Девиантное поведение детей

Виділяючи "ненормальні", з його точки зору, форми суспільного  життя, вчений один з перших теоретизує і визначає поняття "соціальна  аномія" як такий суспільний стан, за якого відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда, групи, як роздрібненість правил, котрі регулюють  відносини між соціальними функціями. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, який характерний для кризових періодів розвитку суспільства, коли загострюється  протиріччя між класами, групами, індивідами та суспільством, відбувається занепад  соціальних функцій.

Основні положення Дюркгейма  актуальні і сьогодні. Таким чином, визначаючи категорію девіації, необхідно  підкреслити, що спрямованість відступів  від встановлених норм може бути різною. Вони можуть "охоплювати" сторони  як конструктивного, радикально-позитивного  характеру, так і деструктивного, негативного, антисоціального характеру. Отже, девіація - це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, котрі не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою розуміють характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної суспільної системи. [18]

Саме Б. Дюркгейм першим дав розгорнуте соціологічне пояснення девіації. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.

Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості  соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм. [17]

Американські соціологи  І. Коен і Р. Мертон називають основною причиною девіантної поведінки і  наявність напруження (як результат  порушення єдності культури, цілей  та інституційованих засобів). Є підстави говорити в принципі про певну  схильність підприємництва до аномії. Це результат того, що підприємець, не знаходячи законних засобів для  задоволення потреб, обирає незаконні  шляхи й способи. Тут і злочинність  можна розуміти як "незаконну  адаптацію". За такого пристосування  використовуються заборонені, але часто ефективні засоби досягнення. Деструктивною формою девіації в сфері економіки є економічна злочинність - це вже прояви девіації більш обширного макросоціологічного рівня, діяльність на якому досить важко "вписується" в контекст соціальних відхилень. [18]

Теорія аномії одержує  подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і  соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.

Р. Мертон розробив класифікацію девіантної поведінки, основною причиною якої він вважав розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними  засобами досягнення цих цілей. Більшість  членів суспільства визнають пануючі  у ньому норми і цінності, прагнуть реалізувати їх легальними, тими, що схвалюються суспільством, рекомендуються засобами. [17]

 

Вагомими при розгляді питання сутності девіантної поведінки  є й теорія соціалізації та теорія стигматизації. У контексті теорії соціалізації, особистість схильна  до девіантної поведінки, адже її соціалізація відбувається в умовах заохочення або  ігнорування окремих елементів  девіації. Теорія стигматизації, навпаки  акцентує увагу на тому, що виникнення девіантної поведінки є можливим лише при одному тільки визначенні такого індивіда, який має певні  соціальні відхилення і вживанні по відношенню до нього репресивних  або виправних заходів. Теорію стигматизації  широко досліджували такі науковці, як Е. Гофман, Г. Беккер, Е. Лемерт та інші. Вони стверджували, що девіантна поведінка  є наслідком негативного впливу оточуючого середовища, яке спонукає до появи соціальної реакції, а саме йдеться про навішування ярликів "девіант".

Г. Бекер стверджував, що причиною виникнення явища девіації є різноманітні суб’єктивні фактори, наприклад у своїй теорії стигматизації  Бекер наголошує на тому, що саме стигматизація є первопричиною  виникнення девіацій. Девіація є наслідком "навішування ярликів" індивіду певною соціальною групою чи суспільством загалом, порівнюючи існуючі абстрактні правила з певною діяльністю індивіда (це явище Бекер назвав первинною  соціалізацією), потім, як наслідок, у  індивіда формується репутація і  він вже вимушений слідувати  їй (це явище Бекер охарактеризував  як вторинну девіацію). [6]

Девіантна поведінка являє  собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої  норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо).  Слід зазначити, що відхилення від цієї норми (девіації) у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні.

У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства.

Негативні девіації поведінки пов'язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою. У зв'язку з цим можна говорити про девіантність особистості — сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричинює девіантний спосіб життя. [5]

О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки:

• багаторазові, тривалі  порушення не будь-яких, а найважливіших  норм для певного суспільства  на цей час;

• поведінка не є наслідком  кризової, нестандартної ситуації, а зумовлена загальною спрямованістю  особистості;

• сама поведінка супроводжується  різноманітними проявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей;

• поведінка не ототожнюється  з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);

• результатом поведінки  є заподіяння реальної шкоди самій  особистості чи оточуючим.

Отже, девіантна поведінка  є агресивною, при цьому агресія  може бути спрямована як на інших людей, так і на самого себе. [9]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.  Типологія девіантної поведінки

Первинна девіація: поведінка з відхиленням, яка загалом відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. Відхилення незначні і терпимі. Соціальним середовищем індивід не визначається як девіант і сам не вважає себе таким.

