Рівновага сучасного ринку у відкритій економіці

     Концепцiя  монетаризму в мiжнародному вимiрi переросла в теорiю "глобального  монетаризму", який розглядає з  монетаристських позицiй увесь  свiт як закриту iнтегровану економiку, що складається з вiдкритих економiк, мiж якими вiльно перетiкають товари, послуги, грошi, капiтали. Вiдповiдно темп свiтової iнфляцiї визначається темпом росту свiтової грошової маси, i порятунок вiд неї - лише в глобальному скороченнi грошової емiсiї. Робиться висновок про те, що девальвацiя є чинником внутрiшньої iнфляцiї, i ця iнфляцiя визначається темпом зростання свiтової грошової маси. Отже, збiльшення кiлькостi грошей веде не до зростання цiн, а до втрати валютних резервiв, i "ефект Пiгу" дiйсний лише для свiтової економiки в цiлому [15, 77]. Таким чином, держава нездатна застосовувати обмежувальну грошово-кредитну полiтику через зв'язок регульованої нацiональної фiнансової системи з нерегульованим наднацiональним кредитним ринком.

     Монетаризм  доповнювався теорiєю економiки пропозицiї, яка виходила з необхiдностi стимулювати пропозицiї шляхом зниження податкiв та надання податкових i амортизацiйних пiльг. При цьому втрати бюджету вiд зниження податку мали компенсуватися подальшим зростанням виробництва завдяки росту капiталовкладень.

     Згiдно  з курсом на посилення саморегульованих ринкових механiзмiв розпочався процес денацiоналiзацiї, за яким приватному капiталові передавалися контрольнi пакети акцiй  деяких державних компанiй, або вони переводилися у розряд змiшаних. Метою приватизацiї проголошувалося звільнення держави вiд гнiту дотацiй неприбутковим пiдприємствам та пiдвищення економiчної ефективностi багатьох пiдприємств шляхом їх переведення на колії ринкового стимулювання. До того ж висловлювалася думка, що необхiдне переплетення компанiй рiзних країн зручнiше здiйснювати мiж приватними фiрмами, нiж мiж такими, що перебувають у рiзних формах власностi [1, 9]. Зрештою, збiльшення числа дрiбних акцiонерiв мало закласти основу "народного капiталiзму" та сприяти узгодженню iнтересiв у суспiльствi.

     Неокласична економiчна полiтика, безперечно, позитивно  вплинула на здатнiсть економiк розвинених країн до саморегуляцiї, сталися  позитивнi зрушення в напрямі обмеження iнфляцiї, стимулювання виробництва. Водночас вона призвела до спаду виробництва в деяких країнах, зростання державного боргу й дефiциту, безробiття, хвилi банкрутств, падiння доходiв i скорочення попиту на внутрiшньому ринку. Загострилася структурна криза. Це змусило застосовувати певнi кейнсiанськi заходи: полiтику асигнувань деяких крупних компанiй, фiксованi межi зростання заробiтної плати у держсекторi, розширення полiтики зайнятостi. Здiйснено заходи щодо пiдвищення попиту, знижено облiкову ставку. В результатi такого поєднання монетаризму та кейнсiанства від 1982 р. почалося зниження iнфляцiї. Водночас у деяких країнах продовжувало зростати безробiття.

     Проте вжитi заходи не врятували економiку розвинених країн вiд чергової кризи, першi симптоми якої з'явилися у 1990 р. Нiякої антикризової полiтики, втiм, не проводилося, iснували традицiйнi програми пiдтримки пiдприємництва та конкуренцiї, фiскальна полiтика орiєнтувалася на зниження податкiв при врахуваннi необхiдностi скорочення дефiциту бюджету, для стимулювання виробництва проводилася відповідно грошово-кредитна полiтика, встановлювалися низькi відсотковi ставки, зростала роль зайнятостi.

     Таким чином, наприкiнцi 80-х-початку 90-х років  традицiйна неокласична модель економiчної полiтики держави дедалі частiше почала давати збої. На порядок денний постала  необхiднiсть розробки концепцiї, яка краще вiдповiдала б потребам сьогоднiшнього стану соцiально-економiчної системи.

     Прибiчники  кейнсiанства прагнуть розробити новий  теоретичний синтез в напрямі  вiдмови вiд неокласики та зближення  з iнституцiоналiзмом. В iнституцiоналiстiв посткейнсiанцi прагнуть взяти теорiю ринкiв та цiноутворення, побудувавши таким чином мiкроекономiчний фундамент кейнсiанства. Згiдно з новою теорiєю, в центр уваги ставиться питання: як розподiлятиметься ріст грошових доходiв мiж зростанням виробництва i цiн. Iнфляцiю теоретики пов'язують з факторами витрат i монополiстичного цiноутворення, ядром якого вважають спiраль "цiни-заробiтна плата", водночас цiни виводяться з особливостей функцiонування ринкiв працi й товарiв. Припускається грошово-кредитна полiтика для "охолодження" економiки, але вона не прив'язується до відсоткового регулювання. Формується курс на скорочення бюджетного дефiциту, але припиняються розмови про його балансування, за орiєнтири беруть скорочення податкiв для груп з високими доходами, ведеться боротьба з iнфляцiєю при захистi тих, хто вiд цього потерпає. Держава має контролювати, щоб скорочення дефiциту вело до зростання iнвестицiй, а не споживацького попиту, а скорочення торгового дефiциту супроводжувалося зростанням попиту на вiтчизнянi товари.

     Водночас, на думку деяких дослiдникiв, кейнсiанська модель припускається серйозних  спрощень, а неокласична - не враховує короткострокову динамiку. Отже, виникає  потреба вивчати динамiчні процеси, властивi переходові від одного стану рiвноваги до iншого. В центр уваги ставиться, зокрема, проблема впливу позаекономiчних чинникiв, таких як очiкування та прогнози учасникiв господарського процесу.

     Найбiльший iнтерес становить модель, базована на гiпотезi рацiональних очiкувань, згiдно з якою величезну роль вiдiграють очiкування суб'єктiв ринку щодо майбутнiх значень низки показникiв. "Рацiональнi очiкування" спираються на доступнi вiдомостi про стан економiки i є "передбаченням економiчної теорiї" [2,  103]. Таким чином, робиться висновок про те, що всi спроби пiдвищити активнiсть з допомогою грошово-кредитних важелiв викликають лише зростання цiн, оскiльки економiчнi агенти "розгадують" намiри уряду i реагують навiть ранiше на вжитi ним заходи. Найбiльш доступним та оперативним носiєм iнформацiї вважається при цьому ринок валют, який розцiнюється як ефективний, тобто такий, цiни на якому повнiстю вiддзеркалюють доступну iнформацiю, що миттєво поширюється, "перераховуючи" валютнi курси. Короткострокова динамiка ринку визначається попитом i пропозицiєю на мiжнародних ринках капiталiв. Оскiльки в короткостроковому перiодi сукупна пропозицiя активiв у вiдкритiй економiцi фiксована, рiвновага ринку цiнних паперiв залежить вiд рiвностi доходiв по них, i обмiнний курс безпосередньо формується очiкуваннями агентiв ринку з цього приводу.

     Модель "рацiональних очiкувань" спирається на традицiйну функцiю ефективного  попиту:

ED = F(Y,

де r - внутрiшня ставка відсотку, P та P - внутрiшнiй та свiтовий рiвень цiн, а визначає зв'язок мiж сукупним попитом та динамiкою зовнiшньої торгiвлi [34, с. 109].

     Наслiдки  грошово-кредитної полiтики оцінюються так. Грошова експансiя веде до пiдвищення номiнальних показникiв. Економiчнi агенти очiкують на девальвацiю валюти, що знижує попит на нацiональнi цiннi папери та сприяє вiдтокові капiталу з країни. Одразу вiдбувається реальна девальвацiя, зростає попит на валюту i у перший момент реальний курс пiднiмається вище за врiвноважений, що отримало назву "гiперреагування" i є свiдченням визнання валютно-фiнансової системи як "генератора нестабiльностi". Далi девальвацiя пiдвищує сукупний попит, для рiвноваги пiдвищують відсоток, це ще бiльше девальвує валюту, а через механiзм торгового балансу веде до зростання сукупного попиту та "розiгрiву" економiки. Але, як тiльки реально збiльшується кiлькість грошей, відсоток рiзко падає, курс наближається до рiвноваги, система також переходить у новий, врiвноважений стан. Таким чином, на думку теоретикiв, у довгостроковому аспектi державний вплив неефективний - економiчна система все одно лишається у станi рiвноваги, визначеному "природним" рiвнем безробiття. Оптимальна траєкторiя параметрiв ринку формується рацiональними очiкуваннями, i втручання держави може викликати лише "шоки очiкувань". Невизначенiсть, яку вносить державне втручання, посилюється, до того ж тим, що фактично метою держави є не отримання прибутку, i поведiнку її важко передбачити. Зокрема, журнал "Business Week" (США) порiвнює операцiї ФРС США на валютному ринку iз допуском на нього божевiльного з величезним портфелем валют. Заходи держави викликають змiну курсу i платiжного балансу, якi iнтерпретуються як "автономнi" процеси, i центробанк починає боротися з наслiдками власної дiяльностi. Вихiд з тупику теоретики "рацiональних очiкувань" вбачають в "однозначних", вiдкритих i загальнозрозумiлих методах дiй держави.

     Зрозумiло, теорiя "рацiональних очiкувань" також  не позбавлена певних недолiкiв. Головний з них - припущення щодо рiвнозначностi i квалiфiкованостi економiчних агентiв, які володiють однаковою iнформацiєю. Численнi економетричнi аналiзи не пiдтвердили унiверсальність висновкiв прибiчникiв "рацiональних очiкувань". Не вдалося довести й гiпотезу щодо зв'язку динамiки валютних курсiв iз ситуацiєю на мiжнародних ринках капiталiв, оскiльки з аналiзу теоретикiв випадає платiжний баланс як поєднувальна ланка мiж зовнiшньо- та внутрiшньоекономiчними процесами. Однак безперечно прогресивним є звернення до позаекономiчних чинникiв суспiльного розвитку, роль яких на нинiшньому етапi рiзко зростає. Свідченням визнання важливості концепції раціональних очікувань стало присудження її авторові Р. Лукасу у 1995 році Нобелівської премії.

     Таким чином, динамiка розвитку концепцiй  економiчного регулювання дозволяє зробити висновок про те, що мiрилом  застосовуваностi й ефективностi тiєї чи iншої концепцiї є комплекс соцiально-економiчних параметрiв конкретної країни. Парадигма регулювання не може залишатися незмiнною в динамiчних умовах, водночас використання теорiї, неадекватної ситуацiї, що склалася, не може вирiшити покладених на неї завдань. Останнiм часом виникла потреба в розробцi принципово нової суспiльно-економiчної моделi, яка вiдображала б докорiннi змiни в полiтичнiй, соцiальнiй ситуацiї, нову якiсть продуктивних сил, зрештою - нове мiсце людини у вiдтворювальнiй системi.

     Реальна економiчна полiтика, що проводиться  сьогоднi у країнах з розвиненою ринковою економiкою, є складним поєднанням описаних тут концепцiй. В подальшому буде докладно розглянуто практичнi аспекти  застосування викладених теорiй державної економiчної активностi.  

2. Ринкова економіка. Поняття ринку

     З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ринок – поняття більш широке і містке. Це і магазини, універмаги, універсами, різні палатки, де купуються продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації), - фондові біржі. На товарних біржах, де пропонуються товари (зерно, цукор, цемент) за стандартними якісними показниками, покупці та продавці вступають у конкретні відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні зобов'язання, якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та інші відносини між продавцями і покупцями з приводу існуючих та потенційних товарів утворюють ринок.

     Як  явище господарського життя ринок  з'явився багато сотень років назад  як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породило товарне ведення господарства. Відбувалося  це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридично незалежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку. В сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого – розвиваються засоби зв'язку, акти купівлі-продажу можуть здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ринок – це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обігу.

     Проте, коли мова іде про ринок як сферу  обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватись і у неринковій формі – наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні. Інакше кажучи, збалансування актів купівлі - продажу має досягатися за допомогою ціни. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції. Будь-які намагання замінити ринок якимось центром, що встановлює, скільки, кому і як виробляти, споживати, за якими цінами реалізувати товари, чи сучасними досягненнями науково-технічного прогресу, в тому числі електронної обчислювальної техніки, не дали позитивного результату. Інтереси суб'єктів виробництва не реалізуються, виробництво розвивається повільними темпами, спотворюється його структура, порушується економічна і соціальна рівновага в суспільстві.

     Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу  відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільно необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом та пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. В такому випадку ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги. Отже, ціна рівноваги – це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.

     Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість  між різними галузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і цін  товарів, між платоспроможним попитом  і пропозицією.

     Якщо  ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий його інструмент, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість якихось споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво: зумовлює його розширення або зменшення. Отже, економіка, що функціонує в ринкових умовах, розвивається за ринковими законами: вартості, попиту і пропозиції, середнього прибутку та ін.

Сутність ринкових зв'язків невіддільна від свободи  підприємництва і конкуренції. Головним інтересом підприємця є збільшення прибутку. А це означає, що в ринкових умовах відбувається протидія інтересів як різних підприємців між собою, так і підприємців і працівників, зайнятих виробничою діяльністю.