Проблема суїциду в зарубіжній літературі ХІХ-ХХ ст.

       Англійський письменник Сомерсет Моем у своєму есе про «Мадам Боварі» наводить історію виникнення задуму роману. Г.Флобер запросив до себе двох близьких друзів, щоб вони склали враження про написану ним містерію «Спокуса Святого Антонія». Після прочитання драми був винесений невтішний вердикт: вона нікуди не годиться. Товариші запропонували Г.Флоберу написати роман на сюжет із сучасності. З цього моменту почалася робота над «Мадам Боварі». С.Моем, слідом за Ш.Сент-Бевом, звертає увагу на відсутність у книзі позитивних персонажів, що дає привід звинуватити Г.Флобера в упередженості і відступі від принципів реалізму.

       У романі «Мадам Боварі» Г.Флобер нещадно викриває затхлий провінційний міщанський світ.

       Головна героїня твору – мадам Боварі. Емма виховувалася в монастирі, в обстановці штучного ув’язнення, єдиним улюбленим заняттям Емми було читання романів, в яких діяли піднесені, ідеальні «герої з великої літери». Ось що з цього приводу пише автор: «У цих романах тільки і були, що любов, коханки, коханці, переслідувані дами, падаючі без почуттів у відокремлених альтанках, ...клятви, поцілунки в човні при місячному світлі, солов’ї в гаю, кавалери, хоробрі, як леви, і лагідні, як ягнята...» [50, 11].

       Ось тому Емма, начитавшись подібної літератури, мріяла зустріти коханого, який ощасливить її. Ця любов перенесе її в дивовижний світ, повний романтичних таємниць, поезії. Вона представляла себе героїнею в одному із захоплюючих романів.

       Мить  щастя їй довелося випробувати одного разу, потрапивши на чудовий бал у замок маркіза. Цей бал залишив у душі Емми яскраве і сильне враження. «Тиждень, два тижні тому я була в цей день там...» [50, 30], – згадувала Боварі все життя.

       Емма  не знайшла щастя в сімейному житті. Її чоловік, нудна і нецікава людина, не був схожий на тих ліричних героїв, про яких вона мріяла у снах. Коханці виявилися брехливі. «Бігти, бігти від усього! Але куди?» [50, 269], – кричить душа молодої жінки, яка прагне великого людського щастя.

       Повернувшись  у Йонвіль, Емма дізнається від служниці, що їй потрібно терміново бути у пана Оме. В аптеці вона потрапляє в обстановку лиха: перше, що вона бачить, – велике перекинуте крісло, але хаос викликаний лише тим, що сімейство Оме варить варення. Емма намагається дізнатися, у чому справа, але Оме геть забув, що хотів сказати їй. Пізніше з’ясовується, що Шарль попросив його повідомити Еммі з усіма обережностями про смерть її свекра – новина, яку вона приймає абсолютно байдуже, дізнаючись про Жюстена і синю банку з миш’яком. Тонкість цієї сцени в тому, що ця новина, справжня інформація, отримана Еммою, закарбувалась у її пам’яті. І хоча в ту хвилину вона перебуває в тумані зради і не думає про смерть, ці відомості, вплетені у звістку про смерть старого Боварі, залишаються в її пам’яті. Емма виманює у Жюстена ключ від комірки.

       За  розвитком сюжету ми простежуємо, як безвихідь кидає героїню Г.Флобера в брудні павукові лапи лихваря Лері. Все сильніше затягується страшна петля брехливого життя Емми. Її обдурюють, і вона обдурює. Емма починає брехати навіть тоді, коли немає потреби в тому.

       Поступово життя Емми стає нестерпним, і вона закінчує його самогубством, випивши миш’як. У страшній передсмертній агонії мучиться мадам Боварі, а в момент смерті вона чує звуки непристойної пісні старого жебрака.

