Проблема суїциду в зарубіжній літературі ХІХ-ХХ ст.

       Аркадій Іванович Свидригайлов – один із центральних  героїв роману. Письменник так малює його портрет: «...П’ятдесяти років, ріст вище середнього, з широкими і крутими плечима.... Широке обличчя його було досить приємним, і колір обличчя був свіжий, не петербурзький. Волосся його, ще дуже густе, було зовсім біляве. Його очі були блакитні та дивилися холодно, пильно і вдумливо, губи були червоними» [14, 84]. Раскольников зауважив, що його обличчя схоже на маску, і в ньому є щось надзвичайно неприємне.

       Свидригайлов  – дворянин, який служив два роки в кавалерії. Потім, за його словами, «вештався» в Петербурзі. Одружившись на Марті Петрівні, яка викупила його з в’язниці, сім років жив у селі. На його совісті ряд тяжких злочинів: самогубство слуги Філіпа і чотирнадцятирічної ображеної ним дівчинки, можливо й отруєння дружини.

       На  відміну від Раскольникова, Свидригайлов вже не має сумнівів. Він вільний. Моральний закон вже не владний над ним, але це не приносить йому радості. Залишається тільки світова нудьга й вульгарність. Свидригайлов розважався як міг, намагаючись подолати цю нудьгу. Нероздільність добра і зла породжує погану нескінченність, життя втрачає сенс.

       І попри це Раскольникова тягне до нього, наче він шукає чогось у Свидригайлова, пояснення, якогось відкриття. Це й зрозуміло. Свидригайлов – двійник Раскольникова, його зворотний бік. «Ми одного поля ягоди» [14, 117], – заявляє щодо цього і сам Свидригайлов. До нього йде Раскольников напередодні тієї фатальної ночі розгулу й боротьби стихій – на небі, на землі, в душах героїв Ф.Достоєвського, – ночі, проведеної Свидригайловим перед самогубством у брудному готелі на Великому проспекті.

       Свидригайлов  абсолютно спокійно і холоднокровно  приймає злочин Раскольникова. Він не бачить тут ніякої трагедії. Неспокійного, що сумує, змученого своїм злочином Раскольникова, він, так би мовити, підбадьорює, заспокоює. Тоді й виявляється найглибше відмінність цих двох «приватних випадків» і в той же час вірний, таємний зміст ідеї Раскольникова. Свидригайлова дивують трагічні шукання і питання Раскольникова, абсолютно зайва у його розумінні «шіллерівщина». Ось що він зауважує з цього приводу: «Розумію, які у вас питання: моральності, чи що? Питання громадянина і людини? А ви їх відкиньте: навіщо вони вам тепер? Хе, хе! Потім, що все ще громадянин і людина? А коли так, так і сунутися не треба було, нічого не за свою справу братися» [14, 83]. Так Свидригайлов ще раз, по-своєму, грубо і різко вимовляє те, що, по суті, давно вже стало зрозумілим самому Раскольникову – «не переступив він, на цьому боці залишився», а все тому, що «громадянин і людина».

       Свидригайлов  же переступив, людину і громадянина в собі задушив, все людське і цивільне пустив прахом. Звідси – той байдужий цинізм, та оголена відвертість, а головне, та точність, з якими формулює Свидригайлов саму суть раскольниковської ідеї. Свидригайлов визнає цю ідею і свою також: «Тут... свого роду теорія, та ж сама справа, згідно якої я знаходжу, наприклад, що одиничний злочин дозволено, якщо головна мета хороша» [14, 97]. Та моральні питання, питання «людини і громадянина» тут зайві. «Гарна» мета виправдовує злодійство заради її досягнення.

       Але виявляється, є щось, що не в змозі  перенести ця «особистість без перешкод», є те, що лякає і принижує зло, – це відкрита або таємна над собою насмішка. У героїв Ф.Достоєвського волосся стає дибки від сміху їхніх жертв, які приходять до них уві сні і наяву. «Сказ здолав його: щосили він почав бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепіт зі спальні лунали все сильніше і гучніше, а стара так вся коливалася від реготу. Він кинувся бігти...» [14, 103], – зауважує автор. Раскольников кинувся бігти – нічого іншого не залишається, бо це вирок.

       Свидригайлову сниться «жах на всю ніч»: він підбирає мокру голодну дитину, і дитина ця засинає у нього в кімнаті. Сновидець вже не може робити добрі вчинки навіть уві сні. І сон демонструє йому цю неможливість з убивчою силою. Вії сплячої блаженним сном дівчинки «ніби підводяться... Але ось вона вже зовсім перестала стримуватися, це вже сміх, чітко виражений сміх...» [14, 117].

       Цей жах – чи не містична властивість, бо виходить із самих глибин несмішного – неприродний, потворний, розпусний сміх п’ятирічної дитини (немов нечиста сила глузує з нечистою силою), цей сміх ірраціональний і загрожує «страшною помстою».

       Бачення Свидригайлова страшніше за сон Раскольникова, бо його викупна жертва не приймається. «А, проклята!» – вигукує з жахом Свидригайлов. Він розуміє, що його викрито, і сміх є найжахливіше для нього покарання.

