Способи вираження модальності прохання в іспанській мові

Модальність – категорія мови й мовлення, що виражає реальні / ірреальні відношення висловлення до дійсності або суб'єктивну кваліфікацію повідомлення мовцем. Термін запозичений із модальної логіки у значенні оцінки висловлення з певних позицій. У лінгвістиці модальність розглядається як мовна універсалія, функціонально-семантична категорія мови й одна з ознак речення разом із предикативністю та темпоральністю або у складі предикативності. Модальність уважається однією з категорій, яка формує речення [Селіванова О.О. 2006. – 716с., с. 383].

В.В. Виноградов розглядає модальність як відношення змісту висловлення до дійсності з домінуючою ознакою реальності – нереальності, яке встановлюється мовцем. Він вважає модальність поряд з категоріями особи і часу однією із синтаксичних одиниць, в яких виражається і конкретизується категорія предикативності [Патахова П.Д., с. 3].

На думку Н. Мункуєвої модальність висловлює різні відношення висловлювання до дійсного світу, по-різному відображає ставлення мовця до того, про що йде мова, або до співрозмовника [Мункуева, Намжил, с. 2].

А.В. Шарандін розуміє модальність як функціонально-семантичну категорію, яка є системою, в якій відбувається взаємовплив засобів різних рівнів мови – просодичних, морфологічних, синтаксично-конструктивних, лексичних, словотворчих. Цими засобами підкреслюється також факт: чи відповідає дійсності зміст свідомості, яке виражене даними мовними компонентами в наших судженнях [Шарандин А.В., с. 43].

Англійский вчений Аві Сайєн називає категорією модальності поняття можливості або необхідності, неможливість або нездійсненності, випадковості або невипадковості, ймовірності або неймовірності і їх ступенів, – а також наявності або відсутності [Sion, Avi, с. 1].

Отже термін “модальність” має давню історію розвитку і сьогодні існує як в філософії і логіці, так і в лінгвістиці. В лінгвістиці цей термін не має однозначного визначення, різні лінгвісти мають різні точки зору щодо цього питання. В даній роботі модальність розуміється як функціонально-семантична категорія, що виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єктивної кваліфкаціі того, що повідомляється.

1.1.1 Типи модальних значень. У попередньому розділі ми дійшли висновку що в лінгвістиці термін “модальність” не має однозначного визначення, різні лінгвісти мають різні точки зору щодо цього питання. Тому і в питанні визначення типів модальності також погляди вчених дещо відмінні. Розглянемо де-які точки зору.

Модальність виражає  відношення мовця до характеру співвідношення між змістом висловлювання і  об'єктивною реальністю в плані дійсності  та недійсності. Це загальне значення модальності являє собою інваріантне  поняття, що включає конкретні семантичні типи модальності. Інтерпретація модальності будується на протиставленні чи опозиції значень дійсності (реальності) і недійсністі (нереальності). Модальність дійсності означає, що зміст висловлюється з точки зору мовця, відповідає об'єктивній реальності: суб'єкт сприймає повідомляє як реальний і достовірний факт дійсності. Модальність недійсності, навпаки означає, що зміст що повідомляється не відповідає об'єктивній реальності, суб'єкт сприймає те, що повідомляє як не реальне, тобто як можливе, бажане, передбачуване, сумнівне і т.д.

Модальність недійсності, у свою чергу, підрозділяється на наступні семантичні види: модальність  необхідності і повинності (дебітивна  модальність), модальність можливості і неможливості (потенційна модальність), приблизна (гіпотетична) модальність, спонукальна (імперативна) модальність, модальність наміру (інтенціональна модальність), бажана (оптативна) модальність [Зайнуллин М.В., с. 43].

Також про модальність  неможливості пишуть В.П. Коляда та Е.Н. Алієва. Е.Н. Алієва зазначає, що модальність неможливості, будучи важливим структурно-змістовним компонентом функціонально-семантичної категорії модальності, виступає в ній як відповідне модальне мікрополе. Семантика мікрополя неможливості характеризує ситуацію, ірреальну в даний момент і не має передумови й умови для того, щоб стати фактичною [Алиева Э.Н., с. 97].

В.П. Коляда у своїй роботі підкреслює визначну роль контекста актуалізатора значення засобів вираження нереальності, і вважає за доцільне ввести поняття “показового” і “непоказового” контексту. У показовому контексті однозначно виявляється значення досліджуваних мовних одиниць: воно проявляється як значення нереальності. Непоказовий контекст – це такий контекст, який допускає двояке тлумачення значення досліджуваних мовних одиниць: або як значення нереальної дії, або як значення дії реальної [Коляда В.П., с. 90]. А також зазначає, що релевантними умовами для комунікативної актуалізації значення досліджуваних мовних одиниць як засобів вираження нереальності є: їх семантико-синтаксичне оточення і тимчасова віднесеність контексту [Коляда В.П., с. 94].

