Шпаргалка по "Психологии"

Мислення, так само як й інші пізнавальні психічні процеси, індивідуально своєрідне. Ця своєрідність визначається якістю розуму та його типом. Люди між собою відрізняються за такими якостями розуму: Самостійність мислення— це уміння побачити та поставити нову проблему і розв'язати її своїми силами. Гнучкість полягає в умінні змінити зазначений на початку план розв'язання задачі, якщо він не задовольняє новим умовам, які на початку не були відомі. Швидкість характеризує час, за яким розв'язується задача. Широта— це здатність людини охоплювати значну кількість об'єктів у ході мислення. Глибина характеризується здатністю людини проникати у суть явищ. Критичність— здатність людини об'єктивно оцінювати події, себе. Допитливість характеризується прагненням завжди шукати найкраще рішення.

32. Уява людини; основні процеси створення образів уяви

Уява – це пізнавальний психічний процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об’єктів та явищ, які вона безпосередньо не сприймала. Образи уяви створюються людиною внаслідок перетворення теперішніх і минулих її вражень від об'єктивної дійсності. Відомі наступні типові прийоми створення образів уяви: Аглютинація — це створення образів шляхом поєднання якостей, властивостей, частин різних об'єктів в єдине ціле. Цей прийом знайшов широке застосування в давньогрецькій міфології, народній творчості, мистецтві,  науково-технічному винахідництві. Так, образ русалки виник шляхом поєднання в уяві голови і тулуба жінки з хвостом риби; образ кентавра — голови людини з тулубом коня. Результатом аглютинації є тролейбуси тощо. При доповненні образ одного об'єкта береться за основу, до якої приєднуються елементи, взяті з образів інших об'єктів. Таким способом було створено, наприклад, радіоприймач із програвачем. Комбінування. Суть його полягає у переробці уявлень двох або низки об'єктів. Комбінування потребує попереднього глибокого вивчення тих об'єктів, із уявлень яких має створитися новий образ. Такий прийом характерний для творчості музикантів, художників, письменників тощо. Гіперболізація полягає у значному рівномірному перебільшенні у нашій уяві всіх частин образів об'єктів (наприклад, велетні, Котигорошко тощо) або у збільшенні кількості частин предмета (наприклад, стоголові чудовиська). Завдяки цьому створені образи певною мірою відходять від реальної дійсності. Цей прийом широко застосовують у народній творчості, науково-фантастичній літературі. Якщо перетворення відбувається у напрямку нерівномірного перебільшення лише окремих частин та ознак об'єктів чи явищ, його називають акцентуванням. У цьому випадку виділяють лише найхарактерніші ознаки предметів чи явищ з метою звернути на них увагу. Цей прийом широко застосовують у карикатурі і сатирі. Літота — це рівномірне зменшення об'єктів чи явищ в уяві людини (наприклад, хлопчик-мізинчик, карлики тощо). При якісному перетворенні образи уяви, залишаючись, по суті, попередніми, набувають іншого зовнішнього вигляду, який не відповідає природі об'єкта. Наприклад, перетворення героя казки в тварину чи неживий предмет. Особливістю такого перетворення є його раптовість, різка якісна зміна та набуття нових якостей. Типізація полягає у виділенні в образах предметів суттєвого і того, що регулярно повторюється. Другорядні ознаки упускають. Особливо часто типізація застосовується у художній творчості при створенні письменником художніх типів на основі десятків прототипів. У результаті схематизації подібності між образами об'єктів та явищ постають на перший план, а відмінності згладжують. При перенесенні новий образ створюється в результаті перенесення ознак одних об'єктів на інші, яким ці ознаки не властиві. Так виникли образи розмовляючих тварин і птахів, жива та мертва вода тощо. Шляхом аналогії вибудовується образ, частково схожий на реально існуючий предмет чи явище. Реконструювання — це відтворення цілого об'єкту за його елементами. Наприклад, відтворення обличчя за останками, архітектурної споруди — за розвалинами.

