Проблема суїциду в зарубіжній літературі ХІХ-ХХ ст.

       А письменник зауважує: «Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном» [27, 329].

       Фатальний стрибок Мартіна в океанські хвилі описаний як природний, простий і навіть повсякденний крок. На цей крок іде зовні здорова, у розквіті свого таланту людина, що домоглася слави й успіху. І та щоденність, з якого ідуть з життя Брісенден і Іден, – це теж невід’ємна частина «трагічної національної історії успіху» талановитих художників у США.

       Д.Лондон, який завжди любив зображувати сильних, вольових, цікавих людей, і на цей раз у своєму романі створює образ видатної людини. Мартін Іден наділений не тільки фізичною силою, завзятістю, душевним багатством, внутрішньою свободою, але й великим талантом письменника. Він прагнув створювати твори, повні правди життя, а не такі, в яких «славились всілякі містери Батлери, жалюгідні мисливці за доларами, зображувалися любовні хвилювання нікчемних людей» [20, 25].

       Трагедія  героя у тому, що буржуазне суспільство  байдуже до таланту плебея без  імені і протекції. Воно взагалі  байдуже до справжнього мистецтва. Виснажуючи внутрішні й фізичні сили в боротьбі за успіх, за визнання, від якого залежить і його особисте щастя, Мартін все сильніше відчуває відразу до суспільства і буржуазної публіки, визнання якої він домагається. І коли, нарешті, до Ідена приходять слава і багатство, коли він стає «своїм» у буржуазному суспільстві, Мартін не відчуває нічого, крім спустошення й байдужості. Герой Лондона шукає виходу у вічному спокої смерті.

       Доля  Мартіна Ідена – це трагедія справжнього художника, зламаного буржуазним суспільством. Але є й інша причина трагедії героя. Зневажаючи буржуазію, Мартін пориває з народним середовищем, відчуває особисту й соціальну самотність – «він відійшов від друзів, їх життя було йому огидне. Він занадто далеко пішов. Тисячі книг, як стіна, розділили їх. Він сам прирік себе на вигнання» [27, 322]. Отже, герой роману здійснив самогубство через одну головну причину – безвихідь, адже не бачив іншого шляху. 
 
 

3.2. Смерть у художньо-естетичній концепції буття О.Уайльда    (за романом «Портрет Доріана Грея»)

       Одним із найбільш складних для осмислення образів художньої літератури є  образ головного героя роману англійського письменника Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея». Процес розуміння цього твору викликає у багатьох труднощі. Можна припустити, що вони зумовлені відвертою суперечливістю й запланованою автором парадоксальністю роману, в якому органічно поєднуються риси неоромантизму та естетизму. У першу чергу це поєднання відбивається на суперечливості й складності образу Доріана Грея.

       Не можна не визнати, що образ головного героя роману О.Уайльда із психологічної точки зору змальовано майже бездоганно: Доріан Грей постає в романі як жива людина, поведінка й вчинки якої всебічно детерміновані її характером. Трагізм долі головного героя роману зумовлений сукупністю багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Кожен із них додає психологічної переконливості Доріанові як живій людині, як художньому образу, як втіленню морально-естетичної позиції письменника.

       Спробуємо визначити основні психологічні закономірності, що визначають характер Доріана Грея, які вже потім  будуть суттєво впливати на трагічний  кінець життя героя. Визначальним чинником, який зумовлює поведінку Доріана Грея протягом дії твору, є його ставлення до самого себе. Це твердження на перший погляд може сприйматися як певний парадокс, оскільки в романі Доріан Грей постійно (свідомо або мимоволі) спричиняє нещастя й страждання іншим людям, руйнує їхні долі, навіть власноруч убиває декого з них. Врешті-решт, він стає джерелом страждань майже для усіх людей, з якими його зводить доля, своєрідним уособленням жахів у житті багатьох безвинних героїв. Це дійсно так. Але так відбувається лише тому, що головним сенсом життя Доріана Грея було обожнювання власної зовнішньої краси, для збереження якої він руйнував своє життя, життя інших людей і, як виявилося наприкінці твору, ту ж саму Красу.

       Отже, ставлення Доріана Грея до себе –  це добре відомий у психологічній  науці типовий «нарцистичний  тип поведінки», або «нарцисизм». Під час «психологічної реконструкції» характеру героя розглянемо психологічну сутність цього явища й прояви «нарцисизму» у поведінці Доріана  Грея.

       Аналіз витоків і проявів «нарцисизму» З.Фрейд [32, 385] здійснював виключно у межах власної теорії психоаналізу. Такий підхід у багатьох випадках не міг обґрунтовано пояснити різноманіття проявів «нарцисизму», не давав можливості всебічно осмислити його як психологічне й соціальне явище.

       Психолог  і філософ Е.Фромм [51] спирався на ідеї й досягнення З.Фрейда, осмислював психологічну природу «нарцисизму» всебічно, застосовуючи більш різноманітні і тому більш переконливі наукові аргументи. За основу осмислення сутності «нарцисизму», його впливу на особистість і життя людини Е.Фромм бере не виключно статеві інстинкти (як це було у концепції З.Фрейда), а розглядає це явище з точки зору «психічної енергії».

