Проблема суїциду в зарубіжній літературі ХІХ-ХХ ст.

       «Аристократично-розпусному»  відходу з життя Ф.М. Достоєвський протиставляє самогубство «морально-простонародне». Тут же він розповідає таку історію: «У всіх петербурзьких газетах з’явилося  кілька коротеньких рядків дрібним шрифтом про одне петербурзьке самогубство: викинулася з вікна, з четвертого поверху, одна бідна молода дівчина, швачка, – тому що ніяк не могла підшукати собі для прожитку роботи» [16, 82]. Додає, що викинулася вона і впала на землю, тримаючи в руках образ (тобто ікону). Цей образ у руках – дивний і нечуваний ще у самогубстві атрибут.

       Таким чином, Ф.М. Достоєвський у «Щоденнику письменника» змоделював внутрішній монолог  «самогубці від нудьги», «ідейного  самогубці», що розчарувався у житті.

       Ф.М. Достоєвський першим з російських мислителів став розглядати самогубство як одну з головних моральних проблем людства. Духовний, а ще більш емоційний вплив цього письменника на весь подальший розвиток етичної та релігійної філософії величезний. Ставлення Ф.М. Достоєвського до такого важливого питання не могло не вплинути на позицію тих, хто надалі висловлювався на цю тему. Створений письменником архітиповий самогубець Кирилов знайшов світовий статус «суїцидента N1», переміщуючись з одного філософського твору в інший і перетворившись на символ нової людини раціоналістичної епохи.

       Але ще істотніше, на наш погляд, інше. Ставлення  Ф.М. Достоєвського до самогубства і самогубців, мабуть, найточніше відповідає тому змішаному, важко вираженому словами почуттю, що це трагічне явище, яке суперечить християнському світогляду.

       Самогубство цікавить письменника ще більше, ніж перший смертний гріх, вбивство. Самогубців на сторінках творів Ф.М. Достоєвського більше, ніж убивць. У всіх головних романах неодмінно хтось себе вбиває або намагається вбити. Впродовж останніх п’ятнадцяти років життя, головного періоду своєї творчості, Ф.М. Достоєвський знову і знову програє однотипні суїцидні ситуації, немов намагається і не може знайти відповідь на питання, яке мучить його.

       Багато, хто мав намір покінчити з  собою або ж просто цікавився  темою самогубства, писали Ф.М. Достоєвському, питали його поради і думки. Письменник неодноразово і вельми багатослівно висловлювався з цього питання – прямо, не вдаючись до художньої вигадки. На перший погляд, якщо керуватися тільки публіцистичними текстами, позиція Ф.М. Достоєвського відносно самогубства виглядає очевидною і недвозначно осудною, цілком у дусі ортодоксальних церковних поглядів.

       З публіцистичних виступів Ф.М. Достоєвського відомо, що причини суїциду він вбачав у атеїзмі, нігілізмі, що поширилися з реформами в Росії одночасно з лібералізацією всього укладу російського життя. Однак Достоєвський-письменник значно глибше, сильніше і переконливіше Достоєвського-публіциста. Безпомилковий художній інстинкт не дає йому помилитися і взяти невірну ноту. І в художніх текстах ставлення Ф.М. Достоєвського до самогубства виглядає зовсім не так прямолінійно, як у полемічних статтях «Щоденника письменника». Та й у самому творі, крім публіцистики, є художні тексти (два «фантастичні» оповідання – «Лагідна» і «Сон смішної людини»), які разючим чином спростовують або, у всякому разі, ставлять під питання безапеляційність програмних суджень автора про недозволеність самогубства.

       Трактування самогубства в художніх творах письменника  виглядають досить єретично, свідчать про серйозні сумніви Ф.М. Достоєвського у правильності деяких основних церковних догматів і навіть про відкриту незгоду з ними. Не буде перебільшенням сказати, що письменник створив власне вчення про самогубство, яке істотно відрізняється від традиційно-християнського.