Х. Брінкманн пропонує за видами комунікації виділяти два  рівні модальності – рівень реальності / ірреальності, на якому досліджуються значення спонукальності і оптатівності, що виражається формами наказового та умовного способу дієслова, і рівень істинності (релевантності) інформації, що включає питання і висловлювання і отримує вираження у формах дійсного та умовного способу дієслова [Хлевова Ю.А., с. 4].

О.О. Селіванова розглядає модальність як категорію дискурсу, адже вона поєднує чотири головних компоненти комунікативної ситуації: двох комунікантів, зміст висловлення й дійсність, у якій комунікація відбувається. До модальності залучаються також спосіб авторської оцінки й емотивності інформації, що передається. [Селіванова О.О. 2006. – 716с., с.  383].

Говорячи про типологію модальності О.О. Селіванова вважає, що спектр значень модальності дуже різноманітний; від значення комунікативної мети речення (твердження, питання, спонукання) до семантики реальності / iрреальності, суб'єктивної оцінки висловлення, яку встановлює мовець, а також значення необхідності, потреби, заборони, заперечення тощо. Реальна модальність позначена дійсним способом дії (індикативом) за умови відсутності транспозиції способу дії й інших засобів суб'єктивної модальності, які здатні перекривати значення індикатива. Ірреальна модальність передається умовним і наказовим способом дії при відсутності їхньої транспозиції [Селіванова О.О. 2006. – 716с., с. 383].

У сучасній лінгвістиці тексту, з точки зору О.О.Селіванової, модальність є однією з текстових категорій, зміст якої об'єднує, з одного боку, відношення тексту до дійсності, з іншого, вираження у тексті різноманітних оцінок й емоцій [Селіванова О.О. 2006. – 716с., с. 383].

Наведемо приклад реалізації модального компоненту у лінгвістиці тексту. На вході в текст і на виході з нього індивідуально-художнє  значення власної назви змінюється завдяки тому, що воно здатне розвивати  свій сигніфікат за рахунок інших  елементів тексту. Власна назва входить в текст семантично порожньою, однак, поступово збагачується, вона починає виступати сигналом, збуджуючим великий комплекс асоціативних значень, які можна вважати локальною семантичною структурою, закріпленою за даним ім'ям в контексті. Ім'я починає не лише вказувати на об'єкт, а й служити його характерологічним представником. Ім'я виступає в ролі знака образу, виникає особлива семантична структура знака образу, збагачена суб'єктивно-модальними смислами, що реалізується в ланцюжку взаємин: персонаж – образ персонажа – зміст образу – словник образу – знак образу [Смущинская И.В., с. 253]. Для художнього контексту важливо не тільки наявність персонажного орієнтиру, але і спосіб появи і представлення цього орієнтиру, який багато в чому визначає подальше композицийно-модальне розгортання тексту [Смущинская И.В., с. 258].

Англійский вчений Аві Сайєн виділяє наступні п’ять типів модальності: кількість, або екстенсіональну модальність, яка на його думку є основним типом модальності, і яка ретельно розглядалася Арістотелем; тимчасова і природна модальність, які тісно взаємодіють з кількістю; останні два типи, логічна та етнічна модальність, кожена у своєму роді, і вимагають окремого підходу [Sion, Avi, с. 2].

А.А. Ануфрієв виділяє наступні види модальних значень: епістемічне [Шарандин А.В., с. 44] / раціональне і аксіологічне / емоційне [Ануфриев А.А., с. 173]. Епістемічна модальність, що описує ментальні стани (такі, як знання й думка), виражає ступінь упевненості мовця в істинності пропозиції і може здійснюватися відокремлено від інших модальностей (не бути безпосередньо пов'язаної з емоціями і волею). При цьому епістемічна сфера нерідко межує або навіть поєднується з емотивною і зазвичай безпосередньо пов'язаною з нею волетивною. (Бажання чи небажання породжується відповідно позитивною та негативною аксіологічною модальністю.) При дослідженні модальності як відображення дійсності у свідомості мовця часто протиставляються раціональне та емоційне начало, розум і почуття [Ануфриев А.А., с. 174]. На думку О.М. Вольф, “проблема співвідношення емоційного аспекту з раціональним, зв'язок емоції з думкою, розумінням, міркуванням є однією з основних спірних проблем у вивченні емоційних станів” [Вольф Е.М., с. 214].

Оціночна думка як така передбачається завжди, коли говорять про емоції, а в багатьох випадках вона експлікується в мові. Зв’язок емоцій з фактівною думкою, що належать до епістемічної сфері, видається більш складним [Ануфриев А.А., с. 175]. О.М. Вольф пише, що емоційні контексти часто припускають певні співвідношення з фактівностю, залежать від різного підходу до ймовірності подій [Вольф Е.М., с. 217]. Що стосується епістсмічної сфери, то вона зі свого боку також стикається зі сферою емоцій. З такими суто “раціональними” поняттями, як знання, думка, припущення, сусідять впевненість і сумнів, які нерідко називають емоціями [Воркачев С.Г., с. 11].

