Рівновага сучасного ринку у відкритій економіці

     Iсторично формування теорiї державного регулювання спирається на теорiю iнституцiоналiзму, що виникла на межi XIX-XX ст. та обгрунтувала необхiднiсть реформування капiталiстичної економiки, демонополiзацiї, пiдтримки малого та середнього пiдприємництва, соцiальної полiтики. Держава розглядається як сила, що протидiє зловживанням капiталу. Водночас вплив вказаної теорiї був сильним лише на етапах піднесення загальнодемократичного руху: на межi столiть, у 30-60-х роках. Вiдбувається його зростання й досі [1, 17].

     Значно  прийнятнiшою для ринкової системи  виявилася концепцiя регулювання, що спирається на дiю основних ринкових законiв. У 20-х роках в США з'явилася  група прибiчникiв впливу на економiку з допомогою кредитно-грошової полiтики, керована I. Фiшером. Вважалося, що головною умовою стабiльностi є стабiльнiсть цiн. Водночас сформувалася концепцiя стабiлiзацiї економіки шляхом бюджетної полiтики на основi планування суспiльних робiт Гарвера - Хансена. Отже, коли вибухнула криза 1929 р., вже iснували iдеї, якi лягли в основу "нового курсу" Рузвельта та отримали згодом назву кейнсiанства. Однак у завершеному виглядi теорiя Кейнса, викладена в роботi "Загальна теорiя зайнятостi, відсотку та грошей", яка з'явилася лише в 1936 р. У нiй вперше формулювався макроекономiчний пiдхiд, що оперував категорiями нацiонального доходу, сукупних iнвестицiй, сукупної кiлькостi грошей в обiгу, споживання та заощадження, зайнятостi, відсотку та враховувався їх взаємозв'язок.

     Довоєнне  кейнсiанство США формувалося здебiльшого самостiйно та було лiворадикальним. Мета економiчної полiтики розглядалася як досягнення повної зайнятостi шляхом зростання державних витрат передусім на соцiальну iнфраструктуру та бiльш рiвномiрного розподiлу доходiв на основi прогресивного оподаткування. Таким чином, держава вперше розглядалася як економiчний суб'єкт i визнавалися недостатнiсть ринку та необхiднiсть державного втручання. Ключовим показником виступав сукупний попит, впливом на який прагнули досягти цiлей "магiчного трикутника" - стабiльне економiчне зростання, низьке безробiття, стабiльнi цiни. Згодом це перетворилося на чотирикутник за рахунок завдання досягати рiвноваги платiжного балансу.

     Для здійснення "нового курсу" Ф. Рузвельта  було прийнято кілька законiв: про введення мiнiмуму заробiтної плати, про соцiальне забезпечення та виплати за безробiттям, про державне страхування банкiвських вкладiв та позик, про пiдтримку фермерського господарства й дрiбного бiзнесу, про регулювання банкiв та фондової бiржi тощо. Стала проводитися антициклiчна полiтика шляхом органiзацiї суспiльних робiт, застосування податкових і кредитних засобiв. Результатом стали вихiд iз кризи, досягнення стабiльних темпiв зростання, скорочення безробiття. Пiсля другої свiтової вiйни кейнсiанство широко розповсюдилося, доповнилося рiзноманiтними державними програмами: розвитку регiонiв, стимулювання НТП тощо i досягло своєї вершини в перiод "нових рубежiв" Кеннедi та "великого суспiльства" Джонсона.

     Лейтмотивом неокейнсiанства 60-х років стала iдея досягнення потенцiйно можливих темпiв зростання, для чого розроблювалася теорiя дефiцитного фiнансування державних витрат, а критерiєм припустимого дефiциту вважався бюджет, розрахований на повне використання економiчного потенцiалу, зокрема - 96-97 % зайнятостi [1, 26]. Кейнсiанцi виходили з того, що дефiцит бюджету дає два ефекти: короткострокове розширення грошового попиту, що викликає зростання виробництва або цiн; довгострокове замiщення державним попитом на грошовi ресурси приватного, причому останнє вважалося за можливе подолати за рахунок реального зростання економiки, низького відсотку та розширення грошової пропозицiї. Кейнсiанцi вбачали у бюджетному сальдо автоматичний регулятор: державнi витрати скорочуються повiльнiше за активнiсть, i цiною зростаючого дефiциту економiка стимулюється. При зростаннi, навпаки, прибутки бюджету зростають i дефiцит має лiквiдуватися.

     Таким чином, ефективний попит ED дорiвнює сумi сукупного споживацького попиту C, iнвестицiйного попиту I, попиту з боку держави G та зарубiжного попиту на внутрiшнiй продукт X за вирахуванням сукупного iмпорту [14, 13]:

ED = Cd + Id + Gd + X - IM.

     Споживацький  попит виступає як функцiя сукупного  доходу за вирахуванням податку C = C (Y-T); T = T(Y). Споживання пов'язане з розмiром доходу через психологiчну категорiю схильностi до споживання, причому гранична схильнiсть спадає з ростом доходу. Iнвестицiйний попит визначається граничною ефективнiстю капiталовкладень, прибуток по яких має бути не нижчим за позичковий процент r: I = I (r). Державний попит визначається поза рамкими моделi. Iмпорт залежить вiд сукупного нацiонального доходу Y та спiввiдношення цiн всерединi країни P й за кордоном P. Завдяки спадаючiй граничнiй схильностi до iмпорту останній зростає повiльнiше за нацiональний доход [1, 14].

     У математичних термiнах вираз для ключової категорiї кейнсiанства - ефективного попиту - має вигляд:

ED = С(Y-T(Y)) + I(r) + G + X(Y,P,P) - IM(Y,P,P),

де C - споживацький попит (доход за вирахуванням податку), I - iнвестицiйний попит, що визначається рiвнем позичкового відсотку r, G - урядовi витрати, X та IM - експортна та iмпортна функцiї [2,15].

     Зростання державних витрат пiдвищує ефективний попит i доход. Аби покрити дефiцит бюджету, що виник, держава розмiщує свої цiннi папери, для чого пiдвищує по них відсоток. Оскiльки зростання відсотку знижує iнвестицiйну активнiсть, це негативно впливає на зростання нацiонального доходу, i його реальний прирiст уповiльнюється. З iншого боку, збiльшення грошової пропозицiї пов'язане з викупом державних цiнних паперiв, тобто зниженням відсотку, що сприяє зростанню iнвестицiй та нацiонального доходу.

     Iстотним  елементом неокейнсiанських побудов  є врахування зовнiшньоекономiчних чинникiв. У разі, коли розглядається система з фiксованими валютними курсами, збiльшення державних витрат пiдвищує доход і зайнятiсть, це призводить до зростання iмпорту, платiжний баланс погiршується. Однак скорочення грошової пропозицiї пiдвищує відсоток, залучає короткостроковi капiтали до країни та поліпшує баланс.

     За  системи "плаваючих" курсiв, якщо платiжний баланс зводиться з дефiцитом, це девальвує нацiональну валюту, стимулює експорт, зменшує iмпорт, баланс поліпшується [2, 33]. Отже, коли валютний ринок у рiвновазi, а рiвень безробiття високий, пiдвищення грошової маси знижує відсоток і пiдвищує нацiональний доход. У промiжнiй точцi вiдбувається девальвацiя валюти через дефiцит платiжного балансу, це пiдвищує ефективний попит та веде до росту зайнятостi. Аналогiчно збiльшення державних витрат призводить до росту дефiциту й девальвацiї, що стимулює експорт, веде до зростання попиту i зайнятостi. Враховуючи включенiсть країни до свiтової економiчної системи ("вiдкрита економiка"), захiднi економiсти починають скептично ставитися до ефективностi кейнсiанського впливу на економiку, оскiльки вказанi засоби ведуть до втечi вiд нацiональних грошей. До того ж збiльшення відсоткової ставки викликає приплив капiталу, зростання валютного курсу та падiння конкурентоспроможності, що зводить пiдвищення попиту нанiвець [1, 37].

