Лекцій з дисципліни «Економіка»

Глибокі економічні кризи, безробіття породили марксистську теорію регулювання, засновану на вченні К. Маркса про трудову природу багатства  на основі суспільної власності. Ця теорія обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності, конкуренції, переконувала в доцільності впливу держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану.

Паралельно з’являється  нова теорія економічного розвитку, яка  обґрунтовує необхідність і практичну  доцільність державного регулювання економіки на засадах приватної власності, конкуренції – кейнсіанська. Її засновником важаться Джон Мейнард Кейнс, який обґрунтував об’єктивну необхідність і роль державного регулювання економіки, описав засоби та інструменти впливу держави на економіку: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестицій, зменшення ціни кредиту, розширення державних закупівель, підвищення рівня зайнятості, проведення ефективної фіскальної політики. Кейнсіанської теорії дотримувалися уряди більшості держав після Другої світової війни, що й сприяло виходу економіки цих країн з кризи і розрухи.

На базі класичної  теорії саморегулювання опоненти Кейнса створюють низку неокласичних теорій (монетаризм, раціональних очікувань, «економіки пропозиції»). Ці теорії визнають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу непрямим (опосередкованим) методам державного впливу.

У сучасних умовах продовжується пошук нових форм і методів впливу держави на економіку, удосконалюються теорії державного регулювання відповідно до змін середовища. З’явилася теорія «неокласичний синтез», яка стала теоретичною основою змішаної системи регулювання економіки, «соціально-інституціональний напрям», прихильники якого стверджують, що економічні відносини в суспільстві формуються під впливом політичних, соціальних, психологічних та інших факторів.

Незважаючи на відмінності, в основі всіх сучасних теорій лежать положення кейнсіанської та монетаристської теорій регулювання економіки.

 

2.2. Типи національних економічних систем, механізми їх регулювання

Економічна  система – це упорядкована сукупність елементів національної економіки.

Слід відмітити, що, по-перше, жодна економічна система не існує  без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, яке перетворюють люди.

Отже, економічну систему прийнято розглядати як складну систему, що являє собою особливим чином упорядковану, скоординовану систему зв’язків між суб’єктами національної економіки. Економічна система – це одна з підсистем суспільства, яка поєднує в собі сукупність усіх компонентів (елементів, ланок) економіки (галузі, підприємства, індивідуальні господарства, людей як безпосередніх учасників виробництва), природне середовище і виробничі відносини (див. рис. 2.2.). Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства.

Виділяють такі основні  типи економічних систем:

• традиційна (натуральне господарство);
• ринкова;
• адміністративно-командна система (АКС);
• змішана (ринкова економіка змішаного типу);
• перехідна.

 

В основі функціонування певного типу економічної системи  лежали положення відповідної теорії державного регулювання:

• натуральному господарству відповідає класична теорія саморегулювання;
• в основі ринкової лежать кейнсіанська та неокласична теорії регулювання економіки;
• регулювання адміністративно-командної системи здійснювалося відповідно до марксистської теорії;
• ринковій економіці змішаного типу відповідають методи теорії неокласичного синтезу та інституціональних перетворень.

Кожен із типів економічних систем має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, АКС — планово-централізований, ринкової економіки змішаного типу — змішана система регулювання (поєднання елементів ринкового механізму та державного регулювання економіки).

 

2.3. Види та моделі  регулювання економіки змішаного  типу

Фахівці виділяють два  основні види та декілька моделей  регулювання економіки змішаного  типу – економічний лібералізм, економічний дирижизм та типові моделі державного регулювання економіки (див. рис. 2.3.).

Економічний лібералізм (лат. – вільний) – система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму. До країн економічного лібералізму можна віднести США, Канаду, Великобританію, Австралію, в яких державний сектор не перевищує 10%, державні витрати сягають 30-35% від ВВП, переважають правові та економічні методи регулювання.

Економічний дирижизм (лат. – керований) – система соціально-економічних відносин зі значним впливом держави на соціально-економічний розвиток. До країн економічного дирижизму відносять Австрію, Японію, Німеччину, Швецію, в яких державний сектор відіграє істотну роль (сягає 10 – 20%), державні витрати сягають 45 – 50% від ВВП, для регулювання активно використовуються прямі, адміністративні і специфічні методи.

