Шпаргалка по "Философии"

Діалектика  вивчає всезагальні зв'язки, які  забезпечують існування всіх предметів, речей, явищ і процесів дійсності  та інтегрують у собі всі загальні та поодинокі зв'язки. До них належать зв'язки матерії і руху; матерії, руху, простору і часу; старого і нового; змісту і форми; можливості і дійсності; системи й елементу; цілого і частини та ін. Знання цих зв'язків і вміння свідомо застосовувати їх у пізнавальній діяльності — свідчення справжньої науково-методологічної підготовки спеціаліста будь-якої професії.

Розвиток  — це філософська категорія, яка  в діалектиці виражає необоротні, певним чином спрямовані і закономірні  зміни об'єктів, виникнення іншої  якості. У живій матерії формами  розвитку є, наприклад, прогрес і  регрес, перехід до більш удосконаленої чи менш удосконаленої якості. Прогрес і регрес діалектично єдині, тобто будь-який процес розвитку є одночасно і прогресивним, і регресивним. У неживій матерії показником розвитку є ступінь стійкості системи.

Нині  з ідеєю розвитку погоджуються майже  всі, але спостерігається неоднозначне його розуміння. Альтернативою діалектиці є інші методології, а саме метафізична, софістична, еклектична.

Метафізика  — це філософський метод догматичного та консервативного мислення. З його позицій речі існують як створені один раз і назавжди, вони розташовані в певному порядку і можуть лише змінювати місце в просторі. Визначальною ознакою цього методу є механістичне розкладання цілісного об'єкта на багато незалежних одна від одної складових.

Софістика — це філософський метод аргументації, який, використовуючи гнучкість і  відносність понять, вириває із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву  ознаку і хитрощами намагається  обґрунтувати і виправдати її як суттєву  і визначальну.

Еклектика — це філософський метод безпринципного, механічного поєднання в одному погляді різних позицій без виокремлення головного, визначального, суттєутворювального  положення.

"Негативна  діалектика" – це абсолютизація  критичного негативного аспекту діалектики.

 

20 Пізнання як специфічна форма  відношення людини до світу.

 

Пізнання  — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних  знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

Об'єктом  пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.

  У процесі пізнання з'являється  знання. І те й інше (процес  і його результат) мають не  лише певний зміст, а й певні  форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-дзеркальний акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму.

  Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та  відкриття як суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного  суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та науково-дослідній діяльності вони виражають потреби певного суспільства, спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, а також на ту культуру мислення, яку воно виробило.

  На відміну від психології, теорія  пізнання не розглядає особистих якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес, особливості їх мислення. У гносеології суб'єкт береться в безособовій формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до об'єктивної реальності, процес і тенденція його розвитку.

  Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний  характер. Його результатом є  знання, що існують у свідомості  суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається  знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального.

  Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному  історичному етапі залежать від  суб'єкта пізнання, оскільки зумовлені  потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного суспільства чи певної соціальної групи за певних умов. Суб'єктивність пізнання, перебуваючи у прямому зв'язку з активністю суб'єкта, в деяких випадках може стати перешкодою на шляху істинного пізнання.

  У цілому суб'єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить жодних перешкод на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб'єктивність людського ставлення до світу виражається в активності й остання не обмежена якимись рамками її особливої біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб'єктивність долає свою однобічність, обмеженість і служить умовою об'єктивного пізнання світу.

  Потрібно наголосити, що спеціальні (конкретні) науки більше абстрагуються  від ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, намагаючись максимально відкинути всі суб'єктивні моменти, розглядаючи об'єкт немовби "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої взаємодії, за активної ролі суб'єкта, відбувається досягнення істини.

 

21. Об’єкт і суб’єкт пізнання.

