Шпаргалка по "Философии"

 Геніальність (лат. – дух) – високий ступінь розвитку таланту, що дозволяє здійснити принципові зрушення в тій чи іншій сфері творчості, «створити епоху». Як відмічав Георг Гегель, це характеристика людини, яка співпадає із своєю суттю.

  Обидві ці якості – здібності  завжди безпосередньо зв’язані з творчою діяльністю. За словами німецького філософа Артура Шопенга-уера, талант попадає в ціль, яку ніхто не бачить. Свою точку зору на співвідношення таланту і геніальності висловив Олександр Матюш-кін. На питання: «Скільки у нас геніїв? Чи правда, що народжується один на 100 років?» Олександр Матюшкін відповів: – «Та ні, народжуються генії значно частіше. Приблизно 2% людей володіють дуже високою обдарованістю відразу в декількох сферах – саме їх звуть геніальними. Талант – це висока обдарованість в чомусь одному -музиці, живопису, математиці тощо. Таких людей більше – близько 15%. Але скільком вдається розвинути свої здібності – невідомо. Ще 20% людей обдаровані талантом, який може реалізуватися у найвищій професійній майстерності за умов доброго навчання». Існують і інші точки зору, але всі сходяться на тому, що талант має визначені складові, а саме: особливо організовану психіку, одним з найважливіших факторів якої є продуктивна інтуїція; здатність до натхненної праці; майстерність (що розуміється в дусі органічної синтетичності форми і змісту). Талант – явище соціальне, але це не означає, що відкидаються такі біологічні фактори, як, по-перше, спадкові дані; по-друге, наявність мінімуму фізіологічних даних. Людина, позбавлена рук, не зможе займатися ліпленням, різьбярством, невеликий розмір кисті руки заважає розвитку виконавчої майстерності піаніста. Талант – явище соціальне в тому розумінні, що природні нахили залишаються на рівні можливості до тої пори, доки не виникають відповідні соціальні умови, насамперед соціальне замовлення на той чи інший творчий результат.

  Велику роль у творчості відіграє  натхнення. Натхнення – це особливий стан людської психіки, що передбачає підвищену творчу активність індивіда, високу інтенсивність процесу мислення. Іноді акт натхнення нагадує стан сп’яніння – тільки це, як говорили філософи в старовину, духовне сп’яніння. При всій мимовільності, як це вважається, натхнення визначене. Умовою натхнення є усвідомлення суспільної значимості рішення задачі, захоплення ідеєю, що розробляється. Передумовою натхнення є попередня завзята праця, довгі роздуми. Результатом натхнення є виникнення або реалізація задуму та ідеї твору науки, мистецтва, техніки.

  Аналіз механізму і закономірностей творчості показує, що всі якості людини, необхідні для творчості, розвиваються в процесі навчання і творчої діяльності. Отже, якості, необхідні для творчості, доступні кожній людині, що має нормальну психіку і необхідні фізичні дані.

  Творчість – родова властивість  життєдіяльності людини і людства, але в різні історичні епохи реалізується по-різному. В сучасних умовах наукова творчість набуває якісно іншого характеру завдяки евристичній можливості моделювання і обчислювального експерименту на базі ЕОМ. Незважаючи на різноманітні перепони, вдачі і невдачі, творчі можливості людства зростають щоденно. Людський розум є єдиною силою, здібною пізнати і загнуздати всі інші сили природи. їм людство протиставляє своє надбання, плід своєї творчості – культуру. Обнадійливі перспективи відкриваються для творчої діяльності людей з моменту «зняття» відчуження людини як суб’єкта праці і життя.

9. Мислення  і матеріально-предметна діяльність.

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою  слів, мови; є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об’єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв’язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало.

 На стадії  формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від матеріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною – оперування знаннями, закріпленими в поняттях. Але мислення зберігає відбиток свого походження з практичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне і проблемне, бо сутність і призначення мислення — це розв’язання різного роду і порядку проблем, які постають перед людиною. Якби не було ніяких проблем, то не треба було б і мислити.

 Саме в  проблемному характері мислення  — “таємниця” поєднання в  ньому таких відносно протилежних  моментів, як пізнання (а пізнання  за своєю гносеологічною суттю  є відображення дійсності) і  творчість. Ці два моменти по-різному представлені на таких рівнях мислення, які традиційно називаються у філософії розсудок і розум. Розсудок — це оперування “готовими”, даними поняттями згідно з вимогами й правилами формальної логіки, дотримання яких повинне забезпечувати визначеність, несуперечливість, точність, послідовність, доказовість мислення. Мислення нарівні розсудку має переважно стереотипний і відтворюючий характер, тобто спирається на певні задані зразки. Воно піддається програмуванню, алгоритмізації – може бути виражене певною послідовністю точно визначених операцій і, отже, змодельо-ване за допомогою комп’ютерної техніки.

