Способи вираження модальності прохання в іспанській мові

1.2 Спонукальна модальність – специфічна форма об’єктивно-суб’єктивної модальності

Поряд з розглянутими загальними типами модальних значень виокремлюють численну кількість специфічних модальних значень в тому числі спонукальну модальність.

Cпонукання розуміється як змушення, схиляння, заохочування до якоїсь дії, певного вчинку [Словник net], і як прикликання до здійснення певної дії [Ахманова О.С., с. 237-238].     

Cпонукальні речення, виокремлені як самостійні комунікативні типи, мають специфічні модальні значення. Cпонукальність – ірреальний різновид  інваріантного модального значення. Зв'язок між предикативною ознакою та її носієм мовець суб'єктивно усвідомлює як уявний. Спонукальність характеризується наявністю в її семантиці значення волевиявлення, виражає значення бажаної дії чи бажаного процесу або стану.

Спонукальні речення  виражають таку бажану дію, яка може відбутися лише тоді, якщо на те є добра воля особи, до якої звертається мовець, що спричиняє послаблення волевиявлення мовця та апелятивності.

Спонукальна модальність  є частиною загальної системи  модальності і належить, як необхідність, бажальність, можливість та гіпотетичність, до значення потенційності. Спонукальна модальність особливо перетинається з бажальною модальністю. Характеризуючи ту або ту ситуацію як бажану, суб'єкт волевиявлення цим спонукає суб'єкта-адресата до виконання дії. Для суб'єкта-адресата необхідність та бажальність є однаковими причинами спонукання до дії, вони представлені значеннями одного рангу, які розрізняються природою спонукального чинника: необхідність – об'єктивна причина спонукальності, а бажальність – суб'єктивна причина [Скомаровська, c. 50].

Спонукальна модальність  досліджувалась в різних аспектах. Наприклад: спонукальна модальність розглядається в сфері потенційності у взаємодії з іншими видами модальності, зокрема, з модальностями бажаності, необхідності, повинності і можливості. Спонукальна модальність характеризується семантичними і формальними диференціальними ознаками. У семантичному аспекті спонукальність взаємодіє зі значеннями бажаності чи необхідності як передумовами виникнення спонукальності, а також зі значеннями повинності і можливості як передумовами функціонування спонукальності. Формальними диференціальними ознаками спонукальної модальності є: а) наявність суб'єкта-адресата; б) збіг суб'єкта волевиявлення з мовцем; в) футуральна спрямованість тимчасової ознаки. Спонукальна модальність реалізується через імперативні і неімператівні ситуації. Імперативні ситуації передбачають обов'язкове виконання дії, неімператівні – виконання дії на розсуд слухача [Шепелева 2009].

С.В. Мясоєдова досліджує  спонукальні значення і вважає, що головним для його вираження є наявність у його змісті двох принципово рiзних компонентiв: пропозитивного, зверненого до  об'єктивної дiйсностi (диктум), i модусного, пов'язаного iз суб'єктом, який сприймає й осмислює певний фраґмент цiєї дiйсностi. Таке розумiння смислової структури висловлення збiгається за своєю суттю з розумiнням модальностi В.В.Виноградовим, який протиставляв модальнiсть об'єктивну – як обов'язкову й таку, що виражається в реченнi граматично (вона становить складову предикативностi – граматичного значення речення), модальностi суб'єктивнiй – як необов'язковiй i специфiчнiй за характером вираження.

Автор вважає, що у формуванні спонукального значення важливу роль відіграє мотиваційний складник. Мовець може підсилювати інформативний зміст висловлення додатковим повідомленням, значущим для слухача як потенційного виконавця дії. Оцінюючи відображувану об'єктивну дійсність – як позитивно, так і негативно – мовець більш переконливо мотивує поведінку слухача, на основі чого формуються такі мовленнєві дії, як докір, звинувачення, застереження, погроза, підбурювання, спокуса. Саме знання ситуації дозволяє слухачеві сприйняти мотиваційний потенціал висловлення, а отже, і його спонукальну силу. Виявлено важливу роль у цьому фонових знань, які забезпечують адекватне сприйняття закладеного у висловленні комунікативного наміру мовця [Мясоєдова 2009].

