Контрольная работа по "Региональной экономике"

     До  того ж на посадових осіб органів  місцевого самоврядування поширюється  дія Закону України “Про державну службу”.

     Це, з одного боку, створює підстави для активного і не завжди обґрунтованого втручання державної влади у діяльність органів місцевого самоврядування. З іншого - дозволяє обласним і районним радам по-своєму тлумачити нечітко визначене у законодавстві поняття “спільних інтересів територіальних громад” і перебирати на себе все більшу частку місцевих повноважень, особливо щодо розпорядження привабливими об’єктами комунальної власності шляхом їхньої перекваліфікації в об’єкти спільної власності територіальних громад.

     За  цих умов запровадження виборності голів виконавчої влади областей і районів призвело б до створення  додаткових неконтрольованих ланок  державного управління, які, за Конституцією, мали б представляти лише спільні  інтереси територіальних громад.

     До  того ж, районна та обласна належність не обирається територіальними громадами добровільно, а успадкована ще від часів колишнього СРСР. Зміна територіального устрою, меж областей та районів віднесена до компетенції державної влади (Верховна Рада України). Нормативно-правова база створення асоціацій місцевого самоврядування не сформована, передача їм повноважень від органів місцевого самоврядування законодавством заборонена.

     По-друге, існують численні законодавчі прогалини  та неузгодженості у питаннях реалізації конституційних прав місцевого самоврядування щодо володіння землею, природними ресурсами тощо. Так, у новій редакції Земельного кодексу України, всупереч Основному закону, закріплюється диктат держави щодо управління міськими землями. Це проявилося передусім у заміщенні цілісного поняття “землі населених пунктів” набором різноманітних категорій земель, контроль за використанням та охорона яких знаходяться у різних і численних юрисдикціях держави. Крім того, більшість статей Земельного кодексу відтворюють старі норми, коли система регулювання земельних відносин у нашій країні будувалася на державній монополії на землю, обмежуючи, тим самим, повноваження органів місцевого самоврядування у формуванні та проведенні земельної політики. Останні поширюються лише на землі комунальної власності, стосовно функціонального складу яких встановлюються обмеження з боку держави. З тексту Земельного кодексу зникло поняття земель населених пунктів як правової категорії.

     Натомість пропонується система розподіленого  управління містом, за якою органи державної влади та місцевого самоврядування мають однакові та самостійні права щодо розпорядження землею, залежно від форм власності, що неминуче призведе до втрати містом функціональної, організаційної та економічної цілісності.

     Важлива проблема полягає в тому, що, незважаючи на значний перелік прав, визначених у Законі України “Про місцеве самоврядування”, українська територіальна громада так і не набула статусу юридичної особи. Таким статусом володіє лише її представницький орган – орган місцевого самоврядування. Отже, держава, визнавши територіальні громади первинними суб’єктами і носіями місцевого самоврядування, юридично не визначила їхню правосуб’єктність. Це значно обмежує організаційну різноманітність форм безпосередньої реалізації права на місцеве самоврядування, а головне - перешкоджає формуванню децентралізованої мережі інституцій, засновником або учасником яких могла б виступати територіальна громада.

     Суперечності  розвитку місцевого самоврядування в Україні знаходять свій вияв і на міжнародному рівні, зокрема – щодо участі територіальних громад у транскордонних зв’язках. З метою об’єднання місцевих влад сусідніх країн для вирішення питань, спрямованих на поліпшення життя населення прикордонних територій, була висунута ініціатива створення єврорегіонів. У рамках першого засідання Міжвідомчої комісії з питань транскордонного співробітництва та розвитку єврорегіонів (29.07.2002 року, м. Київ) за ініціативою МЗС України та за погодженням з центральними органами виконавчої влади прийнято рішення про приєднання України до Додаткових протоколів до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво 1980 року, які передбачають посилення транскордонного співробітництва між територіальними громадами або органами влади, поступове усунення будь-яких перешкод - адміністративних, правових, політичних або психологічних, що стримують розвиток транскордонних проектів, активізацію транскордонного співробітництва територіальних громад та подальше вдосконалення правових механізмів співпраці між органами самоврядування прикордонних міст і районів. Відповідні пакети документів, необхідних для ратифікації Протоколу № 2 від 1998 року та підписання Додаткового протоколу від 1995 року, погоджуються на міжвідомчому рівні (запропоновані терміни щодо ратифікації – І-й квартал 2003 року, підписання – під час травневого 2003 року засідання Комітету Міністрів Ради Європи у Страсбурзі).

     Проте слід зауважити, що рівень розвитку самоврядних  процесів в Україні та сусідніх країнах  суттєво відрізняється. Отже, рівень транскордонного співробітництва залежить в значній мірі від рівня розвитку внутрішнього самоврядування. Лише за умови того, що місцева влада матиме значні повноваження в міжнародних відносинах, і ці повноваження будуть чітко відокремлені від повноважень центру, можлива ефективна робота єврорегіонів. В Україні, на жаль, місцеве самоврядування поки що не набуло глибини, за якої ініціатива щодо розвитку транскордонного співробітництва виходила б від населення та місцевого бізнесу та контролювалася ними ж. Тому часто таке співробітництво ініціюється владою і не знаходить широкої практичної підтримки.

   Висновок

   Таким чином, недосконалість правової бази діяльності територіальних громад в Україні  призводить до перманентного звуження дієздатності місцевого самоврядування, унеможливлює спроможність територіальних громад на свій розсуд виконувати іманентні їм функції. Нестабільність дохідної бази місцевих бюджетів, відсутність ефективного механізму міжрегіонального перерозподілу державних доходів, значні відмінності в рівнях економічного розвитку регіонів і умовах життя в них потенційно ведуть до соціальних конфліктів і політичної нестабільності. Тягар нагромаджених проблем негативно позначається на розвитку регіонів.

16.19.  Проблеми підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності держави набувають на сучасному етапі виняткового значення.

     Це  повязано, по-перше, з рядом факторій внутрішнього характеру: знаходженням економіки країни на перехідному  етапі до ринкової системи господарювання, яка перебуваг в ситуації обєктивної незбалансованості структури економіки і її повільної структурної перебудови; надмірною енерго- і ресурсоємністю галузей народного господарства; низькою конкурентоспроможністю національного виробництва; поступовим занепадом науково-технічного і високотехнологічного промислового потенціалів та ін.

     По-друге, це обумовлено системою зовнішніх факторів: надмірною (від 20 до 90%) залежністю економіки  України від монопольних імпортних  ринків постачання стратегічно важливих товарних позицій (енергоносіїв, сировинних та інших матеріальних ресурсів) для життєво важливих галузей виробництва; наявністю тисяч українських підприємств, задіяних у виробничих циклах, кінцева продукція яких виробляється за межами України; високою) залежністю процесу структурного та технологічного реформування економіки України від різних форм зовнішніх джерел фінансування; відсутністю розвинутої зовнішньоторговельної інфраструктури (інформаційної, законодавчої, маркетингової, організаційної, трейдерської, біржової, виставочної, рекламної тощо); зберіганням Україною статусу «торговельного аутсайдера» світовій торгівлі через відсутність повного чи асоційованого членства у Світовій організації торгівлі (COT), Європейському союзі (ЄС), Центрально-Європейській асоціації вільної торгівлі (ЦЕФТА) та інших торговельно-інтеграційних угрупованнях системи ГАТТ/СОТ, а через це слабкою конкурентозахищеністю зовнішньоекономічної діяльності України в умовах жорсткої конкурентної боротьби на міжнародних ринках товарів, капіталів і послуг; певним тиском інших країн на зовнішньоекономічну діяльність України через прямі та побічні форми різноманітних торговельних, інвестиційних торговельно-стандартних, фітосанітарних, технологічних і фінансових обмежень.

     Перспективи та основні напрями подальшого розвитку зовнішніх економічних звязків України з урахуванням їх світової і регіональної геополітичної структури можуть бути визначені таким чином.  