       Саме  тому концепція Е.Фромма є більш соціально адаптованою. Під час психологічної реконструкції характеру Доріана Грея ми спираємось на визначені вченим характеристики «нарцисизму» як психологічно соціального явища.

       Психологічні особливості характеру Доріана Грея зумовлюють саме таку типову поведінку людини, яку ми спостерігаємо у романі. Розглянемо, чи є поведінка героя психологічно вірогідною. Принциповим моментом цього розгляду є з’ясування головного питання: «Чи можна вважати жахливе перетворення Доріана Грея, яке читачі спостерігають протягом роману, нещасним випадком, чи ця людина була приреченою прожити саме таке життя»? Для цього потрібно перш за все визначити чинники, що стали визначальними у процесі формування характеру Доріана Грея.

       Вважаємо, що розкриття характеру Доріана  Грея доцільно провести шляхом спостереження за зовнішністю героя на початку роману й наприкінці його. Змістова гра «людина – портрет», яку застосовує письменник, дає можливість простежити за тим, як негідне життя спотворює людину, її душу. Дзеркалом, яке докладно, на рівні найменших змін, відображує моральне саморуйнування головного героя, стає портрет, витвір мистецтва, що має назавжди зберегти гармонію зовнішньої й внутрішньої краси Доріана Грея. Проте портрет взяв на себе тягар того суцільного зла, на яке перетворилося згодом життя красеня-юнака, зовнішність якого начебто була непідвладна часу. Жахливі зміни портрета відображали етапи морального самознищення, спостереження за яким стало сенсом життя Доріана Грея.

       Доріан  закохався в молоду актрису Сибіл  Вейн — «дівчину років сімнадцяти, з ніжним, як квітка, обличчям, з головою  гречанки, повитою темними косами» [8, 52]. Незважаючи на те, що вона була ще дуже молода, дівчина пречудово грала на сцені провінційного театру в Іст-Енді найкращі ролі шекспірівського репертуару. Грала натхненно, з великою майстерністю, вкладаючи всю душу в гру, перевтілюючись у героїнь шекспірівських п’єс. Сама ж Сибіл разом із матір’ю та меншим братом жила у страшних злиднях. І коли з’являється Доріан Грей, він здається Сибіл справжнім дивом, яке спустилося з захмарних висот, «прекрасним принцем».

       Художник  Безіл Холлуорд малює портрет  Доріана Грея, який удався йому настільки, що Доріан виглядав на ньому, ніби жива людина. Безіл навіть виставляти цей портрет не захотів, настільки він був йому дорогий, бо він вклав у нього весь свій хист, навіть свою душу, й подарував його Доріану. Здивований був і сам натурник. Доріан Грей, дивлячись на свій портрет, висловлює бажання, щоб він завжди залишався таким молодим і гарним, а старів і змінювався його портрет. І сталося диво: обличчя Доріана Грея протягом усього життя залишається незмінним – таким же молодим і красивим, як і в юності. На ньому не залишалося відбитків усього пережитого, його гидких підступних вчинків, аморальної поведінки, зате змінювався портрет.

       Коли  Доріан покинув після невдалої вистави  Сибіл, наговоривши їй багато неприємних слів, дівчина, яка всім серцем кохала «чарівного принца», не змогла знести цього удару й покінчила життя  самогубством. А на портреті з’явилася  перша зловісна зморшка. Спочатку, дізнавшись про загибель коханої дівчини, Доріан переживав, але потім послухав свого  «духовного наставника» лорда Генрі  і швидко забув її, обравши девізом  свого життя девіз лорда Генрі  – красу й насолоду – тобто  цілковитий егоїзм.