В данній роботі супонукальна модальність розуміється як частина загальної системи модальності, яка належить до значення потенційності і може бути класифікована, як серед різновидів об’єктивної так і серед різновидів суб’єктивної модальності, тобто є особливою формою об’єктивно-суб’єктивної модальності.

1.2.1 Різновиди спонукальних значень. Як ми бачили в попередній частині разом з суміжними значеннями, вже виокремлювались деякі різновиди спокукального значення: необхідність, бажальність, можливість та гіпотетичність.

Відповідно до характеру  спонукального значення всі висловлення, що його містять, об'єднують в такі групи:

• наказ являє собою офіційне розпорядження людини, яка наділена владою. Ситуація наказу типова для таких відносин співрозмовників, за яких мовець з огляду на певні чинники (наприклад, соціальний статус, вік) ставить себе вище за слухача й тому очікує від слухача беззаперечного підкорення;
• вимога це дія, що виражається у наполеглевому, категоричному проханні виконати що-небудь. На відміну від ситуації наказу, що не припускає заперечення з боку адресата спонукання, ситуація, коли мовець вимагає чогось від співрозмовника, часто потребує коментування вимоги мовцем, мотивації його дій або певної поведінки. Такий коментар у контексті настійної вимоги покликаний сформувати в слухача мотив для відповідної дії й має вигляд роз'яснення слухачеві причин вимоги мовця, а іноді являє собою застереження, попередження, докір або навіть погрозу, звинувачення;
• прохання становить спонукання слухача задовольнити потреби й бажання мовця. Для ситуації прохання, як і для наказу або настійної вимоги, характерна зацікавленість  мовця у виконанні  дії.  Але ситуацію прохання відрізняє від згаданих те, що слухач не підвладний мовцеві, а тому, хоч і може перетворити ситуацію на іншу згідно із задумом мовця, однак не зобов'язаний цього робити; вибір – виконувати дію або ні – залишається за слухачем. Значення прохання створюється сполученням сем “ірреальність”, а саме сем “бажаність” і “можливість”, а також  “волюнтативність” і зумовлюється, з одного боку, зацікавленістю мовця у виконанні дії, а з другого, незалежним від мовця положенням слухача. Це й пояснює значущість мотиваційних коментарів і роз'яснень. Вимовляються такі висловлення, як правило, із прохальною або навіть благальною інтонацією;
• порада являє собою повчання, підказування, як діяти. Творенню значення поради сприяє наявність у структурі висловлення компонентів “ірреальність”, а саме сем “можливість” і “необхідність”, і “волюнтативність”. Особливість поради в тому, що виконати спонукувану дію необхідно в першу чергу в інтересах слухача. Інтонація вимовляння переважно нейтральна;
• особливістю пропозиції є те, що мовець, вважаючи виконання певної дії доцільним, необхідним, корисним для нього самого, для слухача або для особи (осіб), що не бере (не беруть) участі в розмові, виносить свою точку зору на обговорення, намагаючись переконати в цьому слухача й тим самим спонукати його виконати дію. Значення пропозиції створюється поєднанням компонентів “ірреальність” як “необхідність” і “бажаність”, а також “волюнтативність”, при цьому повідомляється, що виконання спонукуваної дії прийнятне для всіх учасників спілкування – і для мовця, і для слухача (слухачів). Тип інтонації висловлень зі значенням пропозиції близький до інтонації висловлень-порад;
• інструкція це – лінія поведінки, наслідуючи яку можна досягти оптимальних результатів. Семантична структура спонукальних висловлень зі значенням інструкції містить компоненти “ірреальність”, а саме “необхідність”, і “волюнтативність”: “роби так, як я вважаю за необхідне”;
• семантична структура спонукань-запрошень містить ті самі компоненти, що й семантична структура спонукань-прохань (“ірреальність”, а саме  “бажаність” і “можливість”, і “волюнтативність”), але від прохань запрошення відрізняють прагматичні чинники, а саме те, що запрошення стосується певних сфер людської діяльності, причому людина, що запрошує, подає дію як привабливу для адресата. Крім того, навідміну від прохання, запрошення – це завжди сумісна дія. Інтонація запрошення близька до інтонування прохання;
• спонукальні висловлення, семантична структура яких містить компоненти “ірреальність”, а саме “можливість”, і “волюнтативність”, мають значення “дозволу”. Необхідним фоновим знанням у ситуації дозволу є впевненість мовця в тому, що слухач зацікавлений у виконанні дії. Крім того, даючи дозвіл, мовець ставить себе вище слухача: у владі мовця дозволити або чинити опір діям співрозмовника. Дозвіл, як правило, подається з нейтральною інтонацією;
• спонукальні висловлення із значенням застереження в лінгвістиці називають превентивними висловленнями, основна функція яких полягає в тому, щоб застерегти співрозмовника (співрозмовників) від поганих наслідків, до яких може призвести його (їхня) дія. У ситуації застереження мовець вважає, що йому відомі якісь несприятливі для слухача наслідки його поведінки. Таким чином, застереження являє собою спробу мовця спонукати слухача відмовитися від своїх намірів і тим самим уберегти його від того поганого, а іноді й небезпечного, що може трапитися і про що слухач ще не знає. Значення застереження формується сполучанням компонентів “ірреальність”, а саме “можливість” і “небажаність”, і “волевиявлення не виконувати дію”. Зробити так, як каже мовець, завжди в інтересах адресата. Інтонація вимовляння – рішуча, категорична;
• спонукальні висловлення із значенням заборони належать до так званих прохібітивних спонукальних висловлень, особливість яких у тому, що вони виражають волевиявлення не робити чогось. Прохібітивні спонукальні висловлення виражають або волевиявлення не виконувати дію, яка може бути здійснена після моменту мовлення, або спонукання припинити дію, що відбувається в момент мовлення [Мясоєдова 2009].

