Шпаргалка по "Психологии"

Онтогенез – це індивідуальний розвиток, тоді як філогенез є розвитком виду загалом. Біологічний онтогенез є копіюванням філогенезу. Соціалізуючи онтогенез людської психіки, можна стверджувати, що ця відмінність остаточно зумовлюється впливом суспільства. Онтогенез людини вивчають загальна і вікова психологія. Онтогенез людини вікова психологія поділяє на сенситивні періоди, кожен з яких сприяє появі в людини певних психічних новоутворень. В українській психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку. Мозок людини – це один з найдосконаліших приладів, витворений природою, він не породжує психіку індивіда, а лише є тим інструментом, на основі якого можливі відчуття, сприймання, трансформація зовнішньої психічної енергії, її розкодування й трансформування та зворотний зв'язок, а також «пробудження», «запуск» психічної спадковості. Так само телевізор не «виробляє» різних картинок, які ми бачимо на екрані, а приймає електромагнітні хвилі, у котрих закладено відповідну інформацію.

6. Основні властивості психіки людини

Психіка людини  це така форма активного відображення людиною об’єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом і характеризується єдністю свідомого та несвідомого, суб’єктивного та об’єктивного, частини й цілого, стану й процесу, біологічного та соціального. Основні властивості психіки людини: 1. Єдність свідомого та несвідомого. Свідома діяльність людини підкоряється соціальним законам суспільства, несвідома – принципу задоволення. Свідомість – це не лише знання людини про світ та про себе; це також знання людини про сам факт свого знання. Несвідоме складається з інстинкту життя та інстинкту смерті. 2. Єдність ідеального та матеріального. Думка людини звернена на природу, на матеріальний світ, повинна перетворити саму себе в об’єкт свого дослідження, визначити свою власну природу. 3. Єдність суб’єктивного та об’єктивного. Психіка людини несе на собі відбиток окремої особистості, її індивідуальних особливостей, відображаючи своєрідність її життєвого досвіду, інтересів, установок, емоцій тощо. Саме через те, що у психіці відбувається певне спотворення дійсності, вона і є суб’єктивною. Об’єктивність психіки трактують і як її адекватність, і як біологічну безсторонність. Адекватність виявляється у частковій відповідності психічного відображення об’єктивно існуючій інформації про предмети та явища, які відображаються. Біологічна безсторонність виявляється у тому, що в психіці відображаються об’єктивно тривкі властивості зовнішнього та внутрішнього середовища достатньо незалежно від суб’єктивного ставлення до нього з боку людини. 4. Єдність частини і цілого. Гештальтпсихологи (Лейбніц, Келлер, Вертгеймер) обстоювали структурно-цілісне трактування природи психіки. Вони вважали, що психічне є цілісним утворенням і не зводиться до „психічних атомів”. 5. Єдність стану і процесу. Психіка є процесом (актом судження, актом свідомості, актом поведінки тощо), або структурою (елементами свідомості, рисами характеру тощо). Психіка водночас виявляється і як процес, і як стан. Психічний процес є динамікою, зміною психічного стану, а стан – це момент процесу. 6. Єдність біологічного і соціального. На роль біологічного і соціального у психіці людини  в сучасній психології виникли різні концепції: біологізаторська, соціологізаторська, концепція двох факторів та діалектико-матеріалістична. Біологізаторська концепція велику увагу надає природним, біологічним умовам та факторам у формуванні психіки людини. Соціологізаторська, навпаки, основну роль віддає суспільству. Концепція двох факторів припускає наявність двох незалежних паралельних детермінант у розвитку психіки людини: і біологічної, і соціальної. Діалектико-матеріалістична концепція визнає роль і біологічних факторів, і суспільства у їх взаємодії, вважаючи, що психічна діяльність формується залежно від природних даних людини під впливом суспільних умов та виховання.

7. Особливості індивідуальної свідомості людини

Свідомість людини як вища форма психічного відображення має низку особливостей, а саме: 1. Рефлективність – це спрямованість психічної діяльності людини на усвідомлення своїх власних дій та станів. Ця особливість лежить в основі здатності людини до самоаналізу та самопізнання свого духовного світу, а отже, в основі самосвідомості (людина здатна впізнати саму себе).2.     Цілеспрямованість виявляється у тому, що, приступаючи до тої чи іншої свідомої дії, людина ставить перед собою певну мету. До її досягнення людина свідомо планує та контролює свої дії, управляє ними, що допомагає їй прогнозувати наслідки (людина поставила перед собою мету і виконала її). 3. Мотивованість – це усвідомлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спонукають і скеровують діяльність людини (усвідомлює, що зробила). 4. Тотожність – це прирівняння, уподібнення кожною свідомою людиною себе до певного „Я-образу”. 5. Неперервність свідомості виявляється у тому, що ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після певного моменту часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивідуальної свідомості. 6. Цілісність свідомості – це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості: пізнання оточуючого світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою. Лише за умови такого поєднання психічний акт стає свідомим. В деякій мірі цьому сприяє пам’ять (знання). 7. Константність – це відносна сталість станів свідомості. Індивідуальна свідомість зберігає свій попередній стан, поки зовнішня чи внутрішня причина не виведе її з нього (стан людини). 8. Вибірковість виявляється в тому, що у свідомості постійно відбувається вибір одних станів і відхилення інших. Це забезпечується вибірковістю сприймання та уваги (людина зосереджується на одному чомусь). 9. Зосередженість свідомості виявляється у концентрації психічної діяльності на певному об’єкті чи явищі, воно забезпечується довільною увагою.