       Ще  однією працею, у якій було порушено проблему суїциду, є есе А.Камю «Міф про Сізіфа», де автор говорить про те, що «є лише одна справді серйозна проблема – проблема самогубства. Вирішити, варто чи не варто жити його, – значить відповісти на фундаментальне питання філософії» [19, 64].

       Згідно  А.Камю, самогубство – один із способів боротьби з абсурдом буття, один із методів пізнання світу. «Дійшовши до своїх меж, розум повинен винести вирок і вибрати наслідки. Такими можуть бути самогубство і відродження» [19, 68]. Але просто самогубство так само безглузде, як і саме життя, не має мети (сенсу). Заворожений суїцидальними терактами періоду першої російської революції А.Камю високо цінує есерів за готовність ціною власного життя відтворити товариство любові і справедливості, продовжити місію, з якою не впоралася християнська церква. «Ця згуртована жменька людей, загублених серед російського натовпу, обрала собі ремесло катів, до якого їх ніщо не спонукало. Вони були втіленням парадоксу, поєднували у собі повагу до людського життя і презирство до власного життя, яке доходило до пристрасті, до самопожертви» [19, 116], – зазначає письменник.

       Засновник філософії абсурду стверджує, що проблема самогубства може бути зрозуміла  іншими людьми, якщо здійснювати спробу аналізу життя даного самогубці. Також автор зазначає, що кожна людина має право на власний вибір, але він повинен бути аргументований.

       Долі  самовбивць стають матеріалом літературних творів, робляться спроби наукового  вивчення проблеми суїциду. Феномен самогубства розглядають з різних сторін, класифікують, намагаються помістити в жорсткі рамки визначень. Наприклад, Е.Дюркгейм так подає поняття суїциду: «Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо або опосередковано є результатом позитивного або негативного вчинку, скоєного самим потерпілим, якщо цей останній знав про результати, які чекали його. Замах на самогубство – це цілком однорідна дія, але тільки не доведена до кінця» [13, 62]. Сучасний суїцидолог Моріс Фабер більш лаконічний у визначенні: «Самогубство – це свідоме, навмисне і швидке позбавлення себе життя» [15, 30].

       Огляд дослідницьких праць, безпосередньо  присвячених проблемі самогубства, слід почати із згадуваної вище класичної праці Е.Дюркгейма [13] «Самогубство. Соціологічний етюд». Французький соціолог підійшов до проблеми суїциду інакше, ніж його попередники: філософи і богослови шукали причини добровільного відходу з життя в душі людини, медики досліджували тіло, тобто, і ті й інші замикалися на індивіді. Е.Дюркгейм вводить поняття «колективного існування». Самогубство, на його думку, безпосередньо пов’язане з буттям суспільства як «соціального тіла». Самогубство відбувається у той момент, коли суспільство стає недостатньо згуртованим і дозволяє індивіду втекти від нього (егоїстичне і аномічне самогубство за класифікацією Е.Дюркгейма) або, навпаки, тримає індивіда у стані дуже великої залежності (альтруїстичне самогубство). Таким чином, за твердженням Е.Дюркгейма, самогубство – це наслідок порушення цілісності громадського тіла.

       Дослідженню самогубства не тільки як життєвого  і історичного явища, але і  як факту культури, присвячена книга Ірини Паперно [35] «Самогубство як культурний інститут». У праці аналізуються медичні та історичні джерела, газетні хроніки і журнальні дискусії, передсмертні записки самовбивць і твори художньої літератури (романи Ф.М. Достоєвського і його «Щоденник письменника»). Хронологічні рамки охоплюють Росію ХІХ і початку ХХ ст., час, коли по країні одна за одною прокотилися масові епідемії самогубств.

       Одним із найважливіших питань при вивченні феномена самогубства є питання про причини, що спонукали людину здійснити фатальний крок. Іноді відшукати ці причини досить складно.

