Групові конфлікти

Компроміс — це узгодження на основі взаємних поступок між представниками різних інтересів, думок, що стикаються між собою. Співробітництво, союз між  різнорідними силами можливий лише у  формі компромісів. Одна з головних умов компромісу — забезпечення неможливості ухилитися від його умов і право на практику таких відхилень, але без наміру дискредитувати партнера по компромісу. Це означає, що в основі компромісу мають лежати певні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога додержання компромісних угод на практиці неможлива. Умовами поступок, аби вони стали основою компромісу, є а) впевненість у правоті в чомусь протилежної сторони; б) такий стан речей, коли непоступливість і відмова від співробітництва ведуть до ще більших втрат.

Найкращою формою подолання  розбіжностей з питань узгодження у  процесі підготовки компромісу є  дискусія, відкритий обмін думками. Неприпустимими є

такі компроміси, що ведуть до втрати впливу однієї зі сторін або  розглядаються як наслідок слабкості  і ведуть до нових вимог поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності груп, колективів, спільнот, а засоби їх досягнення і форми реалізації виступають як один з головних критеріїв культури. Причинами розриву компромісних угод частіше буває такий поворот однієї зі сторін у змісті або формі її діяльності, що надає співробітництву з нею характеру відмови від власних принципів або спроб розширити їх до неприпустимих для другої сторони поступок.

Об’єктивною основою  компромісів є непрямолінійний хід соціальних процесів, і завдяки компромісам можна досягти по частинах того, що є недосяжним відразу. Критеріями ефективності компромісу є збереження на вищому рівні здатності до діяльності, надання завдяки компромісові нових просторів і можливостей для дій, розширення можливостей вирішення особливо важливих проблем, припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами і надання можливості зосередити власний потенціал на вирішенні фундаментальних проблем. З огляду на це, проблема компромісу завжди конкретна і має виходити з зазначених критеріїв.

Небезпечність компромісів, яка іноді веде до негативного  ставлення до них, пов’язана з  ілюзіями щодо їх можливостей, а також  з тим, що компроміси можуть стати  засобом обману. Отже, компроміси повинні бути суто діловими, ясними, відкритими і складатися згідно з принципом «чим поступилися і що придбали». Особливо плідними є компроміси, пов’язані зі збереженням миру і співробітництва.

Компроміс — не єдине  рішення, яке здається справедливим. Іноді результатом вирішення проблеми є процедура визначення того, хто буде переможцем, тобто правило, за яким одна сторона отримує все, а інша — нічого або дуже мало. Існує багато різних процедур для таких випадків:

а) порівнюють потреби і віддають перевагу тому, хто більше всіх опікується проблемами, які розглядаються;

б) звертаються за допомогою  до третьої сторони, і перевагу дістає той, чия позиція ближча до поглядів арбітра чи судді;

в) голосують, і перемагає  той, хто матиме більшість голосів.

Існує три види узгоджень:

1) узгодження в результаті  збігу думок сторін;

2) узгодження відповідно  до законодавчої або моральної  волі зовнішньої сили;

3) узгодження, нав’язане  одній зі сторін. Разом з тим, як свідчить практика, одностороннє нав’язування волі сильнішого суб’єкта слабшому не вичерпує сутності конфлікту, і він у будь-якій формі поновлюється. Особливо це стосується міжнародних (територіальних конфліктів. Програш у війні тягне за собою реваншистські настрої й стремління до повернення втрачених інтересів.

Не можна сказати, що така процедура дуже ефективна, проте  користуватися нею іноді необхідно, зокрема тоді, коли є лише два  варіанти розв’язання проблеми («або ти, або я»). Але здебільшого можливі  інтегративні рішення, бо процедура  визначення переможця містить приховану небезпеку, підриваючи прагнення сторін шукати продуктивніші рішення з усіма перевагами, які з ними пов’язані.

Інтегративне рішення таким чином інтегрує суперників, примиряє інтереси сторін конфлікту. З трьох можливих типів розв’язання проблем саме воно дає змогу отримати максимальну сумісну користь, вигоду, хоч і інтегративні рішення бувають не дуже успішними. Іноді альтернативні рішення основані на відомих альтернативах або передбачають пошуки нових можливостей, потребують творчості й уявлення. Такі рішення з’являються насамперед як результат творчого мислення. Їх можуть придумувати кожна зі сторін окремо, обидві сторони разом або третя сторона, яка виступає як посередник.

