Проблема суїциду в зарубіжній літературі ХІХ-ХХ ст.

       Анна  покинула чоловіка і дитину, пожертвувала священними узами шлюбу в ім’я своєї любові. І в цьому її сила. Але в цьому ж і її гріх.

       З одного боку, самогубство Анни –  імпульс, якому вона піддалася після  сварки з Вронським. Це якась фатальна випадковість. Але з іншого боку, це визначений факт.

       У сцені повернення Анни з Москви в  поїзді бачимо, як повільно у неї пробуджується почуття любові до Вронського. І це почуття стає живим, плинним. Анна раптом відчуває радість, нерви її напружуються. «Вона відчувала, що очі її розкриваються більше і більше, що пальці на руках і ногах нерівно рухаються, що в грудях щось тисне дихання і що всі образи і звуки… з надзвичайною яскравістю вражають її» [46, 49], – так описує письменник відчуття героїні.

       Цікавим є те, що, почавши розмову з Анною про кохання, Вронський відчуває те ж саме. Письменник зауважує з цього приводу: «Він відчував, що всі його сили були зібрані в одну і зі страшною енергією були спрямовані до однієї блаженної мети» [46, 57]. Обидва герої йдуть назустріч своєму зростаючому почуттю, хоча й бояться його владної сили і відчувають знак біди, небезпеку. У наростаючій мелодії їх бурхливої пристрасті відразу виникає нота смерті. Загибель робочого на вокзалі несподівано зближує їх і в той же час стає поганою ознакою, Анна чує і запам’ятовує чиїсь слова про легку, миттєву смерть під колесами поїзда. Після сварки Анна, як будь-яка ображена жінка, придумує найжорстокіші слова, які, за її величезною уявою, хотів сказати їй Вронський. Вона жадає тепер одного – покарати його. Мотив відплати дуже чітко простежується в її думках і вчинках. «Ви покаєтеся в цьому» [46, 246], – кидає вона Вронському наприкінці розмови. Але цей мотив не єдине, що штовхає її на самогубство.

       Анна  з жахом розуміє, що для Вронського недостатньо однієї пристрасної  любові. Він людина суспільства. Йому хочеться бути корисним, домагатися чинів і видного положення. Тихе ж сімейне життя не для нього. Заради цієї людини і її честолюбних планів вона пожертвувала всім: спокоєм, положенням у суспільстві, сином. Анна розуміє, що сама себе загнала у глухий кут.

       Письменник  ще в епіграфі заявив, що його героїню судити не світським людям, а Творцю. У романі ця думка не раз підтверджується. Стара тітка Анни говорить у розмові з Доллі: «Їх судитиме Бог, а не ми» [46, 163]. Кознишев у розмові з матір’ю Вронського стверджує: «Не нам судити, графиня» [46, 271]. Таким чином, Л.Толстой протиставив державну та релігійну законнісь та світську мораль, яка стверджувала зло, брехню.

       Сам того не бажаючи, Л.Толстой виніс суворий вирок товариству з його брехливою мораллю, яка довела Анну до самогубства. У цьому суспільстві немає місця щирим почуттям, а лише встановленим правилам, які можна обійти, але ховаючись, обдурюючи всіх і себе. Л.Толстой засуджує таке суспільство і встановлені ним закони. «У душі у неї була якась незрозуміла думка, яка одна цікавила її, але вона не могла її усвідомити ... Так, це була така думка, що вона вирішувала все. «Так, померти!» Смерть – був єдиний вихід, який вона бачила зі становища, єдиний вихід для Олексія Олександровича, Сергія та для неї...» [46, 581], – читаємо у фіналі роману.

       Коли  Анна дивиться на пляшку опіуму, раптово гасне свічка і стає темно. Думка про смерть знову виникає в її голові, і «...такий жах зійшов на неї, що вона довго не могла зрозуміти, де вона, і довго не могла тремтячими руками знайти сірники і запалити іншу свічку замість тієї, яка догоріла і згасла» [46, 628]. Вона сама, як свічка, що догоріла, у якої немає основи, щоб продовжувати горіти і жити.

