Шпаргалка по "Философии"

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а  тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими  за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття  — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша  форма чуттєвого пізнання. Воно виникає  тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.

Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.

На  їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні  безпосередність сприйняттів є  відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній  формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність.

Уявлення  — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й "хвора фантазія" — і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики.

Всі форми чуттєвого пізнання являють  собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями  об'єктивної реальності. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас їм притаманна й істотна відмінність. Головна з них полягає у тому, що уявлення, на відміну од відчуттів, сприйняттів, не потребує (в цей момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя ("оживляють") попередню інформацію про об'єкт дійсності. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання, з одного боку, виключає, унеможливлює відрив чуттєвих образів від дійсності, а з іншого — їх пряме ототожнення з нею в дусі "наївного реалізму".

24. Логічне (раціональне) пізнання  як якісно-новий тип відображення.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно  виражене в мисленні.

Мислення  — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

  Відбувається воно в найтіснішому  зв'язку з мовою, а його результати  фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

  Зважаючи на давню філософську  традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок  — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах  певної незмінної, наперед заданої  схеми.

  Це здатність послідовно й  коректно будувати свої думки,  класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального  пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

  На цьому рівні легше сягнути  сутності речей, їх законів  та суперечностей. Поняття тут  беруться до розгляду в їх  взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є  поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

  Основою форм мислення (логічних  форм) є поняття, судження та  умовивід, на основі яких вибудовуються  складніші форми. 

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

  Наприклад, у визначенні «університет  — вищий навчальний заклад»  відображена така сутнісна ознака  цієї інституції, яка відрізняє  її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».

Судження  — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

  Ця мислительна конструкція втілюється  в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).

  З понять та суджень складається  умовивід, який є рухом від  одних понять до інших і  відображає процес отримання  нових результатів у пізнанні.

Умовивід  — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

  Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька  філософія онтологічна. 2. Арістотель  — давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне знання).

  Щоб отримати істинне результативне  знання, необхідно не тільки мати  істинні засновки (посилки), але й  дотримуватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від  одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від загального  до одиничного) умовиводи. Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.

  Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєв та  ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі одкровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазначали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефективної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомогою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати результати, висновки з першопринципів, начал усього. Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була висунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протиставляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття об'єкта з суб'єктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості характерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

  У феноменології Е. Гуссерля  інтуїції теж відводиться провідна  роль. Вона постає «сутнісним  баченням», «ідеацією», безпосереднім  спогляданням загального. А в  психоаналізі 3. Фрейда інтуїція  — це прихований несвідомий  першопринцип творчості.

  Своєрідно тлумачили співвідношення  раціонального та ірраціонального,  інтуїтивного та дискурсивного  (логічного, понятійного) аспектів  пізнання російські філософи-інтуїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877— 1950), існує нерозривний взаємозв'язок між раціональним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціональному, стверджуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину. Згідно з міркуваннями М. Лоського, інтуїтивізм, стверджуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дійсності для суб'єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує протилежність між знанням та буттям.

  Водночас пізнання (єдність чуттєвого  й раціонального) тісно пов'язане  з розумінням, що є головною  категорією герменевтики — впливової  течії в сучасній філософії,  про яку вже йшлося вище. На  думку X. Гадамера, істину нездатний  пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всіляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові.

25. Пізнання і творчість.

Пізнання  можна зрозуміти як творчий процес. Розглядаючи творчу природу пізнання потрібно звернути увагу на наступні моменти. Перш за все такого характеру пізнання набуває завдяки внутрішньому зв’язку з практикою. Творчі риси пізнання витікають з опосредствуємой практикою його зв’язку з об’єктивною дійсністю. Одним з виразів цього служить те, що пізнання є активне віддзеркалення дійсності, завдяки чому воно і виконує свою роль в розвитку суспільства, діяльності людей.

Кажучи  про творчий характер пізнання людини, необхідно підкреслити, що в своїй  основі це процес свідомий. Творчий  акт можна представити у вигляді послідовних стадій, що змінюють один одного, фаз. Сюди відносяться постановка проблеми або висунення завдання, вирішення проблеми і зіставлення отриманого результату з тим, як  суб’єкт уявляв собі результат пізнання раніше. Початковою фазою, передуючою всякому науковому відкриттю, є висунення проблеми і перш за все формулювання питання.

Слід  мати на увазі, що при всіх відмінностях жорсткої межі між емпіричним і теоретичним  пізнанням не існує. Так, емпіричне  дослідження, хоч і орієнтовано  на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень суті, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів в емпірії.

Наукове пізнання направлене на віддзеркалення об’єктивних (природних і соціальних) явищ, а також на вивчення духовного життя суспільства. Різноманіття видів наукового пізнання породжується різноманіттям об’єктивного світу, його закономірностей. Але не тільки від об’єкту залежить характер і рівень розвитку тих або інших галузей знання наука вплетена в систему складної діяльності суб’єкта, суспільних відносин.

Філософія вивчає світоглядну сторону творчої  діяльності людини, проблеми гносеологічного  і загальнийметодологічного характеру. Теорія пізнання є загальна теорія, що з’ясовує саму природу пізнавальної діяльності людини, в якій би області науки, мистецтва або життєвої практики воно не здійснювалося.

В компетенції  філософії такі проблеми, як творчість  і суть людини, віддзеркалення і  творчість, відчуження і творчі здібності, гносеологічна специфічність творчого процесу, творчість і практика, співвідношення інтуїтивного і дискурсивного, соціокультурна детерміація творчої діяльності, співвідношення індивідуально-гносеологічного і соціологічного рівнів творчості, етика учених і творча діяльність, гносеологічний і етичний аспекти наукових дискусій і ін.