Шпаргалка по "Философии"

Емоційна  сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.

Мотиваційно-вольова  сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних  явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії людини. Первинне утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної  діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати  проблему співвідношення свідомого  й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр 3. Фрейд (1856—1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань). Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідомому (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.). Разом з тим багато філософських течій на противагу Фрейду, дійшли висновку, що у поведінці людини, її практичній і пізнавальній діяльності провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємодіють між собою, активно впливаючи одне на одного. Несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяльності та творчих дій суб'єкта.

Важливою  складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Самосвідомість  тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія — це принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні означає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

Отже, підкреслимо, що елементи і рівні структури суб'єктивної реальності формуються під впливом соціального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, структуру і властивості свідомості. Нез'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідомості з діяльністю індивіда, буттям тощо.

Отже, ми дійшли висновку, що спосіб буття  людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка буквально "пронизує" людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації  й відтворення.

Самосвідомість  виконує такі функції:

  — самопізнання — охоплює  самовідчуття (відчуття власного  тіла, свого місця у просторі);

  — самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

  — самооцінки — включає самопочуття  (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

  — саморегуляції — передбачає  таку послідовність виявів самосвідомості  як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

  Отже, свідомість є складним і  багатофункціональним феноменом,  однією з особливостей людини, які визначають її специфічний  стан у світі, її особливий  онтологічний статус. Філософія  виокремлює такі основні типи  відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.

  Зрозуміти повною мірою свідомість  у всьому багатстві її функцій,  у розмаїтті її виявів можна  лише в контексті всієї культури  людства, всієї його історії.

7. Головні концепції творчості  в історії філософії.

У реальному  житті люди стикаються з ситуаціями, які швидко змінюються. З цієї причини, крім рішень на основі загальноприйнятих норм поведінки їм доводиться приймати нестандартні рішення. Такий процес у філософії називається творчістю.

В історії  філософії майже всі мислителі  приділяли певну увагу проблемі творчості. Проте її складність, таємничий характер, несхожість, а часто і відверта протилежність вихідних настанов філософів зумовили розмаїтість тлумачень сутності, змісту та форм реалізації творчості.

Перші спроби осягнути цю проблему силою розуму зробили філософи Стародавньої Греції. Творчість у їх поглядах була і божественною (акт творіння Космосу), і людським мистецтвом, ремеслом.

У християнській  філософії Середньовіччя спостерігалося два взаємопов'язані підходи до творчості: перший випливав із розуміння Бога, як творця світу, другий був пов'язаний з античною традицією, зокрема, позиціями Платона.

Значний внесок у розроблення проблеми творчості  здійснили представники класичної  німецької філософії. Так, І. Кант вважав творчість характерною рисою генія і протиставляв творчу діяльність раціональній. Г. Гегель вічною творчістю наділив абсолютну ідею, яка є творчим началом природи та людини. Він звертав увагу на суттєві риси творчості: примат ідеального над матеріальним у процесі культурного становлення людини, обмеженість свободи творчої діяльності об'єктивною необхідністю. Г. Гегель розглядав творчість як діяльність, що створює світ, а саму діяльність — як самодіяльність, тобто процес, що виникає па ґрунті внутрішніх суперечностей.

З інших позицій розглядають творчість філософи — екзистенціалісти та представники психоаналізу. 3. Фрейд цілком відносив її до сфери несвідомого, абсолютизував її неповторність і тим самим визнавав непізнаванність і несумісність творчості з раціональним пізнанням.

Багато  цікавих думок щодо творчості  висловили прибічники інших філософських шкіл і течій. Більшість їх поглядів і пропозицій мають певний сенс та право па існування.

По-перше, можна констатувати, що передумовами творчості є всезагальпі властивості матерії — активність і відображення. Виявом активності матерії є її розвиток. З удосконаленням форм відображення на вищій його стадії, тобто на рівні людської свідомості, виникають здібності людей до творчості. Творча активність стає властивістю відображення і розвивається разом з ним. У розумі людини виникають унікальні образи, які, матеріалізуючись у процесі практичної діяльності, спричиняють появу предметів, процесів і систем, що не існували раніше, наприклад, створення лікувальних препаратів, виведення нових порід сільськогосподарських тварин і сортів рослин, конструювання оригінального технічного обладнання, розроблення нових принципів землевпорядкування тощо. Формування цих образів суттєво залежить від здібностей людини до творчої переробки відображеного, обсягу накопичених нею знань, її досвіду.

Отже, створення нового можливе лише на ґрунті ідеального. Нове е втіленням  ідеального в матеріальних об'єктах  і речах. Усе це свідчить, що творчість  і відображення взаємопов'язані. Відображення — це суб'єктивна основа творчості. Творчість — здатність людини, шляхом конструирования нового, вдосконалювати свої здібності відображення.