       Зв’язок Анни і Вронського показаний Л.Толстим усебічно. В очах світу (тій його частині, що прихильно ставиться до вільного життя) це спершу блискучий роман, якому можна тільки позаздрити. Злам настає, коли стає ясно, що для Вронського і Анни це стосунки серйозні. Бетсі Тверська сама мала всім відомого коханця і намагається навчити Анну: на позашлюбний зв’язок можна дивитися трагічно і зробити з нього муки, а можна дивитися просто. «Може бути, – повчально додає вона, – ви схильні дивитися на речі дуже трагічно» [46, 485].

       Сімейні стосунки з Кареніним духовно розірвані, але залишається ще одна ниточка, більш міцна, що прив’язує Анну до сім’ї – її відносини з сином. Вони люблять один одного нескінченно. Сергій своїм чуйним дитячим серцем розуміє, що в маминому житті щось змінилося. Він дивується, він розгублений, і це сум’яття дитини палить, як вогнем, обох коханців.

       Присутність дитини завжди і незмінно викликала у Вронського дивне почуття безпричинної огиди та смутку, що іноді виникало навіть у невіруючої людини після здійснення гріха. Сергій, як пише Л.Толстой, був для них тим компасом, який показував ступінь їх відхилення від того, що вони знали, але не хотіли знати. Але саме на ньому зосередилася вся любов Анни під час її сімейного життя з Кареніним, тому хлопчик був особливо їй дорогим. І, власне, після того, як вона перейшла межу дозволеного, Сергій був тією причиною, через яку Анна дуже довго не наважувалася на публічний розрив із чоловіком.

       Після того, як Анна повідомляє Кареніну, що вона коханка Вронського, поведінка її чоловіка змінюється: він припиняє незручні і розгублені спроби достукатися до її серця. Тепер він зі свого боку рве внутрішні зв’язки, які їх з’єднували. «Без честі, без серця, без релігії, зіпсована жінка!.. Я помилився, зв’язав своє життя з нею... Мені немає справи до неї» [46, 445], – зауважує Каренін. Він викреслює дружину і сина зі своїх переживань. При цьому зовнішні стосунки Каренін залишає незмінними, вимагаючи від Анни дотримання форм пристойності. І лише після того, як він зустрічається у себе вдома з Вронським, вирішує почати справу про розлучення.

       Але тут для Анни настає час пологів, після яких вона хворіє. У черговій критичній ситуації в душі Кареніної несподівано для Вронського і, напевно, для неї самої, знову прокидаються християнські почуття: вмираючи, вона просить чоловіка виїхати з міста і вибачається.

       Дивовижні два моменти в її покаянні. По-перше, вона відокремлює пристрасть, що оволоділа її душею, від самої себе. «Я все та ж... – говорить чоловікові. – Але у мені є інша, я її боюся – вона полюбила того, і я хотіла зненавидіти тебе і не могла забути про ту, яка була раніше. Та не я. Тепер я справжня, я вся» [46, 460]. Пристрасть згасла, і відновилася цілісність її особистості, власне, те, що позначається словом цнотливість. І другий момент – її бажання християнського покаяння, що виражається у словах героїні: «Я жахлива, але мені няня говорила: свята мучениця – як її звали? – вона гірше була. І я поїду в Рим, там пустелі, і тоді я нікому не буду заважати, тільки Сергія візьму і дівчинку...» [46, 462].

       Це  щире покаяння Анни – диво, яке перетворює і її душу, і серце Кареніна: він раптом зміг по-християнськи пробачити її, «радісне відчуття любові і прощення ворогам наповнювало його душу» [46, 463]. Та незважаючи на те, що Анна покаялася і ображений чоловік пробачив її, жінка раптом вигукує: «Знову вони прийшли, чому вони не виходять?» [46, 463]. Хто вони? Мимоволі згадуються передсмертні бачення, багаторазово описувані в житіях святих, коли вони, вмираючи, бачили бісів, що підступають до їхньої душі.

