Науково-методичні основи розвитку стратегії

Капітало- і наукоємним організаціям експорт необхідний для розподілу капіталовкладень на більш значний обсяг продажу. Оскільки темпи економічного зростання для кожного ринку індивідуальні, така диверсифікація освоєних ринків дає можливість фірмам компенсувати низькі темпи зростання продажу на одних ринках за рахунок високих темпів зростання на інших.

Багато фірм починають  займатися експортом випадково. Почавши експортну діяльність, вони стикаються з несподіваними труднощами. От чому до початку експортної діяльності необхідно розробити стратегію  експорту.

Стратегія імпорту.

Потенційний імпортер повинен  враховувати два аспекти –  процедурний і стратегічний. Процедурний  стосується насамперед митних правил і нормативів стосовно імпорту.

Імпортні операції неможливо  здійснювати, не володіючи певним досвідом спілкування з відповідними установами і підготовки необхідної документації. Важливу роль в імпорті відіграють такі документи:

- розписки за товари, передані транспортно – експедиційній компанії для перевезення до місця кінцевого призначення;

- контракти на надання послуг з боку транспортно – експедиційної компанії;

- документи, що засвідчують право власності на товар.

Найважливішою стратегічною проблемою є імпорт товарів, вироблених іноземними підприємствами, пов’язаними  з головною фірмою. Стратегічні переваги фірми частково зумовлені її спроможністю визначити, коли саме вона може забезпечити вищі прибутки за рахунок створення своїх виробничих потужностей за кордоном для обслуговування місцевих ринків чи складальних конвеєрів, на противагу укладенню субконтракту на реалізацію цих функцій із зовнішніми фірмами.

Іноді імпортовані товари негайно відправляються на експорт, використовуються для складання  проміжних компонентів чи кінцевої продукції, що потім експортується. Такий різновид дій може дозволити  компанії цілком або частково відшкодувати (за рахунок знижок) будь – які імпортні мита.

Глобальна стратегія.

Міжнародні галузі поділяються  на два типи:

1) багатонаціональна галузь – сукупність національних галузей. Конкурентні переваги в одній з країн не залежать від конкуренції.

2) глобальна галузь – на конкурентні переваги в одній країні сильно впливає ситуація в інших країнах. Фірми, які належать до глобальної галузі конкурують одна з одною у всьому світі.

Якщо фірма організована на глобальному рівні, може одержати деякі переваги. Наприклад: економія на масштабі, перевага кривої досвіду, перевага географічного положення, співробітництво зі споживачами продукції.

Найважче питання, яке  стоїть перед глобальною компанією, полягає в тому, чи зможе вона задовольнити запити конкретної країни, не піддаючи небезпеці своє становище міжнародної компанії.

 

 

1.3 Вибір закордонних  ринків

Фірми, що починають свою міжнародну діяльність, часто віддають перевагу тим ринкам, для яких потрібні мінімальні зусилля щодо адаптації  продукту і корегування маркетингової стратегії.

У цілому процес вибору закордонних  ринків здійснюється, як правило, на базі наростаючого за ступенем деталізації аналізу, сутність якого полягає у аналізі зарубіжних ринків (рис.1.3)

Модель „чотирьох  фільтрів”, концепція якої була вперше запропонована Р.Волвурдом, дає змогу з великої кількості країн вибрати декілька найбільш перспективних з погляду не лише загального ринкового потенціалу, й конкретних особливостей фірми, а також цілей її закордонної діяльності.

Нарешті, фірмі необхідно визначити, як вона буде доставляти товари на обраний ринок. Основою плану експорту є активна її організація.

Різні посередники можуть полегшувати експортну діяльність. Одні з них виступають у ролі агентів, що представляють інтереси експортера, інші одержують право власності на товари і самостійно продають їх іншим країнам. Крім того є посередники, що займаються вузькоспеціалізованими аспектами процесу експорту, наприклад, транспортно – експедиційні організації,  відповідальні за переміщення товару з внутрішнього на зовнішні ринки. Розглянемо проведення аналізу закордонних ринків на рисунку 1.3.

                         

Рис.1.3- Аналіз зарубіжних ринків

 

Для полегшення експортної діяльності можна залучити посередників та використати експортні функції. Компанії, що займається чи планує займатися експортною діяльністю, варто вирішити, хто саме буде виконувати зв’язку з цим деякі важливі функції – співробітники компанії чи інші фірми за контрактом. Йдеться про такі функції:

- стимулювання збуту, одержання замовлень, дослідження ринку;

- виконання кредитних  досліджень, здійснення платежів  та інкасація надходжень;

- організація перевезень  вантажів за кордон;

- підтримка персоналу  фірми, що займається  збутом, розподілом і рекламою.