 

Процес  пізнання, будучи процесом активного  творчого відтворення дійсності  у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного  відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт  пізнання визначається і як суспільство  в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом  пізнання опосередковано, через пізнавальну  діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт  пізнання — це те, на що спрямовується  пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом  пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

Пізнання  може бути спрямованим на дослідження  не лише об'єктивного світу й ідеальних  об'єктів, наприклад, числа, площини, абсолютно  чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає  суб'єкт та об'єкт у діалектичному  взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб'єкт пізнання. Проте активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Процес  пізнання можливий лише при наявності  взаємодії суб'єкта та об'єкта, в  якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт — предметом, на який вона спрямована. Результатом процесу  пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту

 

22. Основні принципи  теорії пізнання  та багатомірність його форм

 

Пізнання  – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

Для того щоб зрозуміти сутність Теорії пізнання спершу необхідно розглянути сам феномен пізнання і дати визначення поняттю теорія.

  Теорія – форма узагальненого  відображення дійсності у мисленні. Термін «теорія» вживається у  двох основних значеннях. У  широкому значенні - це наука,  знання взагалі, на відміну від практичної діяльності людей. У більш вузькому значенні теорія - це знання, що має суворо певну форму.

  Пізнання – це процес особливої  взаємодії між суб'єктом (людина) і об'єктом (певна частина світу), основним результатом якого є  знання. Пізнання – це відображення об'єктивної дійсності як суб'єктивного образу, ім'я якого – знання.

Основним  змістом пізнання в його відносній  самостійності стає створення і  заміна одних ідеальних образів  іншими у формі процедури позначення, ототожнення неототожненого, створення аналогових моделей. Тим самим забезпечується можливість обміну між різними контекстами досвіду: між об'єктивним і суб'єктивним, буттєвим і мислимим (чуттєвій інформації подаються понятійні схеми, на останні накладається чуттєвий зміст), емоції взаємодіють з розумом, аналітична рефлексія – зі стихійним і неусвідомлюваним досвідом, минуле співвідноситься із сьогоденням і майбутнім, близьке - з далеким, відоме - з невідомим, впорядковане – з хаотичним.

  Шлях пізнання – це рух від  локальних і стандартних контекстів досвіду до усе більш різноманітних і універсальних, причому чуттєві і розумові елементи присутні на кожному етапі. Пізнавальний процес не означає розвитку абстрактно-понятійного змісту за рахунок згортання чуттєво-образного; гармонійний розвиток знання у цілому припускає збільшення різноманітності всіх типів змісту і прогресивну диференціацію типів пізнавального ставлення до світу.

Функція пізнання полягає у накладанні на світ мережі позначень – наукових формул, моральних норм, художніх образів, магічних символів, що дозволяють людині впорядкувати своє буття в ньому і так структурувати свою психіку, щоб надати їй мобільність і варіабельність, забезпечуючи тим самим можливість діяльності та спілкування.

Сутність  теоретичного пізнання не зводиться до опису і пояснення різноманітних фактів, виявлених у процесі емпіричних досліджень, виходячи з невеликого числа законів і принципів, вона полягає у прагненні науковців розкрити гармонію світобудови.

  Процес пізнання, як і будь-яке  інше явище, має свій характер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається теорія пізнання (епістемологія/гносеологія). Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхневого уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії.

  Теорія пізнання досліджує також  і те, як людина впадає у  заблудження (похибку, хибне знання) і яким шляхом можна подолати його.

  Складний і суперечливий процес  пізнання можна подати так:  пізнання починається з такого  рівня, як чуттєвість, потім переходить  на рівень абстрактності, потім  знання виявляється на предмет  істини чи хиби і, нарешті,  завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і межі можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці.

Теорія  пізнання визначається як вчення про  сутність, закономірності та форми  пізнання, а пізнання як суспільно-історичний процес людської діяльності, який спрямований на відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини.

  Дійсність відображається у свідомості  за допомогою різних форм пізнавальної  діяльності:

1) форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення);

2) форм раціонального пізнання (форм абстрактного мислення-поняття, судження, умовиводи).

 

23. Чуттєве пізнання та його  форми. 

 

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом  прямої взаємодії органів чуття  суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.