       Але Господь дає Анні можливість діяльного  покаяння: незважаючи на велику ймовірність  смертельного результату, вона вижила. У Кареніних починається нове життя. Вони разом, Олексій Олександрович  доглядає чужу дитину, яку любить, як свою, і навіть більше, ніж любив Сергійка. Новий удар з боку Анни виявляється найболючішим: їй не потрібне його прощення, їй не потрібна його любов, їй не потрібна їхня сім’я – вона їде з Вронським.

       Хоча  слід зазначити, що Анна намагалася вгамувати  в собі пристрасть. Коли Бетсі приїжджає до неї з пропозицією побачитися з Вронським перед від’їздом до Ташкенту, Анна не тільки відмовляється від цього побачення, але й повідомляє про це чоловікові. Проте помилка Анни в тому, що вона боролася лише за зовнішнє, за ті самі форми пристойності, які раніше викликали у неї протест. Зараз вона чесно намагається бути вірною дружиною – ззовні. У серці ж у неї при цьому не виникає ніяких теплих почуттів до Кареніна: ні жалості, ні любові, ні навіть бажання любити його. І коли він покірно дякує їй за довіру і за саме рішення, Анна відчуває лише роздратування, яке не намагається подолати, як і ту пристрасть, яка знову панує в ній. Запекла зневіра в поєднанні з непрямим богоборством приводять до неминучого підсумку – Кареніна наважується на самогубство. Примiряючись до того, під який вагон краще кинутися, Анна перехрестилася. І це чергове звернення до Бога, як і в момент її хвороби, викликало негайне диво – надану Анні можливість покаяння. Ось як описує автор відчуття героїні перед самогубством: «Звичний жест хресного знамення викликав у душі її цілий ряд дівочих і дитячих спогадів, і раптом морок… розірвався, і життя з’явилося їй на мить з усіма її світлими радощами» [46, 648]. Господь миттєво зняв з очей Анни пелену гріха, знову прибрав з душі ту руйнівну пристрасть, яка не давала їй жити.

       Однак Анна, немов не помітивши цього, все-таки виконує свій намір – кидається  під поїзд. Звернімося до опису останніх подій з життя головної героїні. Вони виглядають як повне покаянне звернення до Бога, підкріплене навіть зовнішньою позою: «...впала під вагон на руки і легким рухом, наче готуючись негайно ж встати, опустилася на коліна… Вона хотіла піднятися, відкинутися, але щось величезне, невблаганне штовхнуло її в голову і потягло за спину. «Господи, прости мені все!» – промовила вона, відчуваючи неможливість боротьби» [46, 657].

       Таким чином, останніми словами Анни були слова молитовного звернення  до Бога. До цієї фінальної сцени  Л.Толстой-мораліст показував, як Анна сама, палаючи пристрастю до Вронського, поступово втрачала себе, свою душу, як спустошення і жорстокість з її провини опанували її серцем (чого вартий хоча б епізод, коли Анна свідомо намагається закохати в себе Левіна, випадкового хлопчика, що заїхав до неї, а потім намагається цим епізодом викликати ревнощі і біль Кіті).

       Одним із доказів швидкої смерті героїні стають нічні жахи, в яких дідок-чоловічок щось робить, нагнувшись над залізом. Цей образ з’явиться, коли Анна буде їхати у потязі. Тоді вона відсахнеться, згадавши свій сон.

       Внутрішньо, ще не усвідомлено, Анна була вже готова до смерті. Не випадкові її слова, сказані  Кіті: «Я заїхала попрощатися з  тобою». І Доллі вона говорить майже  ту ж фразу: «Так прощай, Доллі». Вона раптом починає прозрівати і по-новому аналізувати стосунки з Вронським, розуміючи, що перед нею прірва, їй нікуди йти, але і вмирати вона не хоче. Анна чіпляється за життя, але воно не дає їй шансу. Жінка пише записку Вронському, але вона не доходить. Вона їде в гості до Доллі, але ні Доллі, ні Кіті не розуміють її стану і не можуть допомогти. Анна намагається втриматися любов’ю до Сергійка, але сама себе звинувачує в тому, що проміняла свою любов до сина і змогла жити без неї.