З огляду на високу вартість оплати праці такого роду експертів фірми, як правило, на початковому етапі експортної діяльності залучають сторонніх спеціалістів. Будь-яка фірма може згодом створити в себе відповідні підрозділи, але спочатку сторонні спеціалісти дуже корисні для реалізації таких функцій, як підготовка експортних документів, заповнення митних документів в країні – імпортері, виявлення найкращого варіанта транспортування та ін. Ухвалюючи рішення про самостійний продаж продукції, або про залучення для цього сторонньої організації, необхідно взяти до уваги розміри організації – експортера, характер продукції, попередню практику і досвід експорту, ділову кон’юнктуру на обраних закордонних ринках.

Варіант прямого продажу  обирається експортером заради встановлення більш жорсткого контролю над функцією маркетингу й одержання більш високого прибутку. За такого підходу виробник звичайно продає свою продукцію безпосередньо на іноземному ринку. Він може продавати її представнику своєї фірми з питань збуту або агенту у справах продажу, що працює за комісійні, іноземному оптовику, що одержує право власності на продукцію й отримує прибуток на кінцевому етапі всього процесу, тобто продаючи товари споживачам.

Якщо організація обирає варіант прямого продажу, а не через посередника, їй необхідно створити діючу експертну службу. Це можна створити кількома способами: від створення спеціального міжнародного відділу до формування самостійної міжнародної діяльності, пов’язаної з експортом.

Непрямий продаж означає, що виробник діє через іншу фірму в країні базування, спрямовуючи свою продукцію на міжнародний ринок. Посередницька фірма може виступати в ролі комісіонера (commission agent) стосовно виробника і не отримувати права власності на товари. Комісіонер звичайно працює за дорученням іноземного покупця і намагається знайти експортну продукцію за найнижчими цінами. Комісіонер одержує комісійні від іноземного агента із закупівлі. Експортер може також закуповувати продукцію у виробника і продавати товар за кордон. У такому разі експортером зазвичай є компанія з управління експортною діяльністю (КУЕД). КУЕД, що займається не тільки експортом, а й імпортом, працюють на контрактній основі, підряджаючись на термін від двох до п’яти років, і виконують функцію ексклюзивного представника експортера на чітко визначеній іноземній території. В контракті визначаються цінова, кредитна і фінансова політика, послуги щодо просування товарів на ринок і порядок оплати. КУЕД, як правило, спеціалізується на додаткових і неконкурентних товарах, тому вони можуть запропонувати більш повний асортимент продукції обмеженій кількості імпортерів. 

 

 

 

 

 

 

2 ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОН”ЮНКТУРИ  ГАЛУЗІ ДІЯЛЬНОСТІ „ІНСТИТУТУ  МОНОКРИСТАЛІВ” НАН УКРАЇНИ  ТА КОКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НА СВІТОВИХ РИНКАХ

 

2.1Аналіз конкурентної ситуації в галузі

Жодна країна світу не є повністю економічно ізольованою, оскільки економіки країн є взаємопов’язаними у багатьох аспектах, таких як зайнятість, рівні доходів і життя та ін. Цей зв’язок набуває форми міжнародного руху товарів, послуг, трудових та інвестиційних ресурсів, технологій. Сьогодні не можна проводити національну економічну політику без урахування її впливу на економіки інших країн.

Забезпечення міжнародної  конкурентоспроможності організацій, підприємств і галузей є актуальним питанням для багатьох країн.

Під конкуренцією розуміється  суперництво між суб’єктами ринку, які займаються одним видом діяльності і зацікавлені у досягненні конкурентних переваг на ринку. При цьому вирішуються задачі: покрашення якості послуг, зниження витрат при збереженні ціни послуг.

При всьому цьому суттєво  змінюються особливості і характеристики послуг, що поступають на міжнародний  ринок. Високий потенціал наукоємності послуг, що випускаються на зовнішніх галузевих ринках  призводить до виникнення конкурентних відносин між виробниками у боротьбі за конкурентні переваги.

Важливою конкурентною перевагою є налагоджена ефективна робота інформаційно–аналітичного відділу організації, який збирає інформацію та готує її для прийняття рішень. Ця перевага дозволяє організації передбачити тенденції розвитку галузі, ринку, поведінки клієнтів та конкурентів, виходячи з цього, будувати правильну стратегію діяльності.