Безперечно, кейнсiанська концепцiя державного регулювання  економiки не позбавлена серйозних  вад. Зокрема, рiзнi дослiдники вказують на вiдсутнiсть уваги до таких  елементiв, як використання робочої сили, цiни, ставки заробiтної плати, завантаження виробничих потужностей тощо. Зазначається нестабiльнiсть психологiчних категорiй "схильностi" як головних засобiв аналiзу. Негативним є статичний характер моделi. Не розглядається проблема бюджетного дефiциту, мало уваги придiляється досягненню монетарної стабiльностi при абсолютизацiї аспекту стабiльного зростання.

     Названi недолiки зумовили наростання неврахованих негативних тенденцiй у капiталiстичнiй  економiцi в 70- на початку 80-х років. Водночас перiод потрясiнь - воєн, вiдбудов, революцiйних науково-технiчних перетворень, якi зумовлювали ефективнiсть кейнсiанства, минув, i ринкова економiка почала потребувати бiльш тонкого регулювання. Застосування випробуваних iнструментiв почало давати зворотнi результати. Тривале дефiцитне фiнансування економiки обернулося зростаючою iнфляцiєю та хронiчним бюджетним дефiцитом. Iстотним поштовхом до падiння популярностi кейнсiанства стала нафтова криза, яка пiдвела риску пiд двадцятирiччям "великого процвiтання".

     У 70-х  роках вибухнула "мiна", закладена  неврівноваженою фiнансовою полiтикою 60-х. Аналiзуючи державну полiтику 60-х  початку 70-х років Ф.Хайек дiйшов висновку, що Захiд живе понад свої можливості. На його думку, зростання  безробiття виявилося вiдображенням викривлень у структурi цiн та заробiткiв, якi виникли в результатi насильницького цiноутворення. Масованi державнi витрати призвели до дезорiєнтацiї розмiщення ресурсiв, i водночас викликали постiйну iнфляцiю, яка демонструвала тенденцiю до зростання. Iнфляцiя, за Хайеком, сприяє, в свою чергу, розвитковi специфiчних напрямiв економiчної активностi i закладає основи широкомасштабного безробiття в довгостроковому планi. Оскiльки теоретиками виключалася можливiсть iснування високої iнфляцiї в умовах масового безробiття, антиiнфляцiйні заходи були епiзодичними i негайно згорталися при загрозi спаду. У 70 - на початку 80-х років капiталiстичнi економiки зiткнулися з умовами стагфляцiї, за яких засоби по стимулюванню активностi пiдвищували iнфляцiю, а не темпи зростання.

     Таким чином, низька ефективнiсть виробництва, нерацiональне використання ресурсiв, а не недостатнiй попит, стали  гальмом економiчного розвитку, тому економiчна полiтика наприкiнцi 70-х-початку 80-х років у деяких країнах  переключилася на регулювання процесiв у сферi пропозицiї. На колії неоконсерватизму переходять США, ФРН, Великобританiя, Норвегiя, Данiя, iнші країни. Водночас у Францiї, Австрiї, Швецiї, Iспанiї, Грецiї продовжилися спроби застосувати соцiал-реформiстську полiтику з високим ступенем державного втручання, комплексним впливом на попит i пропозицiю.