       Останньою краплею стала записка від  Вронського, написана недбалим почерком. «Ні, я не дам тобі мучити себе, – подумала вона» [46, 614]. Ця думка і спогад про роздавлену людину в день її першої зустрічі з Вронським наштовхнули на рішення, що їй треба робити.

       Л.Толстой не виправдовує смерть Анни. Її опис жорстокий. Навіть після смерті Кареніна хотіла жити, про що свідчить її портретна характеристика: «кучеряве волосся на скронях.., чарівна особа з напіввідкритим рум’яним ротом» [46, 429].

       Реальне життя, сама трагедія і загибель Анни раптом відкривають грішним людям самих себе, вищу моральну мету їхнього загального буття, «закон добра». Навіть наскрізь формальний, душевно сухий Олексій Олександрович Каренін раптом стає просто живою людиною,                      по-християнськи прощає винну дружину, зворушливо доглядає її маленьку незаконно народжену дочку. Зберігається родина Доллі та Стіва Облонського, знаходить, нарешті, своє сімейне щастя і душевний спокій Левін.

       Ф.Достоєвський слушно зауважував, що своє велике філософське і художнє завдання автор «Анни Кареніної» зміг вирішити за допомогою унікального методу «діалектики душі», показавши безперервно мінливу людину у вічному суперечливому русі її думок і почуттів. Разом із тим великий російський класик наголосив на тому, що ніщо не врятує людство від провини і злочинності, корені яких сягають глибин людської душі.

       Епіграф роману є також лейтмотивом усього твору. Недозволена любов Анни порушує етичні та соціальні заборони, її чекає розплата – розпач, втрата кохання, а в кінці кінців і самогубство. Не знайшовши гідного виходу із ситуації, Анна вирішує піти з життя.  

2.3 Розбіжність мрії та дійсності як імпульс до самогубства Емми Боварі Г.Флобера

       Підвищена увага до суїциду, «епідемія» самогубств серед однолітків Г. Флобера, власний песимістичний погляд на життя зумовили постійний інтерес молодого письменника до можливості добровільного відходу з життя. Проблема суїциду тим або іншим чином знаходить відображення практично в усіх творах Г.Флобера. Слідом за самогубством Емми Боварі, близькі до суїциду і герої флоберівських романів «Виховання почуттів» та «Бувар і Пекюше».

       «Мадам  Боварі» педантично, аж до найдрібніших деталей, розглядається в «Лекції із закордонної літератури» В. Набокова [33]. Насамперед, досліджуються стиль і структура твору, так як, на переконання В.Набокова, саме форма є головним об’єктом літератури. Говорячи про перший роман Г.Флобера, В.Набоков визнає, що, незважаючи на затвердження цієї книги в якості еталону реалістичного мистецтва, «Мадам Боварі» насамперед – романтична казка.

       З перших закордонних відгуків про роман, здебільшого негативних, слід зазначити статтю Шарля Сент-Бева. Критик в цілому позитивно відгукується про книгу, насамперед він відзначає витончений стиль Г.Флобера-письменника. Разом із тим Ш.Сент-Бев не забув м’яко дорікнути авторові за відсутність позитивного початку в його творі. Починаючи з перших статей про «Мадам Боварі», у літературознавстві формується традиція розглядати флоберівський роман як книгу-заперечення, «антироман», «антиромантичний» роман. Дослідженню проблеми суїциду протягом усієї історії людської цивілізації присвячена фундаментальна праця Монфер’є «Самогубство» [33]. В окремому розділі розглядається зображення добровільної загибелі в творах французьких письменників ХІХ століття, а також різні причини, які викликали небувалий до того часу інтерес до суїцидальної тематики. Згадується і «Мадам Боварі». Автор приписує Г.Флоберу романтичний песимізм, який поступово змінюється тотальною безнадiєю. Саме цим почуттям наділений роман, який є одним із найбільш відомих літературних картин добровільної смерті. Причину трагедії Монфер’є бачить у розриві, який існує між реальним буттям і світом мрії, в якому мешкає героїня. Як тільки реальність руйнує крихкі ілюзії Емми Боварі, вона негайно ж іде з життя.