На міжнародному ринку  в області наукоємних технологій основними конкурентами виступають організації Японії, США, Німеччини, Росії та Англії.(рис.2.1)

Рис.2.1 – Процентні  показники частини ринку, що займають лідери галузі.

 

Таким чином можна  зробити висновок, що найважливішими конкурентами для „Інституту монокристалів” є організації Англії(14%), США(19%), Японії(23%), Німеччини(13%), Росії(19%). Україна займає 12% ринку галузі.

Для ефективного здійснення розробок у сфері наукових технологій необхідна наявність відповідного спеціального технічного та науково - дослідницького обладнання. Деякими з постачальників є „Фойт Сименс”, „BABAR” (Японія), „SLAK”(США), „ALICE” (Німеччина).

Встановлення цін в  галузі здійснює кожне підприємство окремо з урахуванням окупності усіх витрат. При цьому прийнята ціна повинна бути конкурентоспроможною, щоб забезпечити місце на ринку.

Враховуючи те, що продукція  та матеріали, які винаходяться, розробляються  та виробляються „Інститутом монокристалів” є унікальними, торгівля ними здійснюється за індивідуальними заказами, тобто виробництво не є масовим. 

Розглянемо тенденції  розвитку галузі. Технопарки – це єдині структури, які пов’язують національну науку з виробництвом. Одними з найбільш відомих є технопарки, засновані на базі Інституту електрозварки ім. Е.О.Патона, та технопарк на базі „Інституту монокристалів”. Технології, що розроблені інститутами разом з медиками колеги з США назвали світовою сенсацією та проривом у медицину майбутнього. Наприклад, технологія високоякісної зварки м’яких тканей людини активно використовуються в Україні (Київ, Донецьк) та за кордоном (Японія, Корея, Китай).

Враховуючи розвиток суспільства, потреби медицини, розвиток виробництва, інформаційних технологій, будівництва збільшуються й об’єми попиту на наукові технології. Однак  в нинішніх умовах розвиток національної науки гальмується деякими факторами.

Один з ймовірних  механізмів державної підтримки - це компенсація процентної ставки комерційних  банків. Такий механізм спрацює за умови, що з державного бюджету будуть виділені необхідні кошти.

Зараз учасники вітчизняних технопарків фінансують свої розробки, залучаючи банківські кредити на загальних умовах. Однак банки видають такі кредити без великого бажання, бо інноваційні проекти це великий ризик. За кордоном проекти на стадії науково-дослідницьких та дослідницько-конструкторських робіт фінансуються або державою, або представниками бізнесу, які ризикують невеликими грошима в розрахунку на те, що вкладені ними кошти багаторазово збільшаться.

Активність технопарків  на даний час дуже мала. Причинами  цього є малий рівень інвестицій, нестабільне законодавство тощо. Ще одна важлива причина криється в самій організаційній формі. Українські бізнесмени стверджують, що принцип устрою та праці парків створювався вченими без участі підприємців, в результаті чого не були враховані деякі нюанси, пов’язані з комерціалізацією технологій. Не було пропрацьовано етап бізнес-інкубації-допомога малим високотехнологічним компаніям на ранніх стадіях розвитку. Ще одна причина низької ефективності технопарків в тому, що створювались вони не для того, щоб задовольнити потреби реального сектора економіки в нових технологіях, а скоріш, для збереження наукової бази та утримання кадрів.

Форма діяльності, яка  реалізована в українських технопарках, ефективна тільки для великих  науково-виробничих комплексів, таких як „Інститут електрозварки ім. Патона” або „Інститут монокристалів”. В інших умовах необхідні інші форми технопарків. Зараз розробляються зміни до законів, які б дозволили створювати технопарки інших типів. При цьому спеціалісти впевнені, що всі вони повинні мати статус неприбуткових структур. Технопарк не повинен продавати продукцію, він лише надає допомогу компаніям по виводу цієї продукції на ринок. В структурі парку обов’язково повинна бути виробнича зона, а також бізнес-інкубатор, необхідний для стимулювання розвитку малого бізнесу.

Іншими словами правильна  організація технопарку повинна  включати всіх учасників інноваційного  процесу-представники науки, бізнесу, інвестори. В цьому випадку автори інноваційних ідей отримають повноцінну підтримку в їх реалізації на всіх стадіях: від завершення науково-дослідницьких робіт до виходу на ринок, включаючи допомогу в його дослідах, а також в залученні інвестицій, пошуку споживачів.