Спираючись на вищенаведені особливості, які надають психіці  людини свідомого характеру, можна  запропонувати означення свідомості в цілому та індивідуальної свідомості зокрема. Свідомість – це інтегруюча форма психічного відображення, результат впливу суспільно-історичних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допомогою мовлення. Якщо свідомість людини спрямована на себе, на свій внутрішній світ, то її називають самосвідомістю. Індивідуальна свідомість  це вища інтегруюча форма психічного відображення, що забезпечує константну і неперервну єдність індивідуальних знань і переживань, які внаслідок рефлексії та цілеспрямованої діяльності людини забезпечують її особисту тотожність та мотивованість вчинків. Без історичних умов свідомість не формується.

8. Самосвідомість людини та її основні функції

Самосвідомість людини 3. Фрейд порівнював з вершиною айсбергу. Він вважав, що людиною актуально усвідомлюється лише незначна частина того, що відбувається в її душі й характеризує її особистість.

Індивідуальна свідомість людини як вища форма психічного відображення єдина  й цілісна. Водночас ця цілісна форма має зовнішній та внутрішній бік. Якщо свідомість людини спрямована назовні, на предметний світ, то її називають предметною. Якщо свідомість людини спрямована себе, на свій внутрішній світ, то її називають самосвідомістю. Самосвідомість – це усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті. Залежно від цілей та задач, які стоять перед людиною, самосвідомість може виконувати різні функції, а саме: 1) самопізнання, 2) самоприйняття, 3) самоконтролю та 4) самовдосконалення.

Самоспостереження упродовж самопізнання може бути скероване назовні та всередину свого „Я”. У першому випадку людина збоку спостерігає за своєю практичною діяльністю, зіставляючи її результати зі своїми та суспільними цілями й установками. У другому випадку самоспостереження виступає як засіб пізнання власної психіки, її індивідуальних особливостей. Лише така об’єктивна орієнтація самосвідомості допомагає людині впізнати саму себе та зовнішній світ, звірити свої думки і вчинки з вимогами суспільства. 2. Самоприйняття значною мірою залежить від самоповаги. Самоповага залежить від рівня домагань людини та успіху чи неуспіху у діяльності. Чим вище рівень домагань, тим важче його задовольнити і тим більша ймовірність зниження рівня самоповаги. Успіх у діяльності підвищує самоповагу людини. Нормальний розвиток свідомості і самосвідомості людини можливі лише за умови позитивної оцінки своїх якостей та свого становища серед людей. 3. Самоконтроль  це усвідомлена регуляція власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їх результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам. Мета самоконтролю полягає як у попередженні, так і у виправленні допущених помилкових дій чи операцій.

Самоконтроль є основною умовою реалізації четвертої функції самосвідомості людини – самовдосконалення. Це покращення своїх власних фізичних, моральних та інших якостей. Воно передбачає наявність чіткої мети діяльності і реалізується шляхом формування ідеалів. Необхідними умовами цього процесу є усвідомлення факту відхилення від норми та формування відповідних звичок: людина викорінює небажані звички і формує вартісні.

Внаслідок взаємодії предметної свідомості і самосвідомості формується „Я-концепція” – динамічна система уявлень людини про саму себе.

9. Психофізична та психофізіологічна проблеми: шляхи їх вирішення

Психофізична  проблема – це проблема співвідношення між психічними та фізичними явищами. Особливо вона загострилась у 17ст. після того, як Рене Декарт різко протиставив матерію і дух як дві різні субстанції.

З розвитком досліджень у галузі вищої нервової діяльності та органів чуття у 18 ст. психофізична проблема переросла у психофізіологічну – проблему співвідношення психічних та психофізіологічних явищ. Її суть полягає в тому, щоб з’ясувати, яким чином у процесі функціонування мозку виникають якісно різні психічні явища. Остаточного розв’язання цієї проблеми немає, спроби її рішення породили багато теорій дуалістичного та моністичного характеру.

I. Дуалістичні теорії: психофізичний паралелізм, психофізична взаємодія (у них обох психічне та фізіологічне розглядаються як два різні процеси, співвідношення між ними кожна з теорій вбачає в іншому).1. Теорія психофізичного паралелізму  (Лейбніц, 17 ст., Гарт, 18 ст.) психічні та фізіологічні процеси протікають незалежно один від одного. Разом  з тим діяльність одних процесів завжди якимось чином супроводжують діяльність інших. Пояснювалось це гармонією установленою Божим началом. 2. Теорія психофізичної взаємодії – (Декарт, 17ст.) заперечує функціональний зв'язок між психікою та мозком. Вважається, що духовний світ та світ фізичних реальностей (враховуючи і діяльність мозку) – це абсолютно самостійні та незалежні світи, які лише взаємодіють і якоюсь мірою впливають один на одного. Те, що відбувається у психіці, відповідає тому, що відбувається у мозку, і навпаки; однак функціонального зв’язку між психікою та фізіологією не існує.