Країни СНД і Балтії

     Пріоритетним  завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних економічних звязків з країнами СНД, які утворили Економічний союз, та з країнами Балтії. Через створення умов для ефективних торговельних відносин з цими країнами можна прискорити досягнення стабілізації у вітчизняному виробництві. Проте актуальність розвитку цих відносин не зменшуватиме значення розвитку економічних звязків з іншими країнами світу.

     Зовнішньоекономічні звязки з цією групою країн будуть розвиватися переважно на двосторонній основі з одночасним вдосконаленням торговельних режимів на засадах взаємної рівності і спрямовуватимуться на:

• поліпшення торговельного режиму з Російською Федерацією;

• забезпечення стабільних поставок в Україну на взаємовигідних умовах паливно-сировинних товарів відповідно до потреб народного господарства. З цією метою вживатимуться заходи для збільшення експорту українського капіталу, насамперед у формі прямого інвестування відповідних підприємств нафтогазодобувної та гірничодобувної промисловості країн СНД, освоєння розташованих на їхніх територіях окремих родовищ на основі концесій;

• забезпечення конкурентоспроможності традиційних  вітчизняних товарів (продукції  агропромислового комплексу і чорної металургії, машин, устаткування) на ринках країн СНД і Балтії; збільшення ступеня інтеграції з країнами Балтії шляхом створення умов для ефективної реалізації режиму вільної торгівлі та посилення через ці звязки торговельно-економічних відносин з заїнами Центральної і Північної Європи.  

Країни Європейського Союзу

     Розвиток  відносин з ЄС у довгостроковій перспективі, з огляду на геополітичний, геоекономічний і історичний європейський статус України, має залишатися одним з пріоритетів зовнішньо-економічної політики України. Метою розвитку зовнішньоекомічних відносин України з ЄС є забезпечення економічної інтеграції господарства України у загальноєвропейський економіч-і простір. Це значною мірою залежить від реалізації положень зди про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною та тимчасової угоди про торгівлю. Основними пріоритетами мають стати:

• трансформація  політичного визначення України  як держави грехідною економікою до юридичного закріплення її статусу  в конодавстві ЄС з метою отримання  відповідних торговельно-їномічних, фінансово-кредитних, інвестиційних  преференцій;

• гармонізація економічного законодавства відповідно до стандартів Європейського Союзу  та світової системи торгівлі ГАТТ/СОТ  з урахуванням національних економічних  інтересів і специфіки економіки  України.

     Основним  етапом на шляху набуття Україною повноправного членства в ЄС має стати створення економічних і правових передумов для початку переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.  

Країни «Великої сімки»

     Розвитку  відносин з цією групою найбільш розвинутих країн приділятиметься значна увага, оскільки саме вони є потенційно найважливішими постачальниками нових технологій і високотех-нологічних виробів, а також найпотужнішим джерелом інвестицій.

     Пріоритети  співробітництва з чотирма з  них (Великобританія, Італія, Франція, Німеччина) збігаються з їх визначенням стосовно країн ЄС.

     Розвиток  звязків з США і Канадою  має бути спрямований насамперед на реалізацію і розвиток тих угод і домовленостей, які були досягнуті протягом 1994—1996 pp., а саме:

• трансформація  політичного визначення України як країни з перехідною економікою в юридичний статус з отриманням усіх преференцій, що випливають з цього;

• врегулювання питань щодо обмеження доступу ряду товарів українського походження на північноамериканський ринок (метали, феросплави, ядерні матеріали, текстиль тощо).

     Співробітництво з Японією спрямовуватиметься в  першу чергу на залучення інвестицій у ті ефективні галузі, де Україна здатна брати участь у загальносвітовій спеціалізації (зокрема, електрозварювальна техніка, штучні алмази, надтверді матеріали, окремі рідкісноземельні метали), а також на спільне проведення науково-технічних досліджень і впровадження їх результатів у виробництво.

     Доцільно  активно розвивати співробітництво  в рамках глобальних науково-технічних проектів, які здійснюються «сімкою» на основі міжнародної кооперації, в тому числі у сферах енергетики, агропромислового комплексу, космосу, екології, охорони здоровя, транспорту, звязку, інформатики, фундаментальних наук.