33. Мовлення людини; його основні види та функції

Мовлення – це психічний процес спілкування між людьми за допомогою мови (системи словесних знаків). Мовлення як психічний процес має такі основні види: зовнішнє, егоцентричне та внутрішнє.

1. Зовнішнє  мовлення — це аудіальне чи візуальне мовне спілкування між людьми. Воно є основним засобом комунікації у сумісній діяльності. Зовнішнє мовлення поділяють на усне, писемне та афективне.

Усне  мовлення — це мовлення, яке сприймається на слух. Воно мотивоване ситуацією, протікає у мінливих умовах, йому характерна простота граматичних конструкцій. Його розумінню сприяє контекст, інтонація, жести, міміка тощо. Воно має два підвиди: діалогічне і монологічне. Діалогічне мовлення являє собою безпосереднє спілкування двох або більше осіб (наприклад, бесіда, розмова тощо), не вимагає спеціальної підготовки з боку людини, є ситуативним. Монологічне мовлення — це тривале, неперервне, зв'язне викладання системи думок однією особою іншим (наприклад, доповідь, лекція тощо). Цей підвид мовлення об'єднаний однією думкою і є досить розгорнутим; має відповідати вимогам послідовності, доказовості, граматичної правильності, вимагає ретельного підбору слів та зворотів. Монолог має бути виразним і повідомлятися в оптимальному для аудиторії темпі. Думка повинна народжуватися на очах у слухачів. Монологічне мовлення передбачає стриманість жестів, бо надмірне жестикулювання відволікає увагу і стомлює.

Писемне мовлення — це мовлення, яке сприймається візуально. Письмо пред'являє підвищені вимоги до розумової діяльності людини. У писемному мовленні відсутній зворотній зв'язок зі співбесідником. Має вкрай обмежені можливості додаткового впливу на читача, крім підкреслення та виділення слів. Тому його сприймання обов'язково передбачає роботу нашої уяви. Найдревнішим різновидом письма вважається піктографічне. Потім виникло ідеографічне, складове і, нарешті, літерно-звукове письмо. У піктографічному письмі ціле повідомлення, подія чи явище передавались за допомогою знака-малюнка. Таке мовлення було характерне, наприклад, для народів острова Пасхи. Малюнок однієї ноги означало йти, двох — швидко йти, трьох — бігти. В ідеографічному письмі знаки, або ідеограми, позначають ціле слово чи поняття. Наприклад, в Єгипті три хвилясті лінії означали хвилі; в індіанців малюнок, який зображав схід сонця, — початок дня. У складовому письмі знаки позначають окремі склади. Прикладом може бути санскрит (писемна мова давньої і середньовічної Індії), сучасне письмо Індії. У літерно-звуковому письмі знаки алфавіту позначають окремі звуки або звукові зв'язки усного мовлення. Прикладом є сучасна українська, англійська, німецька, французька мови тощо.

Афективне мовлення слугує для вираження емоційних станів людини. Воно дуже просте і обмежене у вербальних засобах (наприклад, «Ах!», «Ой!», «Вау! тощо). Афективне мовлення підсилюється інтонаціями та модуляціями голосу, а також жестами і мімікою.

2. Егоцентричне  мовлення — це монологічне ні до кого не звернене мовлення вголос; мовлення для себе і про себе; воно не виконує комунікативної функції. Егоцентричне мовлення призначене для висловлення емоцій та почуттів, для пізнання навколишнього світу, для розвитку мовленнєвих навичок, для самоконтролю. Однак, першочергову роль воно відіграє у розвитку мислення. По суті це є першою, достатньо розгорнутою, зовнішньою за формою системою засобів, за допомогою якої дитина вчиться не лише планувати та керувати своїми діями, а й мислити. Егоцентричне мовлення характерне дітям. У 6-7 років егоцентричне мовлення суттєво скорочується: воно переходить у внутрішній план. Так виникає внутрішнє мовлення. Повністю егоцентричне мовлення не зникає; часом воно зустрічається і у дорослому віці. Тому його розглядають як проміжну ланку при переході від зовнішнього до внутрішнього мовлення.

3. Внутрішнє  мовлення — це вид беззвучної мовленнєвої діяльності людини. Кажучи образно, це «мовлення мінус звук». Його характеризує максимальна зґорнутість граматичних структур та змісту, бо промовляти слова до кінця немає необхідності; фрагментарність — пропускається те, що для людини є зрозумілим. За його допомогою народжуюється думка, бо інтелект «не приймає» зовнішнього мовлення, а лише внутрішнє. У внутрішньому мовленні думка зрозуміла лише самій людині, а коли вона намагається пояснити її іншим, виявляється, що її не розуміють. Ці труднощі спричинені тим, що необхідно перейти від згорнутих, зрозумілих лише самому собі думок до розгорнутих граматичних і логічних форм. Тренує вміння висловлювати свої думки і наміри монологічне і писемне мовлення. В онтогенезі спочатку формується зовнішнє мовлення, потім егоцентричне і нарешті — внутрішнє. У дорослої людини цей процес протилежний: внутрішнє мовлення передує зовнішньому.

Функції мовлення охоплюють 4 сфери. 1) Сфера у спілкуванні: а) комунікативна – забезпечує передачу інформації та контакт між людьми; б) експресивна – емоційна передача змісту; функція впливу;я кщо втратити цю функцію, то спілкування можна звести до повідомлень. 2) Сфера в мисленні: а) сигніфікативна  за допомогою слів і словосполучень ми утворюємо поняття і даємо всьому назву; найбільш виразно відрізняє мовлення тварин і людей; б) гностична або узагальнення – функція пізнання предметів та відношень між ними; дає можливість пізнавати світ. 3) Сфера в управлінні (самим собою): а) планування  забезпечує складання плану; б) регулювання – регулює поведінку окремої людини і стосунки між людьми. 4. Суспільно-історична сфера: суспільно-історична функція забезпечує передачу суспільного досвіду людства (міфи, легенди, народна творчість).

34. Увага  людини; її основні особливості

Увага – це пізнавальний психічний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості психічної діяльності на певних об’єктах та явищах, зовнішніх або внутрішніх, при одночасному відволіканні від інших. До основних відносять: Концентрація уваги характеризує ступінь зосередженості свідомості на певних об'єктах. Вона забезпечує поглиблене вивчення об'єктів та явищ. Протилежною до концентрації властивістю є розсіяність. Це нездатність людини зосередитись на певному виді діяльності протягом тривалого часу. Уявна розсіяність — це неуважність людини до безпосереднього оточення, спричинена або надмірною концентрацією уваги на якомусь об'єкті чи діяльності, або вузьким обсягом уваги. Справжня розсіяність — це неуважність людини як до безпосереднього оточення, так і до основного виду діяльності. Під стійкістю уваги розуміється тривалість зосередження уваги на об'єкті чи діяльності. Підвищується за умов помірної складності та зрозумілості матеріалу; активної розумової діяльності; підвищеної мотивації; доброго самопочуття; відсутності відволікаючих моментів; наявності сильної нервової системи. Коливання— це властивість уваги, протилежна стійкості, і виявляється у мимовільному періодичному то послабленні, то підсиленні уваги до конкретного діяльності. Це пояснюється безперервною зміною збудження та гальмування в корі головного мозку. Зовнішні подразники спричиняють зовнішнє коливання уваги. Внутрішнівнутрішнє коливання. Найважливішими тут є сильні переживання (наприклад, страх, гнів, образа тощо), відсутність почуття відповідальності та інтересу. Коливання уваги слід відрізняти від переключення — навмисного перенесення уваги з одного об'єкта на інший. Ця властивість означає здатність людини свідомо і швидко орієнтуватися у складній мінливій ситуації. Переключення уваги зростає у разі зацікавленості у діяльності; позитивного ставлення до діяльності, на яку слід переключити увагу; зв'язку між змістом попередньої і наступної діяльності; ступеня завершення дії; темпераменту; стану організму (втома). Піддається тренуванню. Розподіл уваги характеризує здатність водночас приділяти увагу декільком об'єктам чи явищам. Наприклад, студент слухає лекцію і конспектує її. Високий рівень розподілу уваги є запорукою успішної діяльності людини. Розподіл уваги залежить від ступеня її концентрації (якщо один із об'єктів спричинює глибоку зосередженість, увагу важко розподілити на інші об'єкти); від того, наскільки пов'язані між собою об'єкти чи види діяльності, на які розподіляється увага; наскільки автоматизовані дії, між якими розподіляється увага; наскільки швидко в людини здійснюється переключення уваги. Розподіл уваги добре надається тренуванню. Обсяг уваги характеризує кількість об'єктів чи явищ, які одночасно охоплені нашою увагою. У разі наявності смислового зв'язку або можливості структурування матеріалу обсяг зростатиме.

Такі властивості уваги, як концентрація, стійкість, переключення, розподіл та обсяг незалежні одна від одної. Наприклад, в людини може бути добра концентрація і одночасно поганий розподіл уваги. Інші властивості уваги тісно взаємопов'язані між собою, наприклад, чим вища концентрація, тим менша розсіяність; чим більша стійкість, тим менше коливання.

35. Розвиток  уваги. Індивідуальні особливості  уваги

Розглянемо три види уваги, які у практичній діяльності людини є взаємопереплетені, які вважають трьома ступенями розвитку уваги, і які виявляють індивідуальні особистісні особливості уваги.

Отже, залежно від характеру цілей діяльності увагу поділяють на мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага (первинна, пасивна) — це такий вид уваги, коли людина не прикладає зусилля волі, щоб бути уважною, а також не ставить перед собою цілі бути уважною. Це є простий і генетично первинний вид уваги, який даний людині від народження. В його основі — орієнтувальна діяльність людини.

Зосередження на предметах чи явищах у цьому випадку відбувається в результаті дії зовнішніх або  внутрішніх чинників мимовільної уваги, до яких належать: 1)інтенсивність подразника: будь-який достатньо сильний подразник, наприклад, сильний звук, яскраве світло, різкий запах тощо мимоволі привертає увагу людини; 2)контрастність подразників: об'єкт більший (або менший) за величиною порівняно з оточуючими, початок чи припинення дії подразника мимоволі привертає увагу; 3)новизна подразника: поки не вичерпаний елемент новизни, увагу можна підтримувати достатньо довго; 4)переривчастість подразника: подразник, який то з'являється, то зникає, то посилюється, то послаблюється, привертає увагу; 5)рухомість подразника: подразник, що рухається, більше привертає нашу увагу, ніж нерухомий; 6)структурованість подразника: до об'єднаних у цілісну структуру подразників увага привертається швидше і легше; 7)відповідність подразника нашому внутрішньому стану: ми зауважуємо те чи інше явище, коли воно стає співзвучним нашим почуттям, потребам, намірам тощо; 8)інтерес до діяльності: чим вищий інтерес, тим більша зосередженість мимовільної уваги; 9)суб'єктивна значущість подразника: чим більша суб'єктивна значущість впливу, тим сильніша мимовільна увага до нього; 10)установка: чим більша готовність до діяльності, тим країни увага; 11)потреби: те, що збігається з потребами особистості, насамперед привертає увагу; 12)емоційна забарвленість подразника чи діяльності: подразник, який несе або позитивну, або негативну емоційну забарвленість, мимоволі викликає увагу; 13)вплив минулого досвіду: чим більше знань, навичок, звичок пов'язано з подією, до якої ми мали б виявити увагу, тим легше підтримувати мимовільну увагу.