       Суїцидологи вважають, що людство проявляє підвищену  схильність до самогубства у три  критичних періоди. Суїцидна крива  перший раз піднімається вгору на ділянці 15-24 роки, потім знову опускається, йде вгору на п’ятому десятку життя, далі знову сповзає і після 70 років вже остаточно піднімається. Три переломних періоди життя – «дорослішання, вершина і в’янення» – кожен по-своєму збирають досягнення серед «не вміють дорослішати, не вміють спускатися вниз і не вміють старіти» [33, 115], – так зазначає В.Набоков.

       Період  дорослішання – особливий вік, коли майже кожен відчуває себе творчою  особистістю, а значить, майже на кожну людину поширюються жорстокі закони розплати за підвищену чутливість до «трансцендентних знаків буття».

       Ще  один переломний період в житті людини – старість. Досі залишається незрозумілим, що таке старіння. Наша цивілізація  боїться старості, яка викликає у  людей діяльного віку жах і  огиду. У сьогоднішньому світі люди похилого віку добровільно йдуть із життя набагато частіше, ніж молоді. Якщо людина в глибокій старості вирішує поставити крапку самостійно, – що це значить? Напевно, вона таким чином захищає гідність, своє «Я». Іншими словами – свій розум.

       Серед багатьох причин самогубства виділяється  найнеприємніша – безвихідь. Цей  мотив довів до суїциду багатьох. Часто убогість присутня в якості одного з компонентів ситуації, що призвели до трагічного фіналу. Потреба  – загальний фон, «рамка суїцидної декорації» [35, 68], не стільки справжня причина самогубства, скільки прелюдія до останньої «краплі», якою може стати викликане убогістю приниження, потрясіння, хвороба.

       Потреба може стати наслідком ще однієї причини  – втрати близької людини. Неминуща біль втрати, за Е.Фроммом, це «патологічна форма в сумі, яка веде до тривалих порушень у витраті енергії» [51, 56]. Причому ці порушення можуть бути настільки тривалими, що, переживши втрату, можна зовсім не захотіти «витрачати енергію» надалі і вважати за краще померти.

       Отже, найбільш визначними працями, у яких було порушено проблему суїциду є  романи «Страждання молодого Вертера» Й.Гете, «Міф про Сізіфа, А.Камю, «Щоденник  письменника Ф.Достоєвського, «Самогубство. Соціологічний етюд» Е.Дюркгейма. Філософи та психологи розглядали питання  самогубства людини, намагалися віднайти причини його скоєння і доходили до висновку, що неможливо зрозуміти  дане питання без ґрунтовного  вивчення людини та її життя. Суїцидологи, у свою чергу, вважають, що людина схильна до самогубства у три періоди («дорослішання, вершина і в’янення»). 
 

Розділ 2. Проблема самогубства  у творах зарубіжної літератури ХІХ століття

2.1. Герої Ф.Достоєвського  як особливий зразок  суїцидальної поведінки

       Ф.Достоєвський – найзнаменитіший російський письменник, який друкується і читається у світі. За життя ж він не без підстав вважався найбільш неспокійним, мінливим і пристрасним літератором. У ньому відчувалися величезна напруженість усіх почуттів і думок, буря пристрастей, боротьба різних поглядів і вірувань, злети і падіння, сила віри і заперечення.

       Усе життя у нього були особливі відносини з питаннями буття. Онтологія стає межею, до якої він підводить усіх своїх літературних героїв. Вбивство, самогубство часто виступають символами-порогами, через які доводиться пройти герою.

       Виявляються ці символи цілком традиційним чином: регулярність появи одних і тих же елементів у типологічно подібних ситуаціях є досить надійним орієнтиром. Герої Ф.Достоєвського неодмінно проходять через випробування, яке часто називають «онтологічним порогом». Для одних – це вбивство, для інших – самогубство, для третіх – прийняття важливого рішення (наприклад, визнання Раскольникова). У величезних текстах Ф.Достоєвського такого роду ситуації займають всього декілька сторінок, але їх виявляється достатньо, щоб усі головні символи проявили себе: на цих сторінках вони з’являються з дивовижною наполегливістю.

       Самовбивство можна розглядати з точки зору моральної доступності. І тут яскравою ілюстрацією є роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара».