Інтегративні рішення  вигідні кожній зі сторін, тому їх треба добиватися. Для цього є чотири причини. Якщо домагання сторін високі й сторони без бажання йдуть на поступки, розв’язання конфлікту може бути неможливим, доки не знайдеться спосіб об’єднання інтересів сторін.

Чим взаємовигідніші  рішення, тим більша вірогідність, що вони будут стабільними. Компроміси й інші процедурно-механічні способи досягнення узгоджень часто не задовольняють одна одну або обидві сторони, і тому залишається ймовірність того, що ця проблема знову виникне в майбутньому.

Інтегративні рішення внаслідок їх взаємовигідності для обох сторін мають властивість зміцнювати відносини сторін, що, по-перше, цінне само по собі і, по-друге, полегшує розробку інтегративних рішень надалі.

Як правило, інтегративні рішення сприяють благополуччю ширшого  співтовариства, в яке входять сторони конфлікту. Якщо, наприклад, представникам організації вдалося врегулювати свої суперечності, то виграє в цілому організація.

Якщо можна віднайти інтегративне розв’язання проблем  у конфлікті, то це зменшує розходження  інтересів. Можливі компроміси між двома альтернативами зовсім не відповідають очікуванням сторін. Очевидно, що якщо інтегративне рішення є з самого початку виникнення проблеми, конфлікту можна уникнути.

Таким чином, єдиних форм завершення конфліктів не існує, як не існує і однакових конфліктів. Конфлікт можна не помічати, ігнорувати, пояснювати, але він розвиватиметься стихійно, загострюватиметься і врешті-решт може зруйнувати всю систему.

Завершення конфлікту  — ширше поняття, ніж його розв’язання, вирішення.      Конфлікт може закінчитися, завершитися й загибеллю обох сторін, але це не означає, що тим самим він (конфлікт) завершений. Завершення конфлікту — це його припинення, закінчення з будь-яких причин. Вирішення конфлікту — це певна позитивна дія (рішення) самих учасників конфлікту або третьої сторони, яка припиняє протиборство мирними або силовими засобами і конструктивно вирішує проблему. Досвід свідчить, що для розв’язання конфлікту необхідно приділяти значні зусилля, і його важливою засадою може бути добра воля суб’єктів конфлікту.

Головними засадами розв’язання  конфлікту є, по-перше, усунення об’єктивних  причин, які породили конфліктну ситуацію, а по-друге, ретельне вивчення можливого  перебігу майбутніх подій у разі неможливості усунення причин. Ретельне вивчення має три сторони: діагностика протиборства (причини, мотиви поведінки тощо); здійснення ситуаційного й позиційного аналізу (пояснення ситуації, що склалася, позиції сторін); прогнозування перебігу подій та наслідків конфлікту, в тому числі вигод і збитків для кожної сторони в разі розв’язання проблем у конфлікті та його повного завершення.

З’ясування суті конфліктної  ситуації, її об’єктивне розуміння, адекватне  усвідомлення учасниками конфлікту  може бути основою для компромісів, інтегративних рішень, угод щодо оптимальної процедури для визначення переможця і навіть для ліквідації конфлікту. Чим точніше й чіткіше буде окреслено предмет розбіжності, тим більше шансів ефективного закінчення конфлікту.

Якщо врахувати, що основою  конфлікту є суперечність між інтересами суб’єктів, то найкращим способом розв’язання конфлікту є усунення суперечностей. Але цей шлях не завжди доступний, та й суперечності можуть бути різних типів — явні і латентні, об’єктні й безоб’єктні, їх рівні, особливості суб’єктів тощо.

В науці відомі і застосовуються на практиці основні способи усунення суперечностей, які лежать в основі конфлікту. Це зокрема:

- усунення об’єкта конфлікту;

- поділ об’єкта конфлікту між сторонами;

- встановлення черговості або інших правил використання об’єкта;

- розведення сторін конфлікту;

- переміщення відносин в іншу площину, яка здатна виявити в них загальний інтерес, тощо.

Такі способи можуть стати у пригоді при розв’язанні  будь-якого конфлікту і перш за все наймасштабнішого, який визріває у світі наразі, міжцивілізаційногоколи створюється нова міжнародна система, в якій силові блоки в перспективі різнитимуться належністю до певної цивілізації, а не до націй або ідеологій, як це було донедавна. Прикладом може слугувати вірмено-азербайджанський конфлікт у 80-х роках XX ст., коли успіхи Вірменії у конфронтації з Азербайджаном спонукали Туреччину до підтримки своїх побратимів за релігією, етнічним походженням і мовою в Азербайджані. Симпатії ж Росії були на боці вірмен-християн, які дістали не тільки моральну підтримку, а й воєнну допомогу. Розлам протиборчих сил у Югославії в подіях кінця 90-х років XX ст. також значною мірою проходив по лінії різних релігій, і, природно, сторони підтримували країни, які належать до різних цивілізацій.