 Цей рівень  мислення є, безумовно, необхідним  і в житті, і в науці, але  він недостатній для творчості,  бо саме стереотипність, тенденція  до формалізації накладає на нього риси обмеженості.

 Вищим рівнем  мислення є розум — у спеціальному  значенні цього поняття, коли  ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення —це не просто  оперування готовими поняттями,  але й зміна, розвиток самих  понять, це вміння враховувати єдність протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень —догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж прийняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грец. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового,характер.

 Хоч мислення  є “стрижнем” свідомості, але  в структуру останньої включаються всі форми психічної діяльності, які традиційно виділяються психологією, – почуття (оскільки вони усвідомлені), воля.

10. Дух,  душа свідомість.

Дух - сукупність і осереддя усіх функцій свідомості, що виникають як віддзеркалення дійсності, але сконцентрованих в єдиній індивідуальності, як знаряддя свідомої орієнтації насправді для дії на неї і врешті-решт для її перероблення. З точки зору матеріалізму, натуралізму - дух виникає тільки як явище вторинне порівняно з дійсністю, впливаючи на неї і через громадську практику переробляючи її, без чого неможлива і її історія, або з точки зору ідеалізму, спіритуалізму - передує дійсності, породжуючи її різними образами.

Перші уявлення про дух з'явилися в первісному суспільстві. Предмети і явища природи  сприймалися людиною як живі і одушевлені сили - духи (чи душі), які чи то прямо тотожні з речами (фетишизм, від франц. fetiche - ідол, талісман), чи то відділяються від них в тій чи іншій мірі (анімізм, від латів. animus - дух, душа; віра в духів, окремих від речей, що населяють світ). На цій стадії немає ще розчленовування уявлень про дух (душі) і тіло.

Поняття "духу" у філософії іноді зближувалося з поняттям "душі", але їх розподіл відбувався найчастіше на тій основі, що дух - це інтелектуальний, розумний початок (розум, свідомість), а душа - психологічний, чуттєвий, емоційний початок. "Дух" також розглядався як вища частина "душі" (у Арістотеля разом з "раціональною, розумною душею", є і такі її частини, як "тваринна душа" - чуттєва, емоційна і "рослинна душа" - природні інстинкти, потреби - голод, статевий інстинкт). У християнській філософії виділяли дух (розум), душу (почуття, психіка) і тіло (матерія) - універсальні частини як людини, так і природи (світу).

11. Форми  духовно-практичного буття людини.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів протиставлення "людина - світ". З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи протиставлень "людина - світ".

1. Онтологічний (онтологія - вчення про буття). У цьому аспекті світогляду  розглядається узагальнена картина  походження світу й людини, розкриваються  їхні структурні особливості,  характер взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному  аспекті розглядаються відмінності  між історичними типами світогляду - міфологічним, релігійним, науковим.

2. Гносеологічний (гносеологія - вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається  пізнавальне ставлення людини  до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності ..добутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки саме пізнання - стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм - заперечення пізнаваності світу. Так, у філософському вченні І. Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів - буття світу і людина в цілому непізнавані.

Інші  філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія  марксизму, визнають можливість одержання  повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення  проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичний, або практиологічний. У цьому  аспекті світогляду розкривається  ставлення людини до світу  і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання  про свободу волі людини і  те, як вона має діяти, щоб  досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як  показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську  поведінку, чи має людина свободу  у виборі цілей та способів своєї  діяльності.

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше - що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій, їх називають фаталістичними.

Другий  підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад - екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку  істота вільна, вона приречена на свободу, її життя - це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання  про вибір найбільш значущих для  реалізації сутності людини способів людської діяльності - пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у  протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксіологія - вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відносин "людина - світ", які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відносин, другий (гносеологічний) і четвертий (антологічний) - духовних відносин. Проте чітко розмежувати відносини "людина - світ" і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

За  своєю природою духовне і практичне - це два нерозривні моменти людського  буття. Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) Грунтується  на пізнанні й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності.

З другого  боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння дійсності виникає  і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Світогляд це спосіб самовираження людини у  світі. Сутність людського буття - це діяльність. Вона ґрунтується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє "Я", тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життєдіяльності людей розкривається, виявляється у зовнішньому світі внутрішній світ людини.