Ломбарди, як фінансові установи

Ліцензія на всі ломбардні підприємства видається на 3 роки.

У ліцензійних умовах категорична  вимога до ломбарду щодо продажу не викуплених населенням виробів державі відсутня. Хоча ломбарди продають не викуплені дорогоцінності у Держскарбницю НБУ. Правила комісійної торгівлі ювелірними виробами законодавчо ще не визначені, на відміну від правил роздрібної торгівлі. Таке монопольне право держави на викуп дорогоцінних металів і дорогоцінних виробів повинно бути скасоване, а ломбардні підприємства мають самостійно продавати не викуплені населенням ювелірні вироби.

Такий дозвіл дав би можливість ломбардам  підвищити ціну застави для своїх клієнтів, а, отже, зробити послугу ломбардної позики привабливішою. Крім стартового капіталу, для беззбиткової діяльності ломбардному підприємству необхідно мати ще 40–60 тис. грн оборотних коштів. Ломбард може взяти кредит у банку під заставу майнових прав своїх клієнтів, але банки , як правило, уникають таких угод через високий ризик.

Представники ломбардів платять  податок на прибуток (25 %), податок на додану вартість (20 %). Спеціальні чи додаткові аудиторські перевірки ломбардів не проводяться.

Виділяють “золотий ломбард”,– в  якому приймаються тільки вироби із дорогоцінних металів і з дорогоцінним камінням і “побутовий ломбард”, в якому приймають під заставу побутову техніку. У разі неповернення виданої позички під заставу виробів із дорогоцінних металів, вони реалізуються ломбардом до Державної скарбниці при НБУ за цінами, які встановлюються Міністерством фінансів України за погодженням з НБУ та Міністерством економіки. Ціни встановлюються тільки на брухт виробів із дорогоцінних металів. Ось чому при заставі вироби оцінюються за ціною брухту. Така реалізація для ломбарду розглядається як торгівля дорого" цінними металами і вимагає придбання ліцензії на даний вид діяльності.

Питання відсутності єдиної нормативної  бази з регулювання ринку ломбардних послуг у найближчому майбутньому має бути вирішене. Комітет Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності на своєму засіданні 14.10.2003 р. (протокол № 50) розглянув проекти законів України про ломбарди і ломбардну діяльність та про ломбарди в Україні. На перше читання винесено два законопроекти, що регламентують діяльність ломбардів, – проект Закону України про ломбарди в Україні № 2424 та урядовий проект Закону України про ломбарди і ломбардну діяльність № 2424–1.

На підставі попереднього аналізу обох законопроектів Комітет стверджує, що саме урядовий законопроект є більш системно завершеним, концептуально виваженим та таким, що в цілому відповідає вимогам Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” щодо діяльності ломбарду як фінансової установи”. Комітет прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України прийняти за основу у першому читанні проект Закону України про ломбарди і ломбардну діяльність, внесений Кабінетом Міністрів України (реєстр № 2424–1) з подальшим доопрацюванням його до другого читання з урахуванням у деяких частинах проекту закону України про ломбарди в Україні (реєстр. № 2424), зауважень і пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи, а також висновку Головного науково"експертного управління Апарату Верховної Ради України.[2]

РОЗДІЛ II

2.1.Становлення та розвиток  ломбардної справи в Україні

У період становлення  державності України, ринкових відносин у економіці діяльність окремих підприємств та галузей народного господарства зазнає відчутних змін: розпадаються старі господарські зв’язки та налагоджуються нові, постає необхідність у забезпеченні виробництва матеріалами та сировиною власними силами, ринку збуту, гостро постає проблема нестачі обігових коштів. Згортання діяльності неконкурентоспроможних підприємств, скорочення штатів, інфляція, дефіцит бюджету та інші чинники зумовили значне зниження матеріального рівня життя населення країни.

Для відновлення народного господарства в умовах вільного ринку необхідно мати суспільноорганізований кредит, який може бути особовим або речовим. Особовий кредит потребує для свого розвитку наявності більш-менш встановлених умов господарювання, загальноприйнятих економічних зв’язків та інститутів. Речовий кредит розвивається у нестійкі, перехідні періоди, коли господарські зв’язки розірвані, складаються нові форми економічного життя і відбувається зміна груп, які активно беруть участь у економічному житті. Це стосується як країн Західної Європи, так і України.

Практика банків країн, які постраждали в економічному відношенні, показала, що шлях заставних операцій, тобто ломбардного кредиту – єдино можливий вихід у справі кредитування в умовах нестійкої валюти.

Видача позики під заклад – угода, що становить сутність діяльності ломбардів – була відома всім стародавнім народам. Приклади послуг, подібних до тих, які надаються ломбардами, знаходимо в історії Єгипту, Вавилону, Греції, Римської імперії. У Стародавній Греції міняйла, які мали певні суми грошей, займалися лихварством. Вони видавали відсоткові позики під заставу різного майна. У V от. до н. е. лихварство досягло в Греції значного розвитку. Цьому сприяла відсутність оборотних засобів у ділових людей в умовах натурального господарства. У “Законах Хаммурапі” знаходимо приклади ломбардних угод. Землероби мали потребу в землі, збіжжі, худобі, ремісники – в сировині, дрібні торговці - в товарах. Це змушувало їх брати позики, за умовами яких вони зобов’язувалися оплачувати досить високі відсотки, від 20 % до 30 %.