Конфліктні події на міжнародній арені в останні роки і навіть місяці дають підставу погодитися з висновком багатьох дослідників про те, що в зіткненні сучасних цивілізацій формуються два протилежні полюси цього конфлікту. І до американських подій минулого року і до московських подій нинішнього ставлення не лише різне, а й протилежне. Якщо мільйони людей співчували горю американців і росіян, то можливо не менше людей відкрито раділи й аплодували з приводу цих трагедій. І хоч лідери ісламського світу заявили по своє обурення щодо злочинів терористів, власники кафе й закусочних у палестинських містах, у секторі Газа пригощали безплатно всіх відвідувачів — для них це було свято.

Якщо не вдається віднайти рішення, яке задовольнило б обидві сторони, можлива зміна предмета конфлікту, мотивів протистояння сторін і навіть самих учасників. Так, у судовій практиці щодо цивільних і трудових спорів нерідко трапляється така ситуація: сутяжництво, інтриги тривають роками і навіть тоді, коли вже немає предмета конфлікту і змінився склад керівників, винуватців спірного рішення. Мистецтво цивілізованого життя якраз і полягає в тому, щоб не плодити незадоволених, скривджених, а будувати благополуччя людей на основі нормальних взаємовідносин. Зусилля людей, спрямовані на запобігання конфлікту або його розв’язання, мають враховувати інтереси не однієї, а обох сторін.

РОЗДІЛ 2

ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ  СТОСУНКІВ І МІЖГРУПОВИХ ВІДНОСИН ЗА ДОПОМОГОЮ СОЦІОМЕТРИЧНОГО МЕТОДУ ТА МЕТОДИКИ А.Ф. ФІДЛЕРА

2.1 Опис методів дослідження міжособистісних  стосунків і міжгрупових відносин.

Специфічними і особливо ефективними при вивченні малих  груп є методи соціометрії. Термін «соціометрія»  в перекладі з латини означає  вимірювання міжособистісних взаємин  у групі. У суспільних науках він  постав наприкінці XIX ст. у зв’язку зі спробами застосування математичних методів до вивчення соціальних явищ. Основна заслуга у створенні методології соціометричних досліджень, сукупності вимірювальних процедур і математичних методів обробки первинної інформації належить американському соціопсихологу Джекобу Морено (1892—1974). Виробивши свою систему структурного аналізу малих груп, Морено сформулював і стратегічне завдання соціометрії. Воно, на його думку, полягає у забезпеченні таких умов на виробництві і в житловому приміщенні, за яких люди працювали і жили б в оточенні симпатичних і симпатизуючих їм людей.

Соціометричний метод  опитування — один із різновидів опитування, який використовують для вивчення внутріколективних  зв’язків шляхом виявлення стосунків між членами колективу. Цей метод застосовують для дослідження міжособистісних стосунків і міжгрупових відносин з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом дістати майже неможливо. Технічний апарат соціометрії застосовують у різних сферах мікросоціології. Грамотне використання арсеналу соціометричних методів є передумовою для ґрунтовних теоретичних висновків про функціонування і розвиток груп, досягнення значних практичних результатів у комплектуванні колективів, підвищенні ефективності їх діяльності.

Мала група — реально  існуюче утворення, в якому люди об’єднані певною спільною ознакою, спільною діяльністю або живуть а  ідентичних умовах, обставинах і певним чином усвідомлюють свою належність до цього утворення.

Головною рисою малої  групи є відчуття спільності, яке  цементує взаємини у групі й відрізняє  одну групу від іншої. Оскільки чисельність  малої групи обмежена, то суспільні  відносини в ній виступають у  формі безпосередніх особистих контактів. Вважається, що «нижня» межа чисельності малої групи становить три, а «верхня» — п’ятнадцять—двадцять осіб.

У процедурному аспекті  соціометрія — це поєднання методики опитування та алгоритмів для спеціального математичного обчислення первинних вимірювань. Взаємини між членами колективу з’ясовуються на основі таких процедур: 
- Вибір — виражене бажання індивіда до співробітництва з іншим індивідом. 
- Відхилення (негативний вибір) — небажання індивіда до співробітництва з іншим індивідом.