     На  вiдмiну вiд кейнсiанської неокласична  концепцiя державного впливу робить акцент на довгостроковому аналiзi господарських  процесiв, розглядаючи горизонт, на якому повнiстю розгортається грошово-цiновий механiзм. Основним елементом даної концепцiї став монетаризм, що розглядав економiку як саморегульовану систему, в якiй приватний сектор здатен забезпечити нормальне функцiонування без державного втручання. Водночас iнфляцiя, спад, безробiття, криза платiжного балансу вважалися наслiдком хибної грошової полiтики держави. У зв'язку з цим функцiї держави обмежувалися регулюванням грошової маси, а вирiшальний чинник її розбухання вбачався в дефiцитi держбюджету, зростання якого, покриваючись за рахунок емiсiї, прямо збiльшує iнфляцiю, а компенсуючись через позики та податки, вiдволiкає частину коштiв вiд продуктивного використання, знижує стимули до капiталовкладень, тобто випуск зростає повiльнiше за грошову масу, що також викликає iнфляцiю. Для оздоровлення економiки пропонувався комплекс заходiв, який включав жорстке регулювання приросту грошової маси, зниження розмiрiв податкiв та позик, зменшення соцiальних та цивiльних витрат, скасування державного регулювання пiдприємництва, лiквiдацiю обмежень у цiноутвореннi, скасування мiнiмальних ставок заробiтної плати.

     Згiдно  з неокласичною концепцiєю, безробiття  спричиняється високою заробiтною платою та її зростанням швидше за цiни, що викликає зростання витрат i перешкоджає розширенню виробництва. Деякі теоретики взагалi почали трактувати безробiття як "добровiльне явище", що витiкає з поведiнки iндивiдiв.

За неокласиками, управлiння сукупним попитом не в  змозi вплинути на такi довгостроковi показники, як реальний ВНП, зайнятiсть тощо, якi визначаються структурою економiки. Тому модель спиралася на надстабiльну функцiю попиту на грошi Md, яка мала вигляд:

Md = Px F(y,r,w,

де y - реальний доход, r - відсоток, w - доход вiд видiв власностi, - очiкуваний темп змiни цiн, u - показник корисностi зберiгання грошей [34, с. 51]. З iншого боку, функцiя пропозицiї грошей Ms визначається як

Ms = F(M,B),

де M - контрольована державою емiсiя, B - змiна резервiв валют та золотого запасу центробанку [34, с. 52]. В основу рiвноваги покладено "ефект реальних касових залишкiв", за яким населення зрiвноважує фактичний та бажаний рiвнi залишкiв через змiну витрат, тобто перевищення залишкiв пiдвищує попит i сприяє iнфляцiї ("ефект Пiгу").

     Якщо  грошово-кредитна експансiя держави  вiдбувається у вiдкритiй економiцi при фiксованих валютних курсах, це призводить до зростання цiн, скорочення експорту та зростання iмпорту, погiршення платiжного балансу, тобто стимулювання нацiонального попиту не спрацьовує. В мiру витiкання резервiв грошей їх маса всерединi країни скорочується, i всi процеси рухаються у зворотньому напрямі, тодi як реальний випуск лишається незмiнним. На цiй самiй базi робиться висновок про неефективнiсть одноразової девальвацiї.

     У випадку "плаваючого" валютного курсу  торговий баланс завжди перебуває у рiвновазi, i до врахування приймається теорiя паритету купiвельної сили. Згiдно з нею, при зростаннi внутрiшнiх цiн конкурентоздатнiсть продукцiї у свiтi знижується, що скорочує експорт та пiдвищує iмпорт. В результатi попит на нацiональну валюту падає, викликаючи її девальвацiю. Таким чином, при державнiй грошово-кредитнiй експансiї цiни зростуть, iнфляцiя призведе до падiння валютного курсу. Такi самi наслiдки i бюджетного стимулювання. Взагалi система "плаваючих" курсiв, на думку монетаристiв, прогресивна тим, що знiмає з плечей держави необхiднiсть регулювання платiжного балансу, пом'якшує потрясiння платiжних криз, вiдгороджує кредитну сферу вiд iмпортованої iнфляцiї [15,  70]. Однак без уваги залишено те, що такий курс через iмпортнi цiни може впливати на цiни внутрiшнi. Дослiдження показують, що у 1972-1980 рр. кореляцiя нацiональних темпiв iнфляцiї у провiдних країнах була досить значною. Зокрема, коефiцiєнт кореляцiї iнфляцiї у США та Канадi склав 0,75, Францiї - 0,71, Великобританiї - 0,53, ФРН - 0,51; Iталiї - 0,63 тощо [15, 71].