       Як  вже зазначалося вище, Свидригайлов є своєрідним двійником Раскольникова, оскільки почасти живе за теорією головного героя – відносить себе до людей, яким все дозволено. І ми розуміємо, що, якби Раскольников не зізнався у вбивстві, то закінчив би своє життя так само, як Свидригайлов. Тому трагічна загибель останнього цілком закономірна.

       Читачеві, який намагається аналізувати роман  з позицій суїцидології, належить з’ясувати, як вдалося цьому герою подолати «тяжкість інстинкту» і піти з життя. Смерть Свидригайлова викликає подив і у перебуваючого на каторзі вбивці – нездійсненого «Наполеона», і у помічника квартального наглядача, вимушеного за обов’язком служби займатися справами самовбивць.

       Разом із тим не викликає сумнівів, що саме життя Свидригайлова – це, за задумом Ф.Достоєвського, своєрідна дорога до смерті, спочатку духовної, а потім і фізичної. Цей чоловік покінчив із собою, оскільки життя, яке він вибрав, спочатку «виїло його зсередини», так що герою залишилося тільки знищити «оболонку». У фіналі його життєвого шляху з достатньою певністю можна судити про характер духовного життя персонажа і його психічних переживань.

       Велике  значення для розуміння душевного  стану Свидригайлова має опис його поведінки в готелі перед виходом у свою останню дорогу. «Він злісно підвівся, відчуваючи, що весь розбитий, кістки його боліли. На дворі абсолютно густий туман і нічого розгледіти не можна. Він устав і надів свою жакетку і пальто, ще сире. Намацавши в кишені револьвер, він вийняв його і виправив капсуль, потім сів, вийняв з кишені записну книжку і на першому, найпомітнішому листку, написав… кілька рядків. Перечитавши їх, він задумався, обпершись на стіл. Револьвер і записна книжка лежали тут же, біля ліктя. Прокинулися мухи, які ліпилися на незайману порцію телятини, що стояла тут же на столі. Він довго дивився на них і нарешті вільною правою рукою почав ловити муху. Довго виснажувався він у зусиллях, але ніяк не міг зловити. Нарешті, піймавши себе на цьому цікавому занятті, прокинувся, здригнувся, встав і рішуче пішов з кімнати. Через хвилину він був на вулиці» [14, 356], – читаємо в романі.

       Важко дізнатися, що задумав Свидригайлов перед тим, як почав ловити муху, а потім вийшов на вулицю. Можна констатувати тільки відчуття спустошення, відсутність будь-яких виражених переживань, пов’язаних з майбутнім самовбивством. Невипадково будь-який зовнішній подразник (незначний у світлі задуманого) приковує увагу: муха, лавочні і овочеві вивіски, кожну з яких він ретельно прочитує. Але все це тільки зовнішня поведінка, нічого ще не говорить про характер його сприйняття навколишнього світу, про особливості переживань. А саме цей момент є вирішальним в оцінці стану Свидригайлова безпосередньо перед фатальним пострілом.

       У якому стані знаходиться Свидригайлов у ніч перед самогубством і  на шляху до місця страти себе? Як відомо, ще до приїзду в Петербург у героя існували думки про можливість вояжу в Америку. Його відповідь Раскольникову про час подорожі («А якщо б знали ви, про те ж, про що питаєте!» [14, 372]) однозначно про це говорить. Надії на «одну тільки анатомію», на останнє побачення з Дуней, яка, на його думку, могла б змінити, покращити його життя (надія сама нездійсненна у світлі того, що трапилося у маєтку), на одруження схожі на надії поживитися у Раскольникова чимось новеньким. Саме нового, здатного викликати емоційну реакцію, стало бракувати Свидригайлову. Ця все більше усвідомлювана Свидригайловим втрата здатності відчувати світ, емоційно реагувати взагалі, переживається ним як брак повітря. Використана героєм метафора, з одного боку, чудово характеризує його світосприйняття, а, з іншого, істотно відрізняється від його іронічних оцінок навколишнього, що свідчать про його високий інтелект і одночасно про душевну спустошеність. Тут звучить не стільки цинізм, скільки фізично відчувається недостатність сприйняття життя, втрата почуття своєї присутності у світі, первинного, недиференційованого переживання буття. Свидригайлов повідомляє про нудьгу і значення розпусти в його житті. Проте вже змінилося ставлення героя і до розпусти, і він почав відчувати, що не вистачає повітря, зникає спрага життя. З того, що повідомляють навколишні про Свидригайлова і сам він про себе, можна з достатньою впевненістю говорити про наявність елементів пересичення і що виникає у зв’язку з цим нудьга, що змінює бажання і почуття людини.

       Характер  переживань Свидригайлова, що передують суїциду, з точки зору суїцидології XIX ст., може бути названий «втомою життям» [3, 31]. Якщо зараз стан людини, визначений цим терміном, оцінюється за допомогою інших понять, то протягом усього XIX ст. taedium vitae (втома життям) як конкретна причина самогубства була однією з перших. Відтінки й нюанси цього стану визначалися безліччю факторів: соціальний статус, вік, ситуаційні впливи, освіта, інтелект, інші особистісні властивості. Але в будь-якому разі втома життям виступала або як емоційний фон, що передує тим чи іншим несприятливим впливам, або (за відсутності цих впливів) як єдина і основна причина суїциду.

