Роль державного регулювання у подоланні наслідків глобальної фінансової кризи в Європейських країнах

     Проведення  облікової політики — встановлення центральним банком ставки облікового відсотка. Це ставка, за якою центральний  банк країни продає кредитні ресурси  комерційним банкам, які у свою чергу під позичковий відсоток надають  кредити суб'єктам економіки. Розмір облікової ставки встановлюється державою залежно від господарської кон'юнктури  та цілей економічної політики.

     Схема 1.4 Кредитно-грошові інструменти

     Зміна облікової ставки має спрямовуватися на реалізацію цілей державного регулювання  економіки. Так, стійка тенденція до зниження облікової ставки центрального банку для комерційних банків та підприємців означає:

• спрямування курсу економічної політики на стимулювання ділової активності;
• очікування інших інструментів у ДРЕ, які сприяють підвищенню ділової активності;
• необхідність коригування власних планів стосовно інвестицій, закупівель, збуту, зайнятості.

     З підвищенням облікової ставки варто  очікувати протилежних процесів.

     Встановлення  розмірів обов'язкових резервів для  комерційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних  банків (їхніх активів) у вигляді  резервів на спеціальному рахунку в  центральному банку країни. Мета цього  заходу — захист інтересів кредиторів і вкладників (їхнє страхування), боротьба з інфляцією, контроль ціни національної грошової одиниці (шляхом штучного обмеження  обсягів грошової маси).

     Купуючи цінні папери у суб'єктів економіки, держава ніби надає їм кредит і  таким чином збільшує кількість  грошей в обороті, що стимулює економічну активність [8].

     Отже, державне регулювання необхідне  для підтримання стабільності та розвитку економіки. Існує багато різноманітних  важелів для регулювання фінансової сфери господарського життя. Таким  чином держава може зменшувати коливання  ділового циклу, стримуючи надмірну економічну активність та стимулювати  її в період рецесії.

     1.2 Основні методи  державного регулювання  в фінансовій сфері

     Державне  регулюванню економіки передбачає використання ряду методів. Під методами державного регулювання економіки  розуміють способи впливу держави  в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний  сектор економіки з метою створення  або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики [15, с. 34].

     За  засобами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання поділяються  на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

     До  методів прямого державного впливу належать такі:

• визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їх відображення в індикативних та інших планах, цільових програмах;
• державні замовлення і контракти на поставки певних видів продукції, виконання робіт, надання послуг;
• державна підтримка програм, замовлень і контрактів;
• нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;
• правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробництва певних видів продукції;
• ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зовнішньоторговельних операцій.

     Прямі методи державного регулювання економіки  не передбачають створення додаткового  матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

     Методи  непрямого (опосередкованого) державного регулювання ґрунтуються переважно  на товарно-грошових важелях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До цих методів належать:

• оподаткування, рівень оподаткування і система податкових пільг;
• регулювання цін, їх рівні та співвідношення;
• плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги;
• митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови обміну валют.

     Сфера застосування опосередкованого регулювання  в міру розвитку ринкової економіки  значно розширюється. Водночас зменшуються  можливості прямого втручання держави  у процеси розширеного відтворення.

     Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють  правові, адміністративні, економічні, зокрема кредитно-грошові, методи регулювання. Механізм поєднання методів прямого  і опосередкованого регулювання, а  також правових, адміністративних і  економічних методів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні [22, с. 69-70].

     Правове регулювання —  це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

     Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов’язане з юридичним  визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної  влади. Предметом правового регулювання  економіки є:

     - відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб’єктами господарської діяльності;

     - відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;

     - відносини між суб’єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.);

     - економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов’язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

     Стрижнем  правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб’єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов’язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов’язків учасниками економічних відносин.

     Якість  правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними  вимогами до різних форм правового  регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

     Адміністративні методи державного регулювання  економіки — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки; обов’язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб’єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

     Іноді адміністративні методи асоціюють  з поняттям «адміністрування», хоч вони мають різний зміст. Адміністрування характеризує політичний режим, стиль державного управління, за яких в управлінських процесах переважно використовуються методи силового тиску, жорстке підпорядкування, команди, штрафи, покарання. Адміністрування можливе за використання будь-яких методів, у тому числі й економічних.

     Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів  громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання таких  стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби державного регулювання економіки виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже було сказано, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.

     Ліцензії  — це спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування є перелік видів підприємницької діяльності, що мають дозвільний (ліцензійний) статус.

     Квоти — визначають частку суб’єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті і т. п. товарів та послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.

     Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплати неустойки, штрафів, пені за невиконання суб’єктами ринку певних зобов’язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.

     Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної діяльності. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує кількість вироблених або використаних у споживанні товарів (робіт, послуг, ресурсів) на будь-яку одиницю, наприклад, на душу населення, на одного зайнятого, на одиницю часу (площі, об’єму), на одну гривню ВВП і т. п. За допомогою норм і нормативів здійснюються планово-економічні розрахунки, регулювання у сферах виробництва, праці, соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища.

     Стандарти — це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами стандартизації є конкретна продукція, норми та нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т. ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в різних галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів економічної діяльності.

     Державне  замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності,  
а також для підприємств-монополістів, державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов’язковими.

     Ціни  теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку. Держава здійснює адміністративний вплив через: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, запровадження механізму декларування зміни цін, заморожування цін на певний термін і т. д.

     Застосування  економічних методів ДРЕ дає  змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку  діяти в необхідному для суспільства  напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

     Економічне  регулювання здійснюється інструментами  фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків  державної економічної політики.

     Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв’язок між фіскальним, бюджетним та податковим напрямками політики.

     Державні  закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, який передбачає конкурсний відбір виконавців державних замовлень, укладання контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг), контроль, оплату продукції. Обсяги державних закупівель обумовлено державними потребами в продукції (роботах, послугах), можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Виділяють стимулюючу (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на стримання виробництва.