А.В. Бондарко виділяє такі типи модальних значень:

• оцінка мовцем змісту висловлювання з точки зору реальності / ірреальності;
• виражена модальними дієсловами та іншими модальними словами оцінка позначається у висловленні ситуації з точки зору її можливості, необхідності чи бажаності;
• оцінка мовцем ступеня його впевненості в достовірності того, що повідомляється;
• цільова установка мовця або комунікативна функція висловлювання. За цією ознакою всі пропозиції підрозділяються на розповідні (виражають повідомлення), питальні (що виражають питання), спонукальні (що виражають спонукання) і оптативні (що виражають бажання);
• значення ствердження / заперечення, що відображають наявність / відсутність об'єктивних зв'язків між предметами, ознаками, подіями, про які йде мова у пропозиції;
• емоційна і якісна оцінка змісту висловлювання, оцінність лише частково пов'язана з семантикою модальності: у наявності точка зору мовця, його відношення до змісту дескриптивного висловлювання, але далеко не завжди досить ясно виражене відношення змісту висловлення до дійсності.

При цьому він вважає, що оцінність доцільно розглядати як особливу семантико-прагматичну сферу, що взаємодіє з модальністю (що представляє собою один з елементів її оточення, середовища; в термінах функціональної граматики – периферії поля модальності) [Бондарко А.В., с. 67-68].

У своїй теорії модальності Г.А. Золотова виділяє три види модальних  відносин для експлікації різних модальних значень:

• загальна модальність (відношення змісту висловлення до дійсності з точки зору мовця);
• модальність вірогідності (відношення мовця до змісту висловлювання);
• модифікована модальність (відношення суб'єкта дії – носія ознаки до дії – предикативній ознаці) [Золотова Г.А., с. 28].

З.Я. Тураєва в цілісному полі модальності виділяє значення абсолютної і порівняльної оцінки (аксіологічні модуси), значення забороненого та дозволеного (деонтичні модуси), бажаного і небажаного (оптативні модуси), можливого і неможливого (алетичні модуси), відомого та невідомого (епістемічні модуси) [Функциональные, типологические и лингводидактические аспекты исследования модальности, с. 111-112].      Е.Н. Ширяєв відносить перформативи до модальних компонентів [Ширяев Е.Н., с. 460].

Розвиток функціонально-прагматичного  спрямування мовних досліджень призвів  до подальшого розширення поняття модальності. Оскільки в центрі уваги функціональної прагматики знаходиться мовне спілкування, представники цього напрямку розвивають поняття діалогічної модальності: в дискурсі знаходять вираження не тільки співвідношення того, що повідомляється і дійсності (фактивність, можливість, необхідність), але і відношення до теми діалогу: серйозне, жартівливе, іронічне – екзистенційна модальність; формальне, довірливе, конфліктне (ставлення партнерів спілкування один до одного) – інтерперсональна модальність; адекватний, завищений, занижений рівень домагань (відношення партнера спілкування до самого себе) – егоцентрична модальність [Хлевова Ю.А., с. 5].

Також існує розподіл на об'єктивну  та суб'єктивну модальность. Об'єктивна  модальність виражає відношення того, що повідомляється до дійсності  в плані реальності та ірреальності. Суб'єктивна модальність виражає  відношення мовця до того, що повідомляється [Лингвистический энциклопедический словарь, с. 303]. Іноді суб'єктивна модальность ототожнюється з оцінкою мовцем дійсності, репрезентованої у висловленні в плані схвалення / несхвалення [Ткачук В.М., с. 7].

У категорії суб'єктивної модальності фіксується одна з основних властивостей людської психіки – здатність протиставити “Я” та “не-Я” в межах висловлювання. У модальності виражається суб'єктивний момент висловлювання, переломлення відтінку об'єктивної дійсності через свідомість мовця [Гак В.Г., с. 144], тому суб'єктивну модальність у широкому розумінні можна визначити як гіперкатегорію, що передає ставлення мовця до повідомлюваного, як точку зору мовця на відношення висловлювання до дійсності [Рецкер Я.И., с. 170].

Отже, як бачимо, існує багато типів модальних значень, таких як: значення комунікативної мети речення (твердження, питання, спонукання), семантики реальності / iрреальності, суб'єктивної оцінки висловлення, яку встановлює мовець, а також значення необхідності, потреби, заборони, заперечення тощо; але найважливішими з них є поділ різновидів модальності на 2 основні групи: об'єктивну та суб'єктивну.