       Ф.Достоєвський писав роман «Злочин і кара»  у 60-х р., коли Росія вступила в сутінкову перехідну епоху. У ньому він показав на прикладі Родіона Раскольникова, як людина може піти на крайність, які причини штовхають людей на настільки жахливі вчинки. Однією з таких причин є атмосфера життя. Для Раскольникова – це Петербург. Ні, не той Петербург, який бачить турист, приїжджаючи оглянути визначні пам’ятки, а страшний, задушливий Петербург, який якнайкраще описав у своєму творі Ф.Достоєвський. Якщо розглядати, де і як жив Раскольников, то можна зрозуміти, що було однією з причин злочину. Спробуємо зобразити Петербург так, як нам показує його автор. На початку роману читаємо: «На вулиці спека стояла страшна, до того ж задуха, штовханина» [14, 15]. Автор спеціально підібрав слова так, щоб показати не просто один зі спекотних літніх днів, а постійну, задушливу спеку. Щоб це краще зрозумів читач, автор майже повторює пейзаж пізніше, у другій частині: «Тут теж задуха була надзвичайна і, крім того, до нудоти било в ніс свіжою фарбою…» [14, 254]. Але погода іноді змінюється, хоча не на краще. Так, після жахливої спеки починається злива: «Вечір був задушливий і похмурий. До десяти годин насунулися з усіх боків страшні хмари, вдарив грім та лив дощ» [14, 381]. Через весь роман проходить атмосфера нестерпної спеки, задухи, що здавлює героя. Але не тільки пейзажі Петербурга вплинули на Родіона. Слід краще розглянути те місце, де він жив, приміщення інших людей. Раскольников жив у «...крихітній комірчині, що мала найжалюгідніший вигляд, і до того ж була настільки низькою, що здавалося ось-ось стукнешся головою...» [14, 31]. «...Відсталі, жовтого кольору шпалери...» [14, 33] викликають таке ж розшарування в душі, ламаючи її назавжди. Як труна нам бачиться постіль Раскольникова – «...незграбна велика софа...», яку, як саван, скрізь покриває лахміття. Жовті, пилові, високі будинки з «дворами-колодязями», «сліпими вікнами», вибите скло, розвернутий асфальт – людина не може довго існувати в такому жахітті без шкоди для свого розуму. Варто згадати, як Раскольников зустрічає п’яну дівчинку. Вона ще дитина, але жити далі пристойним життям з такою ганьбою вже не зможе. Можливо, про майбутнє цієї дівчинки ми довідаємося пізніше, коли Раскольников бачить самогубство. На мосту його б’ють батогом, через що він трохи не потрапив під віз. Це говорить про злість, агресію, дратівливість людей. У романі Ф.Достоєвський показує нам мертвий, холодний Петербург, байдужий до долі людини. Раскольников бачить вартість людського життя в цьому місті і вважає, що однією людиною можна знехтувати заради порятунку інших. У Петербурзі ми бачимо і дітей, але вони не грають з притаманною їм дитячою радістю. Ось що з цього приводу пише автор: «…невже ти не бачила тут дітей, по кутках, яких матері милостиню посилають просити? Я дізнавався, де живуть ці матері і в яких умовах. Там дітям не можна залишатися дітьми» [14, 47]. Бачачи такий Петербург, Раскольников ще більше переконується у своїй теорії. Він вважає, що всім скривдженим і знедоленим треба допомагати, але для цього потрібні жертви. Це приводить його до злочину. Якби Раскольников жив в іншій атмосфері, в тому Петербурзі, який нам Ф.Достоєвський не малює, – світ багатих, ті райони, куди герой майже не заходить, де у дворах ростуть красиві квіти і все здається безтурботним, тоді б він не бачив усього цього життя, вважав би, що світ і так влаштований добре, тому міняти, переступаючи через життя інших людей, нічого не треба. Але Ф.Достоєвський поміщає героя саме в таку атмосферу життя, яку малює, і ідеї Раскольникова в такому Петербурзі тільки міцніють і ще більше вкорінюються в його свідомості, що й штовхає його до скоєння злочину.