Девиантное поведение детей

 

ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ 1. Теоретичні підходи до проблем девіантної поведінки 4

1. Поняття та сутність девіантної поведінки                       4
2. Типологія девіантної поведінки              14
3. Причини виникнення девіантної поведінки у дітей та молоді         21

Розділ 2. Соціальна  робота з дітьми девіантної поведінки          31

1. Особливості соціально-педагогічної роботи щодо профілактики            девіантної поведінки дітей та молоді              31
2. Методичні рекомендації щодо роботи з дітьми та молоддю з девіантною поведінкою              47

Список використаної літератури                   56

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Соціально-економічні зміни, що відбуваються в Україні в останні  роки, характеризуються кризою в економіці, науці, культурі, в сферах соціального  і духовного розвитку. Загострилися раніше приховувані потреба, бідність, інвалідність, національні та психологічні конфлікти, стресові ситуації, безробіття, алкоголізм і злочинність.

Під сумнів поставлено ідейні та моральні орієнтири попередньої епохи. Зростання соціальної напруженості та поглиблення економічної кризи торкнулися корінні основи життя всього населення, в тому числі дітей та підлітків.

Через занепад моральних  цінностей, негативний вплив зовнішніх факторів на сьогодні гострою проблемою для нашого суспільства залишається девіантна поведінка молоді. В більшості випадків поява такої форми поведінки пов’язана з особливостями взаємодії людини із навколишнім середовищем, соціумом. Адже як відомо саме оточення обумовлює формування особистості та визначає набір її соціальних ролей, а отже й визначає направленість її поведінки.

Також треба зазначити, що різко  зменшилася кількість людей, що працюють з дітьми. Скоротилася кількість дитячих клубів за місцем проживання, позашкільних установ, літніх таборів, практично відсутня база позаурочної роботи.

Через напруженості в економічній  сфері батьки менше уваги приділяють своїм дітям. Збільшується кількість  неповних сімей. У результаті багато діти та підлітки опинилися по суті в соціальному вакуумі, де вони нікому не потрібні. Знижується роль батьків у вихованні.

Актуальність  проблеми полягає в тому, що на даному етапі розвитку українського суспільства зростає число неповнолітніх з девіантною поведінкою, що виявляються в асоціальних діях (алкоголізм, наркоманія, порушення громадського порядку, хуліганство, вандалізм і ін.). У крайніх формах стали виявлятися жорстокість і агресивність. Різко зріс рівень злочинності серед молоді. З'являються все нові види поведінки, що відхиляється. Тому, ми маємо звернути увагу на дану проблему і знайти шляхи її вирішення.

Об’єктом нашого дослідження є девіантна поведінка дітей та молодді.

Предметом нашого дослідження є робота з дітьми та молоддю з девіантною поведінкою.

Мета дослідження: дослідити причини виникнення та шляхи усунення девіантної поведінки.

Завдання дослідження:

1. Визначити сутність  девіантної поведінки та причини її появи у дітей та молоді.

2. Дослідити та проаналізувати  як оточуюче середовище впливає на формування особистості.

3. Визначити шляхи профілактичної роботи з дітьми та молоддю, які схильні до девіантної поведінки та їхнім оточенням.

Отже, проблема девіації гостро постала перед сучасним суспільством і заслуговую великої уваги. У  профілактиці відхиляє поведінки підлітків  є ряд невідкладних завдань, що потребують свого вирішення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Теоретичні підходи до проблем девіантної поведінки

1. Поняття та сутність девіантної поведінки

Як суб'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціальною активністю, здатністю впливати на оточення, змінюючи його і себе. Причому  активна діяльність особистості  лише тоді є продуктивною, коли вона узгоджується з культурними надбаннями суспільства, коли її поведінка взаємозв'язана  з оточуючими і має соціальний характер.

Соціальна поведінка — це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей.

Діяльність і поведінка  особистості детермінується, тобто  обумовлюється, обмежується не лише внутрішнім механізмом мотивації, взаємодії  потреб, інтересів, цінностей особистості. Ззовні на поведінку людини впливають  існуючі у суспільстві норми.