По-друге, у пізнанні людини немає двох паралельних, незалежних один від одного "механізмів", один з яких обслуговував би відображення, а інший — творчість. Виокремити подібні "механізми" неможливо, оскільки творчість пронизує весь пізнавальний процес, її компоненти містяться і в змісті чуттєвих уявлень, і в системі понятійних образів як у живому спогляданні, так і на рівні емпіричного та теоретичного пізнання. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням. Одне без іншого не може існувати. Творчість, протікаючи підсвідомо, не підпорядковуючись певним правилам, врешті-решт на рівні результатів може бути консолідована з раціональною діяльністю, включена до неї, стати її складовою або у конкретних випадках спричинити створення нових видів раціональної діяльності.

По-третє, творчість — це продукт біосоціальної  еволюції людини. Здатність до творення закладена не просто в біофізичній і нейрофізіологічній структурах мозку людини, а й у його "функціональній архітектурі". Вона є особливою системою взаємопов'язаних операцій, які виконуються різними ділянками мозку і за допомогою яких формуються чуттєві образи та абстракції, здійснюються переробка знакової інформації, її збереження у системі пам'яті, фіксація зв'язків між окремими елементами і блоком пам'яті, групування і перегрупування різних образів та абстрактних знань.

По-четверте, першопричиною творчості є пристосування людини до нескінченно різноманітного і постійно мінливого світу з метою забезпечення виживання та подальшого розвитку. На сьогодні об'єктом творчості стає не тільки природа і суспільство, а й сама людина в її єдності з предметними умовами, формами спілкування і самореалізації, які їй необхідно відтворювати або змінювати, зберігати чи оновлювати. Альтернативи творчості ні в історії, ні в суспільстві, пі в самій особистості немає.

Разом з тим усі види людської діяльності пронизують творчі і механічні начала, межі між якими плинні. Таке роздвоєння діяльності пояснюється діалектикою суспільства, постійною його потребою у створенні нових цінностей і збереженні репродуктивних зразків культури. Отже, творчість — це єдність продуктивної і репродуктивної діяльності, суттєва її властивість.

По-п'яте, джерелом творчості є суперечності між потребами людини і засобами їх задоволення. Вирішення цих суперечностей  становить зміст творчості, а  задоволення потреб — її мету. Досягають  мсти у процесі діяльності. Розрізняють стереотипну й оригінальну діяльність: стереотипна припускає копіювання, повторення існуючого, його тиражування; оригінальна спричинює виникнення нових предметів і речей.

По-шосте, головною ознакою творчості є  створення нового: постановка невідомої дотепер проблеми, розроблення оригінальної ідеї або унікального матеріального об'єкта, генерування нестандартних ідей, вирішення наукових завдань тощо. Часто вважають, що творчість е створенням нового, яке має позитивну суспільну значущість. Це правильне визначення її суті, але обмежене, неповне. Суспільної значущості не мають ні творчість дітей, ні розв'язання дорослою людиною головоломки. Крім того, в історії відомо багато випадків, коли блискучі досягнення творчої думки людей тривалий час не мали суспільної значущості, хоч і були яскравим прикладом вияву творчості (наприклад, апорії Зенона, відкриття М. Коперніка, винаходи Леонардо да Вінчі іт. ін.).

Творчість історична. Те, що для сучасності є  новим, а отже — надбанням творчості, потім стає об'єктом репродукції. Творчість завжди спрямована у майбутнє і зумовлюється багатьма чинниками об'єктивного характеру. Усі ці фактори суттєво впливають на формування мети і постановку завдань творчості, вибір методів і засобів їх розв'язання, додають натхнення людині або пригнічують її. Однак усі філософські школи не заперечують і того факту, що творчість суб'єкта в духовній сфері може відбуватися і поза безпосереднім її зв'язком з об'єктивною дійсністю.

Отже, творчість — це процес оригінальної людської діяльності, у результаті якої створюються якісно нові матеріальні і духовні цінності, виникають нові предмети, способи поведінки і спілкування, нові образи і знання.

Творча  діяльність багатогранна у виявах. Виникає питання, чи властива творчість  кожній людині зі здоровою психікою. Однозначної відповіді на нього немає. На рівні буденної свідомості традиційно стверджується, що творчість — це справа вузького кола обраних людей, яких до неї спонукають божественна іскра, талант, спадковість, а доля переважної більшості людей, обділених талантом, — діяти за стандартами, зразками, традиціями. Сучасна філософія виходить з того, що творчість — це визначальна функція свідомості кожної людини. Однак у різних людей рівень розвитку цієї функції не однаковий, тому і результати їх творчої діяльності суттєво відрізняються.