Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Февраля 2013 в 02:23, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена (или зачета) по дисциплине "Психология"
Теоретичні підходи до емоційно-почуттєвої сфери людини розробляють у наступних напрямах: щодо взаємозв'язку емоційних та органічних процесів, емоційних та пізнавальних процесів, глибинної сфери психіки та ін.
Зв'язок між емоційною сферою і органічними процесами, що відбуваються в організмі, пояснює еволюційна та психоорганічна теорії емоції. Еволюційна теорія емоцій з'явилась у 70-х роках XIX ст. Її автор Ч. Дарвін вважав, що емоції виникли у ході еволюції живих істот як життєво необхідні адаптаційні механізми до довкілля. Так, спітніння рук, коли людина переживає страх, Ч. Дарвін пояснював тим, що у мавпоподібних пращурів людини ця реакція у разі небезпеки допомагала краще схопитися за гілки дерев.
Психоорганічні теорії емоцій (У. Джемс, К. Ланге, У. Кеннон, П. Бард, В. Вундт, кінець XIX ст.). Теорія Джемса-Лате стверджує, що різним емоціям характерні певні фізичні стани організму. Ці тілесні зміни назвали органічними проявами емоцій. Спочатку під зовнішнім впливом відбуваються характерні зміни в організмі і лише потім, як їхній наслідок, виникає відповідна емоція. Отож, згідно з цією теорією, людині сумно тому, що вона плаче, а не навпаки. Теорією Кеннона-Барда доведено, що тілесні зміни при різноманітних емоційних станах є дуже подібними. Це не дає змоги пояснити якісну відмінність вищих емоцій людини, і тому емоції не можуть бути наслідком фізіологічних змін в організмі: і тілесні зміни, і пов'язані з ними емоційні переживання виникають майже одночасно. «Асоціативна» теорія Вундта. «Тілесні» реакції розглядає лише як наслідок почуттів. За Вундтом, міміка виникла спершу в зв’язку з елементарними відчуттями, як відображення емоційного тону відчуттів. Вищі, тому складніші почуття (емоції) розвинулися пізніше. Однак, коли у свідомості людини виникає якась емоція, вона щоразу асоціюється з відповідними їй близькими за змістом нижчими почуттями або відчуттями. Саме воно й зумовлює ті мімічні рухи, які відповідають емоційному тону відчуттів. Наприклад, міміка зневаги (висування нижньої губи вперед) схожа на той рух, коли людина випльовує щось неприємне, що потрапило їй до рота.
Взаємовплив емоційних та пізнавальних процесів відображено у теорії когнітивного дисонансу, когнітивно-фізіологічній та інформаційній теорії. Теорія когнітивного дисонансу (Л. Фестингер, 60-ті роки XX ст.) розглядає емоції як основний мотив вчинків людини. Стверджується, що позитивні переживання в людини виникають тоді, коли реальні результати відповідають очікуваним, знаходяться з ними у консонансі. Негативні емоції, навпаки, виникають у тих випадках, коли реальні та очікувані результати не збігаються, тобто знаходяться у дисонансі. Вийти зі стану когнітивного дисонансу можна двома способами: змінити очікування так, щоб вони відповідали реальному результату, або спробувати отримати новий результат, щоб він відповідав очікуванням.
Когнітивно-фізіологічна теорія (С. Шехтер, 60-ті роки XX ст.) емоції розглядає як результат інтеграції фізичних, фізіологічних і психологічних чинників. До психологічних відносять, насамперед, минулий досвід людини, який відображений у пам'яті, і мотивацію, тобто оцінку ситуації з точки зору актуальних інтересів і потреб людини. Для підтвердження цієї теорії провели експеримент. Людям пропонували «ліки» — фізіологічно нейтральний розчин, і додавали до цього різні інструкції. В одному випадку говорили, що ліки мають викликати ейфорію, в іншому — гнів. Після прийому «ліків» досліджуваних запитували, що вони відчувають. З'ясувалось, що вони насправді відчували те, що їм приписувала інструкція. Таким чином встановили, що когнітивний фактор, тобто знання, якими володіє людина, дає змогу маніпулювати її емоційними станами. Цей факт лежить в основі різноманітних систем психотерапевтичного впливу.
Інформаційна теорія емоцій (П. В. Симонов, 60-ті роки XX ст.) припускає, що емоції є результатом відображення мозком людини певної актуальної потреби (зокрема, якості і сили) та ймовірності (зокрема, можливості) її задоволення. Цю інформацію мозок оцінює на основі генетичного і набутого індивідуального досвіду.