       Хід агонії Емми до самого кінця описаний з нещадними клінічними подробицями:

       «І  зараз її груди почали дихати надзвичайно часто. Язик весь висунувся з рота, очі закотилися і потьмяніли, як абажури на згасаючих лампах, якщо б не неймовірно швидкий рух ребер від лютого дихання.., можна було б подумати, що Емма вже мертва... Чим голосніше ставав хрип, тим швидше священик читав молитви, вони зливалися з пригніченими риданнями Боварі… Емма піднялася, немов гальвінізований труп, волосся її розсипалося, широко розкриті очі пильно дивилися в один кут.

       – Сліпий! – скрикнула Емма і засміялася диким, скаженим, відчайдушним сміхом – їй здавалося, що вона бачить огидну особу, виродка, страховиська, що сходить у вічну темряву.

       Судома  відкинула Емму на подушки. Всі присунулися  ближче. Її не стало» [50, 300-301].

       Отже, роман закінчується смертю Емми. Це закінчення вельми традиційне. Десятки героїнь, кинутих коханцями або зневірених у любові, гинули від нервової гарячки, від відчаю, від хвороб. Смерть пані Боварі виявляється досить прозаїчною. Вона вмирає не від любові і не від розбитого серця. Розчарувавшись у другому своєму коханому, побачивши навколо себе лякаючу порожнечу, Емма не вмирає від цього. Причина самогубства – не серцева катастрофа і не філософська трагедія, а йонвільський лихвар і страх перед нестерпним довготерпінням Шарля. Вона пропонує Леону обікрасти господаря, готова віддатися Родольфу після всіх принижень і зрад, щоб отримати у нього дві тисячі франків, – вона знову топчеться у бруді низьких розрахунків, з яких хотіла вирватися. Чим більше Емма докладала зусиль, щоб знайти справжнє почуття і чисту пристрасть, тим більше втягувалася у гидоту повсякденного, і на самому дні його знайшла свою смерть. Трагедія Емми в тому, що вона не може вийти за коло повсякденного, заручена з ним. Прозаїчність смерті Емми підкреслюється не тільки фізіологічними деталями, з якими Флобер описує дію отрути. Головний іронічний сенс полягає у тій нісенітниці, що говорять біля її труни Оме і Бурнисьєн, у закусці з випивкою, новій дерев’яній нозі Іполіта, позах і жестах йонвільських жителів. Увесь цей комізм перетворюється на високу трагедію. Емма вмирає в обіймах Йонвіля, навіть тоді вона належить йому.

       Автор не врятував свою героїню від образ. Він не дав їй ні розуму, ні освіти, ні тонкого смаку, ні сили духу. І тільки незнищене прагнення, спрага непізнаного і забороненого підносять Емму над усіма задоволеними і щасливими, тим самим протиставляючи її середовищу.

       Доля  Емми – це доля людини, що не може знайти себе серед оточуючого середовища, яка мріє про красу і потопає  в брехні. Викривальна суть роману Г.Флобера переважно стосується краху нафантазованих та книжних ідеалів героїні. У цьому загальнолюдське і позачасове значення твору. Таким чином, потрібно зазначити, що пані Боварі покінчила життя самогубством заради самої себе, вона не бачила виходу, як і героїня роману «Анна Кареніна», адже кохання більше не буде, а особистий успіх без кохання не потрібний.

       Така  смерть Емми – це гірка іронія автора над своєю героїнею, яка начиталася історій про поетичний відхід прекрасних дам у той світ. А її смерть була огидна.

       Образ мадам Боварі трагічний. Все те, про  що мріяла, у що вірила Емма, виявилося далеким, недосяжним, у житті вона розчарувалась.

       Честь, совість, віра, любов, щастя – усе  це розпливлося в тумані, потонуло, померло та зникло навіки в тому вульгарному і затхлому світі, з яким зіткнулася юна, мрійлива, повна сил, енергії і пристрасті романтична душа Емми. І вона зламалася. Великий Г.Флобер ставить читача віч-на-віч з жорстокою правдою життя. 