       Доріан  і надалі продовжує вести світське життя: один за одним відвідує світські обіди, модні салони, вечори в опері. Він колекціонує різні незвичні музичні інструменти, які тільки може знайти, вишивані прикраси і гобелени, предмети старовини й культур. Всі  ці скарби збирав Доріан у своєму розкішному будинку з єдиною метою: забутись і хоч ненадовго позбутися  страху, який для нього став уже  нестерпним. І страхом цим був  його портрет, що стояв у замкнутій  кімнаті, де пройшли його дитячі літа. Чим більше Доріан робив поганих, аморальних вчинків, тим огиднішим ставав його портрет. Герой пробував втішити себе тим, що з ним нічого поганого не коїться, і намагався забутися у наркотичному зіллі, яке пропонувалося у різних притонах, що їх відвідував. Він раз по раз закохується, але розуміє, що покохати по-справжньому вже не може. Про нього починають подейкувати як про бездушну людину, котра губить молоде покоління, що він чимало зламав доль своїх приятелів і подруг. Безіл Холлуорд – колишній його друг, який давно вже порвав із ним усі зв’язки, намагається вказати Доріану на його помилки, наставити його на добрий розум. Але Доріан на справедливі зауваження друга показує йому портрет його ж роботи, і Безіл зі здивуванням бачить замість свого колишнього кумира гидкого старця. Доріан же вважає, що саме Безіл став винуватцем його аморальної поведінки і вбиває ножем свого колишнього друга, а       труп знищує за допомогою свого приятеля хіміка Кемпбела, який            потім покінчив життя самогубством. Доріана починає мучити совість, і він знову шукає забуття у наркотичному зіллі. Він ледве не загинув в одному з лондонських притонів, коли його пізнав якийсь п’яний моряк. І знову Доріана рятує його молоде, прекрасне обличчя: Джеймс приходить до висновку, що такий молодий юнак не може бути тим, хто привів до загибелі його сестру. Проте доля лише до відповідного часу зберігає його від фізичної загибелі. Можна сховатися від людей, можна сказати їм неправду, можна виправдатися перед будь-ким, але тільки не перед власною совістю. А цей холлуордівський портрет саме й був його сумлінням, його совістю. Доріан доходить висновку, що для того, щоб жити спокійно далі, треба знищити портрет, що він і намагався зробити. Пізно вночі у своєму розкішному будинку Доріан Грей, схопивши ніж, встромив його у портрет. Чується страшний крик, і коли до кімнати прибігли служниці, то побачили мертве тіло старця, одягненого у фрак. Тільки по каблучках на його пальцях встановили, що це Доріан Грей. А поруч стояв у всій своїй величі і красі портрет молодого красивого юнака. Так загинув Доріан Грей – зовнішньо красива, але надзвичайно слабка духовно людина. Людина, для якої зло було лише одним із засобів здійснення того, що він вважав красою життя. Так скінчилося це нікчемне життя.

       Автор роману «Портрет Дорiана Грея» О.Уайльд змальовує історію руйнування душі головного героя Доріана. Спочатку в нього була чиста, щира душа. Але поступово Доріан Грей втрачає її, в цьому йому допомагає лорд Генрі, який був своєрідним творцем – творцем душі Доріана. Його інструментом була хибна філософія, яка штрих за штрихом будувала характер молодої людини.

       О.Уайльд показує, наскiльки сильно можуть впливати на людську душу руйнiвнi фiлософськi iдеї, вираженi у привабливих та захоплюючих формах, що полонять розум незвичайною новизною i таємнiстю, але ж в той самий час пiдточують зсередини недосвiдчене та неспокушене злом серце.

       Це  набувало особливого значення у життi Дорiана Грея, який жадав чогось нового й таємного, виявляв допитливiсть  до усiх бокiв життя.

       Лорд  Генрi заспокоював його сумлiння, змушував не дуже пiклуватися про мораль, i таким чином Дорiан Грей почав своє падiння у безодню. Сам вiн, вiдчуваючи в деякiй мiрi на собi вплив свого друга, називає його теорiї «захоплюючими, але отруйними».

       Надалi з оповiдi ми бачимо, що молодий Дорiан усе-таки не змiг встояти пiд сильним  натиском отруйної фiлософiї порочного, сповненого егоїзму лорда Генрi. Ймовiрно, що у Дорiана Грея залишалась ще можливiсть зупинити своє падiння, коли пiсля самогубства Сибiлли  Вейн вiн з великим тягарем  на серцi розмiрковував про своє ставлення  до дiвчини, яке призвело до трагiчного  кiнця.

       Дорiан Грей визнає свою жорстокiсть до Сибiли у розмовi з лордом Генрi, але останнiй  залишається вiрним самому собi та знову  виконує функцiю руйнiвника душi Дорiана, жахливо спрощуючи трагедiю  жiночих почуттiв, стверджуючи, що своєю  смертю вона лише виконала свою останню  роль актриси. Дорiан Грей не змiг нiчого протиставити цiй хижацький фiлософiї  лорда, вже у розмовi з Безiлом  він виносить собi вирок: «Я такий, який я є – i нiчого тут не вдiєш» [8, 187]. Визнаючи свою порочність, Дорiан не схотiв або ж не знайшов у собi достатньо мужностi змiнити себе на краще.

       Крок  за кроком Дорiан Грей перетворюється з людини, яка має добре й  чисте серце, на егоїста та злочинця. Це вiдбувається поступово: спочатку вiн  пiддається впливу аморальної людини, потiм, усвiдомлюючи свою порочнiсть, вiдмовляється  вiд виправлення. Пiзнiше вiн знехтує  своєю репутацiєю й докорами Безiла, який застерігав, що Дорiан негативно впливає на оточуючих. Таким чином, Дорiан Грей наближається до знищення власної душi.

       О.Уайльд пiдкреслює також думку, що не тiльки краса, а навiть характер людини, її духовнi якостi досить непостiйнi. Тiльки сумлiння здатне контролювати її життя, вчинки. Людина живе доти, доки живе її сумлiння, яке здатна знищити тiльки вона сама.