Це відхилення сприймається як маленька витівка, ексцентричність  чи помилка (незначна). Індивід продовжує жити колишнім життям, займати те саме місце в системі статусів і ролей, як і раніше взаємодіяти з членами групи. Девіанти залишаються первинними доти поки їх дії укладаються в межах соціально прийнятої ролі.

Вторинна девіація: відхилення від існуючих у групі норм, яке соціально визначається як девіантне. Особа при цьому ідентифікується як девіант. Іноді у разі здійснення навіть єдиної дії (зґвалтування, гомосексуалізм, вживання наркотиків і т.д.) або помилкового звинувачення, до індивіда приклеюється ярлик девіанта. Варто одержати ярлик девіанта, як одразу з'являється тенденція до переривання багатьох соціальних зв'язків із групою і навіть можлива ізоляція. Таким чином, вторинне відхилення може змінити все життя людини.Девіації поділяють на індивідуальні та групові.

Індивідуальне відхилення – окремий індивід відкидає норми своєї субкультури.

Групове відхилення – розглядається як конформна поведінка члена деві-антної групи щодо її субкультури.

У реальному житті ці два типи відхилень найчастіше взаємно перетинаються. [13]

Загалом до психологічних  проявів девіантної поведінки особистості  відносять такі:

• духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу  життя, переживання внутрішньої  порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;

• деформацію ціннісно-мотиваційної сфери — несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні  конфлікти, малопродуктивні механізми  психологічного захисту;

• емоційні проблеми — тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні  своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних  реакцій, дозувати їх), афективність тощо;

• проблеми саморегуляції  — неадекватні самооцінку і рівень домагань, слабкий розвиток рефлексії, надмірний або недостатній самоконтроль, низький рівень адаптивних можливостей;

• викривлення у когнітивній  сфері — стереотипність, ригідність мислення, неадекватні настановлення, обмеженість знань, наявність забобонів;

• негативний життєвий досвід — наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо. [9]

Залежно від виду норми, з  якою співставляються особливості  поведінки, та її негативних наслідків  виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну) поведінку, асоціальну (аморальну) поведінку, аутодеструктивну поведінку тощо.

Виділяють п’ять типів  девіантної поведінки:

• делінквентна – здійснення дрібних правопорушень, за які підлітків досить рідко притягають до відповідальності;
• адиктивна – поведінка людини, яка обтяжена хімічною залежністю (від алкоголю, наркотиків, або інших хімічних речовин);
• патохарактерологічна – обумовлена патологічними змінами характеру, які утворились в процесі виховання;
• психопатологічна – обумовлена наявністю психічного захворювання;
• обумовлена гіперздібностями людини – обдарованість в одній сфері часто супроводжується девіантною поведінкою у звичайних життєвих обставинах. [20]

Делінквентна  поведінка - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статттями цивільного та кримінального кодексів. До протиправних дій належать проступки (провини), правопорушення та злочини.

Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під  впливом певних обставин чи оточуючих  людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) особи, що свідомо порушують правові  норми.

Адиктивна поведінка - це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. У результаті такої поведінки людина існує у своєрідному "віртуальному" світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистісному розвитку, а в окремих випадках навіть деградує.

Розрізняють три групи  адиктивної поведінки:

- нехімічні адикції (патологічна  схильність до азартних ігор (гемб-лінг), комп'ютерна адикція, трудоголізм);

- проміжні форми адикції  (анорексія - відмова від їжі,  булімія -прагнення до постійного  споживання їжі):

- хімічні адикції (вживання  та вдихання психоактивних речовин:  тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних  препаратів, речовин побутової хімії). [11]

До патохарактерологічного та психопатологічного типів девіантної поведінки призводить порушення психічного розвитку підлітка, пов’язане із наявність у нього (при патохарактерологічному типі) акцентуацій характеру, психопатій, невротичних розладів та порушення потягів; та наявності ознак початкових проявів психічних захворювань (при психопатологічному типі поведінки).

Слід зазначити, що наявність порушень у психічному розвитку підлітка, не обов’язково призводять до формування девіантної поведінки, але данні проведених у пенітенціарних установах досліджень свідчать про те, що психічні аномалії мають від 57% до 76% підлітків яки утримуються у подібних закладах. Найбільш поширеними психічними аномаліями є: залишкові прояви органічного ураження мозку та інтелектуальна недостатність (54%); психопатичний розвиток та психопатії (29,6%).

Нагадаємо, що акцентуації характеру – це крайні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені. Кожен тип акцентуацій має властиві тільки йому, на відміну від інших типів, „слабкі місця”.