За своїм характером соціальна поведінка, може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною або протизаконною, серйозною або легковажною, коректною або грубою і т. д. [17]

Поведінку особистості загалом  можна розглядати як взаємодію з  довкіллям, опосередковану її зовнішньою і внутрішньою активністю у формі  цілеспрямованої послідовності  вчинків. При цьому кожний вчинок особистості являє собою свідому  дію, акт морального самовизначення, в якому людина стверджує себе як особистість у ставленні до іншої людини, самої себе, соціальної групи або суспільства, життя  загалом [5].

За поведінкою особистості  можна визначати успішність її соціалізації, тобто процесу входження до різних спільнот людей. Слід зауважити, що важливою складовою процесу соціалізації людини є виникнення і розвиток уявлень  про правила поведінки, що співпадають  чи не співпадають з традиціями і  звичаями людської спільноти, про моральне чи аморальне, таке, що схвалюється  або засуджується, що дозволено або  заборонено тощо [2].

Як відомо, у формуванні особистості приймає участь велика кількість рушійних сил, факторів, тому створення єдиної моделі, яка здатна пояснити духовний світ кожної людини, шляхи його становлення, дуже складно. Суспільство добре функціонує, коли кожен індивід є інтегрованим у політичну, економічну та соціальну  сфери. Звичайно ж таки найбільший вплив  здійснює саме взаємодія з іншими людьми, тобто інтеграція саме в  соціальну сферу, адже ми ніколи не живемо ізольовано від інших, самі по собі, ми є представниками певної соціальної системи і виконуємо в ній  певні функції вступаючи в  контакт з різними її членами. При цьому індивід виступає як суб’єкт і водночас як об’єкт суспільної взаємодії.

Для того щоб реалізувати  свій внутрішній потенціал кожен  індивід повинен включитися в  середовище в якому це можна здійснити, а отже він повинен адаптуватися до нього, шляхом прийняття його норм, принципів і цінностей. Тобто  кожна людина повинна пройти шлях соціалізації.

Соціалізація особистості  – це процес набуття певного соціального  досвіду, оволодіння соціальними ролями, нормами, цінностями. Але слід пам’ятати, що людина не лише залучається до суспільного  життя, приймаючи його норми, а й  поступово набуває самостійність, автономність тобто розвиток в суспільстві  передбачає й індивідуалізацію. І  саме як окрема індивідуальність особистість  починає проявляти форми поведінки, що можуть відрізнятися від загальноприйнятих, виявляє девіантну поведінку. Дуже часто до таких дій спонукає людину саме суспільство встановлюючи заборони, які є неприйнятними для неї. [6]

Оцінка будь-якої поведінки  передбачає порівняння її з певною нормою (від лат. norma — точний припис, зразок). При цьому за норму можна  брати статистичну норму (особливості  поведінки, що властиві більшості людей  в популяції), соціальну норму (моральні, правові, професійно-організаційні  або інші вимоги до поведінки, що висуває  суспільство в певний період розвитку), норми психічного здоров'я, психологічну норму особистісного розвитку тощо.

Норма — це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що поділяє група, та найчастіше висловлюваних  суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми  взаємодіють та, відображаючи, формують його. Виділяють такі норми: правові, моральні, естетичні.[4]

Остання визначається по-різному  залежно від напряму психологічної  науки. Так, зокрема, в рамках ортодоксального  психоаналізу нормальна особистість  повинна мати сильне Его ("Я"), яке  б підтримувало в рівновазі прагнення  Ід ("Воно") і Супер-Его ("Над-Я"). Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл) вважають, що особистість має бути зорієнтована на са-моактуалізацію, тобто реалізацію свого духовного, творчого потенціалу, свободу і відповідальність.

За результатами порівняння з нормою визначають нормальну (таку, що відповідає нормі) і аномальну  девіантну поведінку особистості. [5]

Людина як особистість  формується під впливом системи  соціальних відносин, у яку вона включена. Особистість - носій свідомості з індивідуально-типовою структурою психологічних властивостей та якостей, що вибірково ставиться до навколишньої дійсності та виконує визначені  соціальні ролі. Поведінка особи  в суспільстві визначається сукупністю соціальних норм.

