Лекцій з дисципліни «Економіка»

Розрізняють такі види та форми регулювання оплати праці:

• Державне регулювання здійснюється:

• методами прямого регулювання, які зводяться до такого: держава здійснює регулювання оплати праці шляхом установлення мінімальної заробітної плати, різних норм і гарантій в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, мінімальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств;
• непрямими методами регулювання – регулювання фонду споживання, оподаткування доходів працівників.

• Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому рівні (генеральна тарифна угода), на галузевому – галузева тарифна угода, і виробничому – тарифна угода в колективному договорі.

Державне регулювання  здійснюється відповідно до Конституції  України, Закону України «Про оплату праці», Кодексу законів про працю.

Договірне регулювання  здійснюється відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

Основним елементом  державного регулювання оплати праці  є регулювання мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна  плата – це визначений державою розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за фактично виконану роботу найманому працівникові. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Розмір мінімальної  заробітної плати визначається на основі прожиткового мінімуму, який представляє собою вартість мінімального споживчого кошика, необхідного для відтворення робочої сили.

Розрізняють біологічний  і соціальний прожитковий мінімум. Біологічний включає тільки продукти харчування, а соціальний – як продукти харчування так і непродовольчі товари і певний обсяг послуг.

Розмір прожиткового мінімуму визначається методом споживчого кошика. Сутність його полягає в  тому, що по-перше, визначається перелік  життєво важливих засобів, необхідних для відтворення здатності людини до праці; по-друге, виявляється їх обсяг, у розрахунку на місяць; з урахуванням вартості одиниці кожного засобу визначається вартість всього набору.

В Україні споживчий  кошик включає тільки продукти харчування із 22 найменувань, в т.ч. борошно пшеничне, хліб пшеничний, вермішель, крупа мана, яловичина, свинина, курятина, молоко, сметана, сир, маргарин, яйця, цукор, рослинна олія, картопля, капуста, морква, цибуля, буряк, яблука.

При розрахунку кількості  перерахованих продуктів харчування виходять з того, що людині для відтворення фізичних здібностей до праці необхідно в середньому 2500 кілокалорій на добу.

 

 

Тема 11. Прогнозування і державне регулювання соціального розвитку та рівня життя населення

 

 

11.1. Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи.

11.2. Соціальні індикатори (показники) рівня життя.

11.4. Номінальні та реальні доходи населення: склад та методика розрахунку.

11.5. Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки.

 

 

11.1 Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи

 

Соціальна політика – сукупність принципів, рішень, дій суспільних об’єктів, що знаходять втілення у соціальних програмах та соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільнот і суспільства загалом.

Важливу роль у соціальній політиці відіграють суб’єкти – людина, держава, суспільство, соціальні спільноти  та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фонди, колективи тощо. Всі вони мають різний суспільний характер, займаються різною соціальною діяльністю, у них різні можливості, масштаби та засоби впливу на розвиток соціального буття, забезпечення соціальної безпеки людини і суспільства.

Основним координуючим суб’єктом виступає держава, яка своїм потенціалом переважає можливості інших суб’єктів цього процесу.

Соціальна політика держави  – діяльність держави щодо створення  та регулювання соціально-економічних  умов життя суспільства з метою  підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні.

Вона включає:

• регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері;
• регулювання зайнятості населення;
• розподіл і перерозподіл доходів населення;
• вирішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
• створення системи соціального захисту населення;
• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства та ін.)

Отже, основними об’єктами  соціальної політики є:

• ринок праці та зайнятість населення;
• трудові відносини;
• оплата праці та доходи населення;
• елементи соціальної інфраструктури;
• громадяни як споживачі.

В основу реалізації соціальної політики покладено декілька підходів – соціальний, ринковий та їх комбінація.

Соціальний підхід гарантує кожному членові суспільства доходи, не менші за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід передбачає створення належних умов для виявлення кожним членом суспільства економічної активності з метою отримання доходів. Комбінований підхід містить елементи перших двох, що забезпечує ефективність соціальної політики та високий рівень добробуту населення.

Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту  та соціальних гарантій. Соціальний захист – підтримка найбільш уразливих  верств населення від негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії – це система зобов’язань держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Функції державного регулювання  рівня життя та соціального захисту  населення виконують Міністерство економіки і Міністерство праці та соціальної політики.

 

 

11.2 Соціальні індикатори (показники) рівня життя

 

Одним з ключових об'єктів  державного регулювання є народний добробут. Зміст цієї категорії розкривається  через такі поняття як: умови життя, рівень життя, якість життя.

Умови життя включають об'єктивні обставини життєдіяльності населення: зайнятість, оплату праці та доходи, характер житла, майнову забезпеченість та ін.

Рівень життя – це забезпеченість населення необхідними для його життєдіяльності матеріальними і духовними благами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах.