 

Тема 3. Теорія суспільного добробуту

та соціально-ринкової економіки

 

1. Кругообіг благ і ресурсів, доходів і видатків в національній економіці.
2. Макроекономічні показники розвитку національної економіки.
3. Методи виміру макровеличин.

 

3.1. Кругообіг благ і  ресурсів, доходів і видатків  у національній економіці

За умов макроекономічного  підходу вирізняють чотири суб’єкти та три ринки національної економіки. Суб’єктами економіки виступають: домашні господарства, підприємства, держава, закордон. Вони виявляють свою господарську діяльність на макроринках: товарному, ресурсному, фінансовому.

Основні макроекономічні  зв’язки між суб’єктами і ринками  представлені на рис. 3.1.

Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників ресурсів для підприємств і держави, а з іншого — всіх споживачів товарів і послуг. Тобто це окремі особи, сім'ї, організації некомерційного характеру — церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку. Домашні господарства є власниками (володіють) усіх чинників виробництва (економічних ресурсів), що знаходяться у приватній власності. Але вони  потребують предметів споживання (оскільки вони – споживачі, а не виробники). Отже, діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних потреб. Продаючи чинники виробництва або надаючи їх в оренду, домашні господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.

Отже, домашні господарства проявляють такі види економічної активності:

• створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ресурсів;
• сплачують особисті податки до державного бюджету;
• споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують споживчий попит;
• заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Таким чином, особистий  дохід домашніх господарств після сплати податків, як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується на споживання.

У реальній дійсності  структуру виробництва та його обсяг  визначають саме домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю сферу підприємницької діяльності.

Підприємства — це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й послуги, але для цього їм потрібні економічні ресурси. Їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй діяльності підприємства керуються ринковою ціною. З урахуванням ціни вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують можливі доходи.

Отже, видами економічної  активності підприємств є:

• формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;
• формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;
• сплата податків до державного бюджету;
• формування попиту на кредити на фінансовому ринку;
• формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Підприємства, на відміну  від домашніх господарств, витрачають більше, ніж одержують у вигляді  виручки від реалізації товарів і послуг. Це відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і перетворювати їх в інвестиції.

Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення.

Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які  виробляють підприємства, оплачує працю  зайнятих у бюджетній сфері, надає  дотації, субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк на пропозицію грошей.

Отже, видами економічної  активності держави є:

• надання суспільних благ;
• закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);
• формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;
• стягнення податків;
• надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;
• інвестування за рахунок державного бюджету;
• вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Як відомо з макроекономіки, податки є вилученнями з потоку грошових доходів. Домашнім господарствам  ці вилучення частково компенсуються  зворотним потоком трансфертів. Тому чисті податки держави визначаються як різниця між валовими податками і трансфертами:

Т = Тg – TR,

де Т— чисті податки; Tg — валові податки; TR — трансферти.

Саме трансферти разом  з державними закупівлями формують державні витрати:

Gc = G + TR,

де Gc — державні витрати; G — державні закупівлі.

Держава в моделі кругообігу пов'язана також з фінансовим ринком. А саме — за рахунок позик  на фінансовому ринку покривається дефіцит державного бюджету. Зазвичай ці позики здійснюються шляхом продажу  державних цінних паперів на відкритому ринку. Сплачуючи борг за попередніми позиками, уряд бере нові позики — здійснює рефінансування.

Держава суттєво впливає  на процес кругообігу ресурсів через  державні закупівлі, податки й зміну  пропозиції грошей. Так, скорочення державної закупівлі призводить до нагромадження товарно-матеріальних запасів у виробників. Останні починають тоді скорочувати обсяги виробництв, що призводить до зменшення попиту на ринку ресурсів — зростає безробіття, і навпаки. Тобто уряд може стимулювати економічне зростання або стримувати його, змінюючи через державні закупки сукупний попит.

Регулюючи податкові  ставки, уряд також впливає на динаміку сукупного попиту. Підвищення рівня  податкових ставок призводить до зменшення  доходу в розпорядженні домашніх господарств і внаслідок цього — до скорочення їх споживчого попиту на товарному ринку. Виробники відповідають на це зменшенням обсягів виробництва, скороченням попиту на робочу силу. В результаті зростає безробіття, і навпаки.

Впливаючи на грошову  масу в обігу, уряд через Національний банк може змінювати відсоткову ставку і таким чином впливати на інвестиційні витрати підприємств, стимулюючи розширення виробництва або, навпаки, стримуючи його.