Якщо позичка надавалася зерном, то виплачувалося 30 % річних, а при грошових – 20 %. Боржник повинен був гарантувати виплату і позики, і відсотків особливою заставою у вигляді рухомого, а також нерухомого майна. Історія Стародавньої Палестини і Ново-Вавилонського царства подає відомості про угоди під різні застави. Постійно зростаючий попит населення на дрібні позички спричинив кілька спроб організувати установи, подібні до сучасних ломбардів. Протее вони виявилися невдалими, тому історію ломбардів у сучасному розумінні слід починати з 1462 р., коли в Італії виникла і встановилася кредитна установа з видачею позик під заставу. Термін “ломбард” походить від назви області в Італії – міняйла з Ломбардії займалися такими операціями ще у Середньовіччі. Засновником цього закладу був францисканський монах Барнабе де Терні, який запропонував провести збір на створення банку благодійного характеру. На зібрані кошти виникла банкірська контора для видачі невеликих позик без процентів, якій дали назву “Mont de Piete”. Завдяки таранням монастирів аналогічні контори для видачі дрібних безпроцентнихпозик відкрилися у Савойї, Мантуї та Флоренції. У 1493 р., францисканські монахи утворили установи “Mont de Piete” у різних місцях Італії, але вже на ширших засадах. Оскільки існування цих контор вимагало витрат, видача позик здійснювалася з утриманням близько 6 % річних.

Внаслідок тяжких війн між Гвельфами  та Гібеллінами жителі Італії залишали свою батьківщину і розносили ідею створення “Mont de Piete” по всій Західній Європі. Проте заснування цих закладів не завжди відбувалося без протидії. Суперечки тривали до Лютеранського собору (1512–1517 р.р.), на якому Mont de Piete отримали папську санкцію. У папській буллі 1515 р. відзначалося, що утримувані проценти не повинні перевищувати витрат на адміністрацію та ведення справи.

У Німеччині ломбард відкривається  у Нюрнберзі в 1498 р., хоча перші спроби робилися ще у 1492 р. Поряд з 4 державними ломбардами функціонувало 60 громадських, діяльність яких жорстко регламентувалася.

В Англії на початку XVIII ст. на розгляд уряду вноситься білль, в якому йдеться про необхідність відкриття в країні казенного ломбарду. Саме так було запропоновано боротися з лихварями, які брали до 80 % за позику. У 1708 р. англійський уряд дозволив створити у країні ломбард.

У XIX ст. ломбарди виникають у багатьох європейських країнах і користуються значною популярністю. Більша частина ломбардів належить великим власникам, акціонерним товариствам і кредитним товариствам, незначна – органам міського самоврядування: муніципалітетам і державі. Клієнтуру ломбардів становлять, як правило, робітники, службовці, ремісники і дрібні торговці. Отримані в ломбарді  позики дуже часто не поліпшують їхнього матеріального становища, а вчасна невиплата високих відсотків призводить до втрати залишеного під заставу майна.

У Росії перші заходи із забезпечення населення кредитами сягають часів цариці Анни Іоанівни. Наказом від 1729 р. монетні контори зобов’язувалися видавати позики під заставу золотих і срібних речей під 8 % річних. При Єлизаветі Петрівні засновано позичковий банк, серед операцій якого була також видача позик під дорогоцінні застави. Пізніше виникають приватні акціонерні товариства і товариства, які приймали товари на зберігання і надавали під них грошові позики. Ці установи вже мають вигляд сучасних ломбардів. У 1772 р. відкрилися Санкт-Петербурзька і Московська позичкові казни (державні ломбарди), які до 1790 р. були єдиними установами дрібного речового кредиту (не враховуючи позичкових кас приватних осіб, які завжди стягували величезні проценти, як правило, вище дозволених). Існували ще приватні позичкові каси, але вони вимагали оплати величезних процентів, як правило, завжди вищих за встановлені законом. У 1840 р. у Санкт-Петербурзі відкрилася “Компанія для збереження і закладу різних рухомостей і товарів”. Перший міський ломбард виник у Вологді у 1886 р., після затвердження його статуту, який виявився прийнятним і для пізніше створених міських ломбардів. З часом цей статут перестав задовольняти потреби суспільної ломбардної справи: виникла необхідність організувати при ломбардах зберігання речей без видачі позик і комісійний продаж рухомого майна.

Наприкінці XІX ст. на території  України, яка на той час перебувала у складі Російської імперії, виникають ломбардні установи. Перші з них сформувалися у найбільших портових містах – Одесі (1886 р.), Миколаєві (1891 р.), Херсоні (1896 р.). Створення наступних характеризувалося тяжінням до переважно великих міст, зокрема Харкова (1891 р.), Остера (1898 р.), Чернігова (1899 р.), Кам’янця"Подільського (1899 р.), Житомира (1903 р.), Полтави (1908 р.), Києва (1909 р.), Катеринослава (1909 р.). До 1909 р. у Росії діяло близько 90 міських ломбардів, переважно у столицях і великих містах. За період 1904–1918 р.р. загальна кількість ломбардів у Росії зросла з 91 до 134. У XX ст. ломбардна справа в основному контролювалася монополіями, які знімали за ломбардні позички високі проценти, виплату яких не могли дозволити малозабезпечені прошарки населення.

У 1917 р. у Москві налічувалося 29 ломбардів, з яких 6 належали міській управі (міські ломбарди), а інші – приватним особам, акціонерним і кредитним товариствам. Після жовтневого перевороту 14 грудня 1917 р. видано декрет про націоналізацію всієї банківської справи країни. Дещо пізніше прийнято низку постанов і спеціальних розпоряджень за окремими видами кредитних установ. Проте, окрім розпоряджень про ліквідацію Московської та Петроградської позичкової казни (постанова Народного комісара фінансів від 29 квітня 1919 р.), про установи ломбардного кредиту особливі розпорядження не приймалися. У 1918 р. приватні ломбарди в Москві та інших містах ліквідовано, а міські закрито за розпорядженням місцевої влади.

Новий етап у діяльності ломбардів починається в 1922–1923 р.р. У цей час створюються державні ломбарди, що підпорядковуються місцевим радам і належать до системи закладів побутового обслуговування населення. До їхньої діяльності входило надання населенню за невелику плату можливості зберігання предметів особистого користування і домашнього вжитку, а також отримання позик під заставу цих предметів. Прийняте майно страхувалося за рахунок позикодавця. Розмір позики міг сягати 75 % оціночної вартості предмета, а щодо виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, перлів, золотих годинників – 90 %. Законом встановлювалися максимальні розміри позик, які могли надаватися одній особі, розмір відсотків за позикою, час, на який могла видаватися позика. Ломбарди були досить популярними у населення. Так, обсяг виданих населенню країни позик у 1972 р. становив 40 млн крб. Ломбардам надавалося право для розвитку своїх операцій використовувати банківський кредит.

У період, коли Україна  перебувала в складі Радянського  Союзу, всі її ломбарди були складовою загальної фінансово"кредитної системи країни. Лише після проголошення 24 серпня 1991 р. Незалежності України почався новий період розвитку в нашій державі системи ломбардних послуг. Перший недержавний ломбард – Повне товариство “Заставне товариство “Скарбниця” розпочав свою діяльність в Україні у 1992 р.[2]

Сьогодні робота ломбардів регулюється законодавчими актами, перш за все Законом України “Про заставу” від 02.10.92 р. Згідно Закону України “Про підприємницьку діяльність” від 07.02.91 р., здійснювати цей вид діяльності можуть тільки господарські товариства. А згідно Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.91 р., учасники цих товариств несуть відповідальність за борги перед клієнтами всім своїм майном. Українським законодавством не обумовлений мінімальний розмір статутного фонду господарського товариства.

Якщо підприємство здійснює позикові операції, в яких предметом позики є ювелірні вироби з дорогоцінних металів і з коштовного каміння, то його діяльність підпадає під: Закон України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і коштовного каміння та контроль за їх використанням” від 18.11.97 г.; постанова Кабінету Міністрів України “Про правила торгівлі дорогоцінними металами (окрім банківських металів) і коштовним камінням органогенного походження і виробами з них, які належать суб'єктам підприємницької діяльності на правах власності” №802 від 04.06.98 р.; інструкцію “Про затвердження ліцензійних умов здійснення господарської діяльності по виробництву дорогоцінних металів...”, затверджену спільним наказом Комітету з регулюючої політики і Міністерства фінансів України №82/350 від 26.12.2000 р.

Послуги ломбардного  кредитування не можна здійснювати  без ліцензії Міністерства фінансів України. Видачу ліцензій проводить Управління по дорогоцінних металах і коштовних каменях відповідно до Закону “Про ліцензування деяких видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р. та інструкції Міністерства фінансів України №82/350 від 26.12.2000 р.

Ліцензія на все ломбардне  підприємство видається на три роки і коштує 340 грн. + 17 грн. (за кожне відділення/філію ломбарду).

Проте це не означає низьку активність у галузі ломбардного  кредитування в окремих регіонах. Справа в тому, що в процесі своєї діяльності значна кількість ломбардів (45) утворюють філіали та представництва. Найбільш розгалужені мережі мають такі українські ломбарди: "Україна" - понад 70 відділень, "Скарбниця" - понад 60 відділень, "Даре" - понад 30 відділень.

До затвердження 04.04.03 Президентом України Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг не існувало єдиного органу державної влади, у виняткову компетенцію якого входило б регулювання та нагляд за діяльністю ломбардів. Сьогодні регулятивні повноваження відносно діяльності ломбардів покладені на Держфінпослуг, Міністерство фінансів України (в частині контролю за обігом дорогоцінних металів та каміння, ліцензування) і Пробірну палату України.