II. Моністичні теорії: теорія психофізичної ідентичності, теорія емерджентного психонейронального монізму та теорія психофізичної єдності психічне та фізіологічне розглядають як єдиний процес, однак кожна з цих теорій таку єдність трактує по своєму. 1. Теорія психофізичної ідентичності або тотожності (Павлов, 30-ті рр. 20 ст.) – стверджує, що фізіологічні та психічні процеси – це не два різні процеси, а два різні боки єдиного процесу, розглянуті з різних позицій бачення: фізіології та психології. Важливим моментом цієї теорії є те, що психічний бік такого єдиного процесу позбавлений будь-якої самостійної вартості, він вважається додатком фізіологічного. Таким чином психіку зводять до вищої нервової діяльності, і якісна специфіка втрачається.2. У теорії емерджентного психонейронального монізму (Бунге) психіку розглядають як специфічне явище, котре породжується фізіологічними процесами, однак до них не зводиться.3. Теорія психофізичної єдності (Виготський, 30-ті рр.. 20 ст., Рубінштейн, 40 рр.) – свій початок бере ще у філософії французьких матеріалістів 18-19 ст. Прихильники припускають, що психіка є функцією головного мозку, а також те, що психічні явища складають невід’ємною частину складнішого цілісного процесу поведінки, який має свою психічну та фізіологічну підставу. Отже, психіка визначається як властивість високоорганізованої матерії (нервової системи та головного мозку) відображати об’єктивну дійсність.

10. Теоретичні  напрями персонології

У персонології співіснують  різні альтернативні напрями, головними  з яких є психоаналітичний, біхівіоральний і гуманістичний. У світовій психології визнання здобув також диспозиційний напрям, а у вітчизняній психології – діяльнісний. Кожен із них описує особистість як інтегроване ціле, однак акцентує свою увагу на чомусь одному.

1. Психоаналітична  теорія особистості ґрунтується на уявлені про те, що людина є складною енергетичною системою з провідними силами у несвідомій сфері. Її запропонував поч. ХХ ст. З. Фрейд, спираючись на досягнення фізіології і фізики. Було висунуто два припущення: 1) переживання раннього дитинства відіграють вирішальну роль у формуванні особистості дорослої людини, отже фундамент особистості закладається до 5 років; 2) людина народжується з певною кількістю сексуальної енергії (лібідо), яка у своєму розвитку проходить 5 психосексуальних стадій. Фрейд вважав, що поведінку людини активують процеси збудження, спричиненні тілесними потребами.  Швейцарський психіатр середини ХХ ст. Карл Юнг звертав увагу на саморозвиток особистості, на пошук своєї самоіндивідуальності. Самореалізація  є кінцевою стадією розвитку особистості; вона потребує високих здібностей і освіченості і тому досяжна лише незначній кількості людей. Він описав дві основні форми спрямованості особистості: екстраверсію та інтроверсію. Обидві форми співіснують, однак одна з них є домінантною. 2. У біхівіоральній теорії головними чинниками формування особистості є научіння і досвід людини. Беррес Скіннер, америк. псих. 30-80 рр. ХХ ст., наголошує на тому, що соціальна поведінка людини, а саме вона характеризує її особистість, є результатом наслідування поведінки дорослих, насамперед, батьків, ровесників, героїв телебачення тощо. З його погляду, поведінку людини контролюють стимули, приємні та неприємні. Способом їхнього застосування є або покарання і негативне підкріплення, або схвалення і позитивне підкріплення. Скіннер рекомендував брати за основу схвалення і позитивне підкріплення. У цьому випадку акцент переносять на досягнення людини, а не на її недоліки. Альберт Бандура, америк. Псих. другої пол.. ХХ ст., вважав, що нові форми поведінки можна засвоїти і без зовнішнього підкріплення. Він акцентував свою увагу на наслідуванні й научінні через спостереження за поведінкою інших людей. У такому разі можна буде навчитися не на своїх, а на чужих помилках. Крім того, Бандура, звертає увагу на самопідкріплення, коли людина сама для себе встановлює межу своїх досягнень і сама себе схвалює або карає за успіх чи неуспіх. Уміння людей усвідомлювати свої здібності, будувати поведінку відповідно до конкретного завдання вчений назвав самоефективністю особистості. Джуліан Роттер, американський психолог другої половини XX ст., Головним чинником, що визначає характер діяльності людини, на його думку, є її очікування та взаємодія зі значущим середовищем. Одні схильні брати відповідальність за те, що з ними відбувається, на себе, інші перекладають відповідальність на зовнішні обставини і оточуючих людей. У зв'язку з цим учений вводить поняття локусу контролю — узагальненого очікування того, якою мірою люди контролюють підкріплення.