Соціальні норми обумовлені суспільним буттям та історичним розвитком  суспільства (держави), визначаючи цілі, межі, умови та форми поведінки  людей у значимих для життєдіяльності  суспільства або соціальних груп сферах, а також у конкретних ситуаціях, коли приймається усвідомлене рішення  діяти так чи інакше.

Соціальну норму визначають як "правило, вимогу суспільства до особистості, у яких визначений більш-менш точно обсяг, характер, а також межі можливого і припустимого в її поведінці" (Є.М. Пеньков). Ці правила і вимоги можуть бути закріплені в письмових джерелах (законах, статутах, документах і т. ін.), відображені в політичній і художній літературі. Однак закріпленням у письмових джерелах існування соціальної норми не вичерпується. Більшість норм об'єктивуються, виражаються зовні і доводяться до спільноти людей через погляди І переконання, зразки поведінки, що повторюються з покоління в покоління (мораль, звичаї, традиції) та відтворюються досить регулярно й у масовому масштабі.

Соціальні норми – продукт пізнання і переробки у свідомості людей інформації про минуле і теперішнє, про найбільш раціональні форми поведінки І діяльності, що виправдали себе на практиці і ведуть найкоротшим шляхом до корисного результату. "Виступаючи як потужні засоби соціальної регуляції поведінки, соціальні норми є "мостом", що пов'язує воєдино всі прояви особистості людини, її поведінки з найважливішими інститутами сучасного суспільства, його структурою, його вимогами" (М.І. Бобнєва). [1]

Під девіантною поведінкою (лат. deviatіo – відхилення) розуміють  систему вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві  нормам і виявляються у вигляді  незбалансованих психічних процесів, неадаптованості, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від морального й етичного контролю особистості  над власною поведінкою. [12]

Як зазначає О. В. Безпалько, серед українських та закордонних  дослідників немає єдиного погляду  на термін “девіантна поведінка”. Одні вважають, що йдеться про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціальних норм, другі пропонують охоплювати цим поняттям тільки порушення правових норм, треті – різні види соціальної патології (алкоголізм, наркотизм, убивства). Зважаючи на це, в науковому обігу, крім дефініції “девіантна поведінка  особистості”, вживають й інші терміни, зокрема, аморальна поведінка, протиправна  поведінка, поведінка хворої людини та ін.

У практиці соціально-педагогічної діяльності дітей, за якими спостерігають  певні прояви девіації, характеризують як “важковиховуваних”, “педагогічно занедбаних”, непростосованих до школи, фрустрованих, “незручних”, “важких”, “безнаглядних”, “дискомфортних” тощо. [3]

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою.

Девіантна поведінка —  поведінка, що відхиляється від прийнятих  у суспільстві ціннісно-нормативних  стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і  психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між  злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.). [17]

Найбільш повно проаналізував  проблему девіації з точки зору соціологічних  підходів відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який протягом всієї своєї  діяльності надавав особливого значенню вияву причин порядку та безладдя у суспільстві. Важливе місце  в аналізі девіантної поведінки  і теоретичних проблем суспільства  та особистості посідають поняття "норма" та "патологія", які  відображають нормальні та патологічні  стани суспільного життя. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував з точки зору структурно-функціонального  стану суспільства. Нормальним, за Дюркгеймом, є всі "діяння" соціального  організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгеймом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: нормальні факти  ті, які найбільш розповсюджені. Всі  інші є патологічними, хворобливими для соціального організму. Це означає, що нормальний тип збігається із "середнім" (збалансованим нормальним явищем) і що будь-яке відхилення від цього  еталону суспільного здоров'я  є хворобливим патологічним явищем. Тому, згідно з логікою вченого, злочини  та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізують системою наказів, покарань (соціальний контроль), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоровий А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих "Індустріальних" суспільств (зростання числа самогубств, послаблення їх засудження з боку моралі, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме тут Дюркгейм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми - факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою, Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і приводить до його деградації – тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя.