалежності України  починається новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин. Фінансова політика має бути жорстокою, але справедливою і активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб’єктів іноземних країн. Фінансова політика повинна весь час коригуватися відповідно до ситуації та вдосконалюватися. Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку національного господарства та за структурною його перебудовою створити умови для підприємницької діяльності, захисту інтересів власних товаровиробників та сприяння залученню іноземних інвестицій. Не менш складною і відповідальною проблемою залишається реалізація стратегічних напрямків, визначення норм і методів їх забезпечення умов розвитку суспільства. Вибір норм і методів роботи передбачає процес формування національної економіки із врахуванням специфічних природно-кліматичних і геополітичних умов господарювання та розташування України [14]. Практикою підтверджено, що фінансова політика, як і загальнодержавна економічна політика в цілому, залежить від сформованого правового поля та органів влади і управління в процесі реалізації функцій держави і забезпечення легітимності фінансових відносин. Невипадково фінансова політика виступає результатом дії як об’єктивного, так і суб’єктивного факторів впливу на її формування, реалізацію і розвиток в системі ринкових відносин. В Україні досі не прийнято законодавчого акту, яким було б окреслено дії, взаємозв’язок, узгодженість та розвиток бюджетної, податкової й валютної політики як підсистем єдиної фінансової політики. Відбувається формування бюджетної, податкової та валютної політики як окремо взятих підсистем, а не єдиної, цілісної фінансової системи. Відповідно до цього розробляються окремі законодавчі акти та механізми їх реалізації, які нерідко суперечать один одному, а не сприяють загальному фінансово-економічному розвитку. Реалізацію окремих підсистем фінансової політики займаються практично відособлені підрозділи та структури органів управління діючої фінансової системи. У сучасних умовах управління фінансовими ресурсами, особливо на рівні районів, міст та областей потребує радикальних змін у структурі фінансової системи та державної фінансової політики в цілому. Фінансова політика повинна мати імперативний, обов’язковий характер. Це обумовлено змістом фінансів як економічної категорії, їх місцем у системі суспільно-економічних відносин. Законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансової політики мають виконуватись своєчасно, якісно і в повному обсязі. В іншому випадку досягти фінансової стабілізації та поступового економічного розвитку просто неможливо [15].