Якість життя характеризує, з одного боку самого суб'єкта суспільного життя і потреб (тривалість життя, рівень здоров'я, освіти і т.п.), а з іншого – комфортність, зручність життєвих умов, стан середовища проживання людей.

У процесі розробки прогнозів  рівня життя, програм та індикативних планів використовується система показників рівня життя та соціальних гарантій, що включає три групи:

Група 1 – синтетичні показники рівня життя:

1) показники, що характеризують рівень задоволення потреб, пов'язаних з підтриманням життя (коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту);

2) показники задоволення потреб населення у праці (зайнятість економічно активного населення, тривалість робочого тижня, рівень безробіття та її структура, частка некваліфікованої праці);

3) показники, що характеризують задоволення потреб у розвитку особистості громадян (рівень освіти, частка часу на культурну діяльність, структура вільного часу);

4) показники стану навколишнього середовища;

5) показники рівня та якості забезпеченості житлом (загальна площа житла в розрахунку на одну особу, число членів сім'ї на одне житлове приміщення).

Група 2 - узагальнюючі показники рівня життя населення:

1) виробництво національного  доходу (ВВП, ВНП) на душу населення; 

2) фонд споживання  і його частка в національному  доході;

3) номінальні та реальні  доходи на душу населення;

4) рівень мінімальної  та середньої заробітної плати;

5) мінімальний споживчий  бюджет.

Група 3 – натуральні показники, що визначають обсяги споживання конкретних матеріальних благ:

1) забезпеченість населення особистим майном (побутовою технікою, легковими автомобілями та ін.);

2) споживання продуктів харчування;

3) прожитковий мінімум.

 

 

11.3 Номінальні та реальні доходи населення:

склад та методика розрахунку

 

Усі доходи, отримані населенням країни, поділяються на три категорії:

 • номінальні доходи,

 • реальні доходи,

 • ті, що реально  використовуються  або кінцеві доходи.

Під номінальними доходами розуміють ту частину ВВП, ВНП  або НД на яку населення має  право в результаті здійснення будь-яких видів діяльності, що приносить доход  або отримання доходів у виді державних трансфертів (пенсії, допомоги, стипендії), соціальних трансфертів (виплати з фонду соціального страхування та ін.).

Таким чином, номінальні доходи це частина національного  доходу, який отримується населенням у вигляді:

• натуральних доходів (від особистого підсобного господарства, фермерського господарства, від підприємств та організацій різних форм власності),
• грошових доходів (одержуваних населенням від різних підприємств, організацій і установ з урахуванням податків),
• непрямих доходів (одержуваних у процесі використання послуг, що надаються безкоштовно установами соціальної інфраструктури, які обслуговують населення.

Реальні доходи населення  визначаються шляхом вирахування з  номінальних доходів сум, сплачених  населенням у вигляді податків, інших  обов'язкових платежів та оплати послуг. При цьому враховується індекс цін у звітному або прогнозованому періоді (рівень інфляції). Кінцеві доходи являють собою частину реальних доходів населення, яка використовується безпосередньо на придбання матеріальних благ та послуг.

Кінцеві доходи населення можуть розраховуватися за такою схемою:

1. Грошові доходи –  всього

у т.ч.:

- заробітна плата;

- доходи від власності;

- надходження від фінансової  системи;

- пенсії та допомоги;

- стипендії;

- інші доходи.

2. Натуральні доходи  від особистого підсобного господарства, фермерських господарств, підприємств і організацій.

3. Матеріальні витрати  установ, які безкоштовно обслуговують  населення.

4. Усього номінальних  доходів населення (п.1 + п.2 + п.З).

5. Обов'язкові платежі  та внески.

6. Добровільні платежі  та внески.

7. Оплата послуг.

8. Приріст заощаджень.

9. Скорочення заборгованості  населення за товари, куплені  в кредит.

10. Усього кінцевих  доходів у цінах відповідних  років (п.4 - п.5 - п.6 - п.7 - п.8 - п.9).

11. Індекс цін і тарифів.

12. Кінцеві доходи у порівнянних цінах і тарифах

усього,

в тому числі: на душу населення.

13. Індекс зростання  (падіння) доходів.

 

 

11.4 Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки

 

У процесі розробки показників рівня життя населення широко використовується звітний і прогнозний баланс грошових доходів і витрат населення. За його допомогою:

1) обчислюють номінальні  та реальні доходи населення,  його купівельну спроможність.

2) визначають рівень  забезпеченості населення готівковою  грошовою масою, задають основні параметри для розрахунку показника емісії грошей;

3) визначають середній  рівень достатку населення;

4) розраховують показники  інфляції і т.п.

Цей баланс, схема якого  наведена у таблиці 11.1 відображає обсяг і джерела грошових доходів населення, обсяг і структуру їх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом і обсягом платних послуг і заощаджень.