       У той же час самогубство Свидригайлова  і його відчай менш за все пов’язані  з суспільно-політичною ситуацією і навіть з несприятливими соціально-психологічними факторами. Ні віджиле кріпацтво, ні можлива революційна робота в ім’я світлого майбутнього не мають ніякого відношення до цього суїциду. І хоча проникливий герой дає вельми лаконічну характеристику реформи російської перебудови, фінал його життя ніяк не свідчить про особисте «співчуття до справ вітчизни» [1, 273]. «Народ пиячить, освічена молодь від бездіяльності перегорає в нездійсненних снах і мріях, псується в теорії, звідкись жиди понаїхали, ховають гроші, а в усьому іншому розбрат. Так і пахнуло на мене це місто з перших годин знайомим запахом» [14, 370], – так описує місто автор. І цей опис далекий від     заклику героїв до активної громадської діяльності з метою покращення життя міста.

       Проте в плані розуміння самогубства  героя важливим є те, що він вже не хоче відвідувати ці порочні місця і починає майже фізично відчувати, що йому нудно. Оцінка характеру нудьги – найважливіший момент розкриття шляху Свидригайлова до самогубства. У роботі «Анатомія людської деструктивності» Е.Фромм, говорячи про різні варіанти нудьги, писав: «Якщо хтось говорить «я пригнічений», то це відноситься до душевного стану, якщо ж… «я відчуваю таку тугу (мені так нудно)», то, як правило, він має на увазі навколишнє середовище: він хоче сказати, що оточення не дає йому досить цікавих і розважаючих стимулів» [51, 154]. Існує багато причин, за яких хронічна компенсована нудьга в цілому не вважається патологією. Головна ж причина, мабуть, полягає в тому, що в сучасному суспільстві нудьга є супутником більшості людей, а таке поширене захворювання, як патологія нормальності, взагалі не вважається хворобою. Крім того, стан нормальної нудьги, як правило, людиною не усвідомлюється. Один із видів некомпенсованої нудьги називають кримінальним. Людей, які відчувають її, вважають асоціальними, а їх зовнішній вигляд не має нічого спільного з пригніченістю або меланхолією. Зазвичай цим людям вдається витісняти тугу зі своєї свідомості.

       Е.Фромм писав, що «...особливо небезпечним наслідком некомпенсованої нудьги виступають насильство і деструктивність. Часто...  нудьгуючий суб’єкт влаштовує «міні-Колізей», де він у мініатюрі відтворює ті жахи, які розігрувалися в Колізеї. Таких людей нічого не цікавить, у них немає майже ніяких відносин з іншими людьми. Деякі з них загострено усвідомлюють свій душевний стан, але частіше за все цього не відбувається» [51, 216].

       «Міні-Колізей» вже не потрібний Свидригайлову. «Театр для себе», який він спостерігає у мріях і снах, виникає поза його бажанням. А про те, яким він бачить блакитне небо, краще за все говорить наведений на початку розділу опис його дороги до місця самогубства. Тут душевні муки зовсім не пов’язані з вагою мук совісті або зниженням депресії, що виникають як реакція на усвідомлення свого злодійства або нерозділеної любові після відмови Дуні під час їх останнього побачення.

       Самогубство Свидригайлова – така ж суїцидологічна перлина, як суїциди Лагідного, Кирилова або Ставрогіна (герої інших романів Ф.Достоєвського). Саме в самогубстві двійників Раскольникова вперше в художній формі Ф.Достоєвський показав своє бачення так званого суїциду без мотивів (не має зовнішніх причин) і його клініко-психологічні характеристики. Але саме Свидригайлов вперше змусив читача думати над вічними питаннями суїцидології: чому і навіщо людина добровільно йде з життя?

       Отже, порівнюючи двох головних героїв роману Ф.Достоєвського «Злочин і кара» – Раскольникова та Свидригайлова, можна констатувати, що причинами, які змусили Свидригайлова покінчити життя самогубством, були несумісність з іншими людьми, з навколишнім світом, нерозділене кохання, а найголовніше, це безвихідне становище. Свидригайлов не бачив іншого розвитку подій, окрім даного. Раскольников, на відміну від першого головного героя,  людина, яка страждає за "принижених і ображених", скоїв вбивство, втілюючи абсурдну ідею, народжену соціальною несправедливістю, духовною безвихіддю. Жебрацьке становище, в якому він сам перебував, і злидні, які зустрічаються на кожному кроці, породили антигуманну теорію, а вона, у свою чергу, штовхнула на злочин і призвела до жахливих наслідків. 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2. Логіка серця головної героїні роману Л.Толстого «Анна Кареніна» і її трагічне завершення

       Родина – це найважливіше в житті людини. Цей постулат Л.М. Толстой з успіхом довів у романі «Війна і мир». Він же є ключовим і для розкриття задуму роману «Анна Кареніна».