Розділ 3. Явище суїциду  у творчості письменників зарубіжної літератури ХХ століття

3.1. Брак віри в людину і себе як шлях до трагічної розв’язки конфлікту в романі Д.Лондона «Мартін Іден»

       Роман Джека Лондона «Мартін Іден»  починається з опису першого  візиту головного героя у респектабельний  буржуазний будинок Морзів, де він  познайомився із сестрою студента, за якого заступився в бійці. Мартін закохався у Рут. Він добре  розумів, що між ним і Рут, дівчиною із заможної буржуазної родини, лежить прірва. Однак завдяки неймовірній наполегливості й таланту Мартін опанував різноманітними знаннями, за дуже короткий термін став не тільки освіченою, інтелігентною людиною, але й популярним письменником. Здавалося, що все має бути добре. А Рут, замкнута у вузькі межі буржуазного маленького світу, не розуміє Мартіна, йому відмовляють у будинку Морзів.

       Герой роману болісно роздумував про сенс людського буття, про свою власну роль у всьому, що відбувається. Це були роздуми людини, яка пройшла жорстоку школу життя, зуміла своєю власною працею і розумом вибитися з низів на вершину буржуазного суспільства і раптом виявила на цій вершині все те ж «смердюче болото» капіталістичної дійсності.

       Чим заповнити цю порожнечу, Мартін не знав. Іноді йому здавалося, що кращий вихід  із становища – повернутися до своїх колишніх занять. Але занадто глибока прірва пролягла між світом, утвореним модним письменником і простими матросами. Ні, назад шляху йому не було, його старий рай вже безповоротно втрачено. А нового раю він так і не знайшов, незважаючи на те, що звалилися на нього багатство і слава. І десь на улюбленому ним океанському просторі Мартін викидається з ілюмінатора каюти.

       Мимоволі  виникає запитання: як же так, чому Мартін Ідеї добровільно йде з життя  в годину свого повного тріумфу? У чому справжня причина загибелі Мартіна Ідена? Ключ до розуміння  витоків його особистої трагедії лежить у визнанні Мартіна дівчиною Рут. «Ви трохи не погубили мене, бажаючи мені добра. Так, так! Трохи не погубили мою творчість, моє майбутнє! Я по натурі реаліст, а буржуазна культура не виносить реалізму. Буржуазія боязка. Вона боїться життя. І ви хотіли і мене змусити боятися життя... Вульгарність є основа буржуазної культури... А ви хотіли витравити з мене живу душу, зробити мене одним зі своїх...» [27, 115], – кидає виклик дівчині Мартін. Він був плоть від плоті, кров від крові людиною свого класу. Але раптом моряк перетворився на модного, процвітаючого письменника. Причому його популярність сформувалась на реалістичному баченні світу, на висловлюванні ідей, яких буржуазне суспільство не приймало, але воно лоскотало його нерви.

       У цьому зізнанні – ключ до розуміння  джерел його особистої трагедії. Моряк  Мартін Іден був людиною свого  класу. І його життя, і його думки  – такі ж самі, що й життя і думки тисяч його побратимів по праці. Тому книги Ідена розкуповувалися заможною публікою, ставали модними, приносили їх авторові неочікуваний прибуток.

       У результаті Мартін Іден, сам того не бажаючи, потрапив  у становище  людини, що сидить на двох стільцях. За своїми ідеями, за  своїм мисленням  він залишився реалістом, йому були далекі мораль і забобони буржуазії. Але за своїми  прибутками, за своїм  новим  способом  життя він  тепер належав до класу буржуазії. І це протиріччя вимагало вирішення. Мартін Іден був письменником, але  він міг бути, наприклад, талановитим  музикантом або скульптором, художником або медиком. Трагізм долі і життєвий шлях письменника Мартіна Ідена  типовий для тогочасної дійсності.