Існують також інші теоретичні підходи до емоцій людини, зокрема психоаналітична теорія і теорія диференційованих емоцій. Психоаналітична теорія емоцій (3. Фрейд, Д. Рапапорт) виникла на початку XX ст. 3. Фрейд грунтував своє розуміння емоцій на теорії про потяги. У 60-х роках XX ст. Д. Рапапорт виклав своє бачення психоаналітичної теорії емоцій, яка зводиться до наступного. Сприйнятий образ викликає в людини несвідомий процес, у ході якого відбувається несвідома мобілізація інстинктивної енергії. Якщо вона не знаходить свого застосування у зовнішній активності людини, то розряджається у вигляді мимовільної активності. Різновидом такої активності є емоційна експресія і переживання. Таким чином, у психоаналізі емоції розглядають як несвідомі інстинктивні потяги.
Теорія диференційованих емоцій (К. Ізард, 80-ті роки XX ст.). У своїй теорії К. Ізард визначає емоції як складний системний процес, який охоплює нейрофізіологічні, нервово-м'язеві та чуттєві аспекти. Вивчаючи окремі емоції людини, К. Ізард виявив, що основну мотиваційну систему людського існування створюють 10 фундаментальних емоцій (інтерес, радість, здивування, гнів, відраза, презирство, страх, сором, сум і провина), кожна з яких наділена унікальними мотиваційними функціями. Ці емоції по-різному і впливають на когнітивну сферу і поведінку людини.
Емоційний стан — це така психологічна характеристика особистості, що відображає її порівняно тривалі душевні переживання. Найбільш поширеними формами таких переживань є наступні. 1. Емоційний тон відчуттів — це емоційне забарвлення наших відчуттів та сприймань. Основною його функцією є орієнтувальна — організму повідомляється небезпечний чи ні той чи інший вплив, бажаний він чи ні. 2. Настрій — це загальний відносно стійкий емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус упродовж певного часу. Настрій вирізняється слабкою інтенсивністю, довготривалістю (може зберігатися годинами, а то й днями). Він може бути тимчасовий, тобто зумовлений окремими враженнями людини у цей момент; стійкий, тобто зумовлений усвідомленням подій власного і суспільного життя. Настрій значною мірою залежить від загального стану здоров'я людини, особливо від стану нервової та ендокринної системи. Постійний веселий, бадьорий, піднесений настрій, переживання життєрадісності й оптимізму називають гіпертимією. Якщо ж настрій людини характеризується безтурботністю та добродушністю і водночас байдужим ставлення до серйозного боку життя, це називають ейфорією. 3. Пристрасть — це стійкий, глибокий і тривалий емоційний стан людини, пов'язаний з її стійким прагненням до певного об'єкта. Цим об'єктом може бути як інша людина, так і предмет, вид занять. Наприклад, статева пристрасть, пристрасть властолюбства, пристрасть до алкоголю тощо. Найсильніші пристрасті є тоді, коли є багато перешкод. Коли перешкод немає, пристрасті, зберігаючи силу, проявляються не так бурхливо. Екстаз — стан захоплення й замилування, що поєднується зі скованістю рухів. Може наставати під сильним впливом творів мистецтва і явищ природи, а також у віруючих. В останньому випадку він є вираженням благоговійності побожних людей при спогляданні ними іконічного образу божества. 4. Афект — це відносно короткотривалий емоційний стан, який відображає сильні і бурхливі емоції людини. Наприклад, спалах радості, вибух гніву. Афект виникає раптово після одержання дуже важливої звістки, наприклад, про втрату близької людини. Іноді він є результатом поступового нагромадження незадоволення у взаєминах як наслідок втрати терпіння. Особливістю афекту є те, що він є відповіддю на ситуацію, яка вже настала. Афект супроводжують яскраво виражені органічні зміни, зміни у м'язовій діяльності і внутрішніх органах, рухові реакції, а також плач, крик, сміх. Вони заважають усвідомленню ситуації. Саме тому під час афективних станів людина втрачає контроль над собою, діє нерозсудливо і нестримано. Після афекту людина відчуває розбитість, упадок сил, байдужість. Він залишає стійкі сліди у довготривалій пам'яті людини. До афектів схильці люди з неврівноваженою нервовою системою. Часті прояви афектів у звичайних ситуація є або свідченням невихованості людини, або є симптомом нервово-психічного захворювання. Доросла людина може навчитися регулювати зовнішні прояви афективних реакцій. Особливо велику роль тут відіграє контроль за його руховими проявами. 5. Натхнення — це стан піднесеності творчого потенціалу людини. Найчастіше він характерний для митців. Натхнення приходить як наслідок великих зусиль людини, постійної цілеспрямованості на певний предмет, постійного його обдумування і переживання. У період натхнення праця стає найпродуктивнішою. 6. Тривога — це емоційний стан гострого внутрішнього беззмістовного неспокою, який пов'язаний з прогнозуванням невдачі, небезпеки або з очікуванням чогось важливого для людини в умовах невизначеності. На відміну від страху, це є реакція на невизначену загрозу. Тривогу можна назвати страхом очікування. Вона є результатом активності фантазії. Індивідуально-психологічну особливість, яка виявляється у схильності людини до частого та інтенсивного переживання тривоги, називають тривожністю. 7. Апатія є емоційним станом, при якому виявляється байдужість, відсутність інтересу до навколишнього, її може викликати втома, розлади здоров'я, важкі переживання, а також певні соціально-психологічні чинники (розчарування в житті, втрата ідеалу тощо). 8. Фрустрація — це психічний стан зростаючого незадоволення, що виникає в конфліктних ситуаціях, які перешкоджають досягненню мети, загрожують людині або її престижу. Бар'єри, які перешкоджають людині досягти цілі і викликають фрустрацію, можуть бути фізичні (наприклад, в'язниця), біологічні (наприклад, старіння), психологічні (наприклад, інтелектуальна необізнаність), соціальні (наприклад, норми поведінки). Фрустрація виникає тоді, коли ступінь незадоволення ситуацією вищий, від того, що людина може пережити. Стан фрустрації може спричинити такі реакції: агресію, депресію, стереотипну поведінку, регресію або переоцінку цілей і бажань. Агресія являє собою деструктивну поведінку людини з прагненням заподіяти іншому травму. Агресія може бути спрямована на інших людей або на себе. Агресія часто породжує насильство. Депресія — це почуття пригніченості, песимізму, занепаду духовних сил. У такому випадку спостерігається загальмованість рухів, мови, зниження активності, ініціативи, порушення сну, апетиту. Стереотипна поведінка виявляється у повторені фіксованої поведінки. Регресія – у поверненні до зразків поведінки, які були притаманні у більш ранньому віці або притаманні у примітивізації поведінки. Нарешті, у стані фрустрації людина може переоцінити свої цілі і бажання, таким чином знизивши мотивацію. Після цього об'єкт перестає бути настільки привабливим, щоби викликати фрустрацію. 9. Емоційне вигорання — це емоційний стан людини, яка інтенсивно і тісно спілкується з іншими в емоційно насиченій атмосфері при виконанні професійних обов'язків. Він характеризується знесиленням і відчуттям власної безкорисності. Вигорання включає в себе емоційне і/або фізичне виснаження, зниження робочої продуктивності. Цей стан часто виникає у людей з великим стажем роботи: вчителів, лікарів, міліціонерів, тренерів, робітників сфери обслуговування, священиків. Особливими якостями, які сприяють вигоранню, є емпатія, гуманність, м'якість, інтровертованість. Здатність людини увійти в емоційний стан іншої людини, співпереживаючи і співчуваючи їй, називають (10.) емпатією. Знаходитися в стані емпатії означає сприймати внутрішній світ іншого так само, як це сприймає ця інша людина зі збереженням емоційних і смислових відтінків. Людина ніби стає цією іншою, однак обов'язково має залишатися відтінок «ніби-то». Емпатія легше дається у випадку подібності поведінкових і емоційних реакцій суб'ктів, а також у високотривожних індивідів.
Вольовими діями називають дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої мети, які спонукаються конкуруючими мотивами і пов'язані з перешкодами, для подолання яких необхідно прикласти зусилля. Основними ознаками власне вольових дій є: 1) свідоме подолання перешкод на шляху до досягнення мети. Іноді зусилля волі прикладаються не стільки для того, щоб подолати ситуацію, скільки щоб подолати самого себе; 2) ініціювання самою людиною (вольові дії спонукаються самою людиною і завжди нею приймаються); 3) наявність конкуруючих мотивів (коли людина підсилює мотивацію, яка йде від свідомо поставленої мети, і гальмує протилежну); 4) поява додаткового смислу дії, який утворюється тоді, коли попередній є недостатнім для спонукання до дії; 5) наявність вольових зусиль (стан емоційного напруження, який мобілізує внутрішні ресурси людини (пам'ять, мислення тощо) і створює допоміжні мотиви до дії).
Вольові дії передбачають усвідомлення мети в її відношенні до мотиву діяльності. Можуть бути простими і складними. Для простої вольової дії характерним є те, що спонукання до дії майже автоматично переходить у дію; для складної суттєвим є те, що дії передує боротьба мотивів і прийняття рішення з урахуванням наслідків цієї дії. Проста вольова дія має два етапи: 1) виникнення спонукання та попередня постановка мети; 2) досягнення мети, тобто виконання рішення. Складна вольова дія складається з чотирьох етапів: 1. Виникнення спонукання та попередня постановка мети. Залежно від ступеня усвідомленості спонукання поділяють на: а)Потяги — це неусвідомлені мотиви діяльності людини, і доки людина перебуває під їхнім впливом, у неї волі немає. Б)Бажання — це мотиви поведінки, що характеризуються достатньою усвідомленістю потреб. В)Хотіння розглядають як цілеспрямоване прагнення діяти певним чином, долаючи зовнішні та внутрішні перешкоди. Отже, щоб спонукання спричинили вольовий акт, людина повинна хотіти досягти поставленої мети. 2. Обмірковування та боротьба мотивів. Ця стадія передбачає зважування всіх «за» і «проти», оцінку суперечливих бажань, аналізу обставин тощо. Боротьба мотивів передбачає подолання внутрішніх перешкод, цінностей, які можуть конфліктувати між собою. Цей етап закінчується прийняттям рішення. 3. Прийняття рішення — це остаточний вибір поставленої мети, який потребує докладання вольових зусиль. Прийнявши рішення людина одночасно має приписати комусь (чомусь) відповідальність за результати своїх дій, тобто здійснити локус контролю. Схильність людини пояснювати причини своїх дій та вчинків внутрішніми чинниками (наприклад, характером, особливостями пам'яті, спадковістю, втомою тощо) називають внутрішньою, або інтернальною локалізацією контролю; зовнішнім чинникам (наприклад, матеріальним труднощам, долі, обставинам тощо) називають зовнішньою, або екстернальною. Встановлено, що екстернали менш впевнені у своїх здібностях, тривожні, не доводять свої наміри до кінця, менш відповідальні та непослідовні. 4. Виконання рішення. Під час виконання людина стикається з реальними труднощами. В їхньому подоланні суттєвого значення набуває здатність до вольового зусилля. Про волю людини судять не за її гуманними намірами, а за реальними вчинками.
Вольову регуляцію поведінки розглядають як регуляцію спонукання до дії. Самоуправління людиною своїми діями, процесами, станами відбувається завдяки роботі наступних психологічних механізмів: самодетермінації, самоініціації, самогальмуванню, самоконтролю, самомобілізації та самостимуляції.
Самодетермінація грунтується на потребах людини — стані людини, який виражає її залежність від конкретних умов існування і є джерелом її активності.
Механізмом самоініціації та самогальмування дій є вольовий імпульс та самонакази. Вольовий імпульс здійснює запуск (ініціацію) вольової дії. Він також допомагає перейти від однієї операції до іншої, якщо дії не є автоматизованими. Самонаказ виражається у вербальній формі.
У процесі самоконтролю важливу роль відіграє зворотній зв'язок. Розрізняють зовнішній і внутрішній зворотні зв'язки. Зовнішній більше слугує для контролю за результатами дії, внутрішній — для контролю за характером дії.
Одним із показників самомобілізації є впевненість в собі. Своєрідною формою самомобілізації під час небезпеки є стан бойового збудження. Цей стан має позитивне емоційне забарвлення — людина відчуває насолоду від переживання небезпеки. До станів самомобілізації відносять також стан зібраності (наприклад, уважність, зосередженість) та рішучості (стан, який характеризує готовність людини почати здійснювати прийняте рішення, ініціювати дію у ризикованій ситуації, навіть у випадку неприємних наслідків). Нарешті, ще однією формою самомобілізації є стриманість. Це такий психічний стан, коли поведінка людини підкоряється розумному контролю.
Суб'єктивними засобами самостимуляції є самосхвалення, самопідбадьорювання, самонакази, самопереконання, уявлення емоційно позитивних ситуацій, які переживались колись, згадування минулих успіхів та прикладів інших людей, почуття обов'язку та власної гідності, сорому, самолюбства тощо.
Відчуття – це пізнавальний психічний процес відображення явищ навколишньої дійсності та внутрішніх станів організму, який виникає внаслідок безпосереднього впливу подразників на органи чуття в даний момент. До закономірностей відчуттів належать абсолютна та диференційна чутливість, адаптація, взаємодія відчуттів, сенсибілізація, контраст відчуттів і синестезія.
Діапазон наших адекватних відчуттів називається абсолютною чутливістю. Знизу він обмежений нижньою, а зверху — верхньою абсолютною чутливістю. Нижня абсолютна чутливість це наша здатність вперше відчувати ледь помітні подразники, а верхня абсолютна чутливість — наша здатність відчувати дуже сильні подразники як адекватні. Відповідно величина подразника (мінімальна чи максимальна), яка має критичний характер, називається абсолютним порогом. Нижній абсолютний поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора: чим нижчий поріг, тим чутливість вища, і навпаки.