       У романі фатальний стрибок Мартіна в безодню океану описаний як абсолютно природний, простий і навіть повсякденний крок. І та щоденність, з якою йде з життя Іден, – невід’ємна частина «трагічної національної історії успіху» талановитого художника в Сполучених Штатах Америки. Мартін Іден не захотів бути блазнем, розважати буржуазну публіку, але й іншого шляху для себе він не бачив. Він не бажав долучитися до посередностей, обслуговуючих клас буржуазії, але й не знаходив у собі сил, щоб стати в ряди тих, хто служить народу. У цьому ми бачимо трагедію цієї непересічної особистості.

       Мартін  виграв свій двобій з ницим і меркантильним, бездуховним і вбогим буржуазним суспільством – він став знаменитим письменником, багатою людиною. Тепер  перед ним запобігають ті нікчеми  і сноби, які колись сміялися з  нього і гнали від себе. Мартін виграв, бо зумів стати, захопившись  ідеями Ніцше й керуючись ними в житті, сильною особистістю, сповненою  незламної волі до перемоги. Сильний  фізично, впертий, він подолав усі  перешкоди, бо був твердо переконаний  у тому, що сильна особистість, «аристократ  духу і вершник на коні», змете  з лиця землі царство гендлярів  та крамарів, царство бездуховності  та вбогості.

       Мартін  переміг те царство, та страшною ціною дісталася йому ця його перемога: вичерпалися його внутрішні сили в цій виснажливій боротьбі за успіх, за визнання, згасла його віра в добро та людей, щезли сила і бажання писати, ним оволоділа безмежна нудьга, душевна спустошеність, зневіра і байдужість до всього. Після приходу слави Мартін уже не може писати, стає нездатним до творчості й накладає на себе руки.

       Причина самогубства Мартіна – його безмежна самотність і розчарування в житті. Порвавши з буржуазією, він хоче прилучитися до соціалістичного руху, та марно. Мартін ніколи не вірив у сили народу, він не може знайти в народі тієї опори, яка б повернула йому віру в життя. Мартін не може сприйняти соціалістичні теорії, бо не вірить у них, вважає їх філософією рабів. Він, прихильник Ніцше, визнає одне: «Я вірю, що в перегонах перемагає сильніший. Цю істину я взяв із біології. Повторюю, що я індивідуаліст, а індивідуалісти одвічні, вроджені вороги соціалістів» [27, 167]. Мартін відійшов від усіх – від народу, від друзів і прирік себе на вигнання та повну самотність, щоб піти врешті з життя.

       Перед смертю Мартін розчарувався і в своїй  улюбленій ніцшеанській філософії. Він запитує сам себе: «Чого  вона варта? Але хто зна? Може, Ніцше  й мав рацію. Може, й справді  істини немає ні в чому, і навіть у самій істині...» [27, 168].

       Звісно, не можна ототожнювати героя з його автором, та все ж є підстави твердити, що розчарування Мартіна є не тільки його власним розчаруванням. Згадаймо хоча б вихід Джека Лондона із соціалістичної партії, зумовлений ідейною кризою, його відхід від принципів реалізму в сферу романтики, патріархальної ідилії та у світ незвичайних пригод.

       Мартін  зрештою розуміє, що зміна у ставленні до нього викликана єдиним – «...увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава» [27, 322]. Мартіну здається, що він зуміє знайти своє щастя, втікши на острови у південних морях, живучи в очеретяній хатині, займаючись ловом акул і полюванням на диких кіз, торгуючи перлами. Він замовляє квиток на пароплав «Маріпоза», що відправляється на острів Таїті, і готується до від’їзду. Але й на пароплаві усі дивляться на нього, як на знаменитість, яка тільки-но народилася. Він розуміє обмеженість буржуа, які є духовно вбогими. Йому здавалось, що світ буржуа – рай, і він над усе прагнув його досягти, а коли досяг – оглядається назад і шукає там своій втрачений рай. Він не розуміє грубих і тупих істот – матросів. Але так само важко йому і з тупими джентльменами і галасливою молоддю першого класу. І Мартін замикається в собі. «Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче» [27, 327], – зауважує письменник. Мартін перечитує поезії Суїнберна і знаходить порятунок від своєї хвороби – смерть.