Дж. Кихаде також виокремлює модальність повинності (рос. должествования), яку розглядає у значенні примусового обов’язку та модальність покладання (рос. возложенность), яка налагає очікування на учасника [Кихаде 2009].

Отже існують різні точки зору на виокремлення різновидів спонукальної моданьності, але основними її різновидами є  наказ, вимога, порада, пропозиція, інструкція, запрошення, дозвіл, застереження, заборона, прохання.

1.2.2 Модальність прохання як специфічний вид спонукальної модальності. В існуючих на сьогодні дослідженнях прохання розглядають переважно як спонукальний мовленнєвий акт, який представляє собою спробу мовця вплинути на слухача з тим, щоб змусити його здійснити деяку вигідну для себе дію, яку він може, але не повинен здійснювати [Є. І. Бєляєва, Т. В. Ларіна 106, Л. А. Бірюлін].

На думку А.В. Хруненкової комунікативною метою прохання є прагнення мовця спонукати адресата до виконання дії, спрямованого до вигоди мовця. Для більш успішного впливу на адресата в арсеналі мовця існують різноманітні моделі висловлювань-прохань, що розрізняються за ступенем ввічливості. Вибір потрібної моделі відбувається з урахуванням наступних факторів: ситуації спілкування, різниці в соціальному становищі, і віці комунікантів, ступеня спорідненості, близькості співрозмовників [Хруненкова, c. 311].

Л.М. Тетакаєва вважає обстановку спілкування дуже важливим елементом під час реалізації мовленнєвого акту прохання. Обстановка спілкування надає певну специфіку вербального спілкування учасників діалогу [Тетакаева, c. 95]. А також поділяє обстановку спілкування на офіційну і неофіційну. Під офіційною обстановкою спілкування розуміється комунікація співрозмовників, з яких обидва або хоча б один учасник розмови перебував при виконанні службових обов'язків (лікар – хворий, вчитель – учень, митник – той, кого оглядають і т. д.) При офіційному спілкуванні особливо важливу роль набуває соціальний статус комунікантів. Якщо мовець має більш високе соціальне положення і просить виконати нескладну дію, то він, як правило, використовує імператив [Тетакаева, c. 95].

С.Н. Сибірякова вважає, що особливості мовленнєвого акту прохання полягають у наступному: здобутті милості; в тонкому, улесливому, запобігливо-покірному прагненні звернути на себе увагу, викликати в людині емоції, які б сприяли здійсненню намірів адресата [Сибірякова 40].

Слід зазначити, що співвіднесеність мовленєво-поведінкових тактик не тільки з мовою, але і з культурою робить актуальним виділення та опис загальних і національно-специфічних компонентів комунікативної поведінки в мовленєво-поведінковій ситуації прохання. Вважається, що подібний опис можливий на базі зіставного аналізу [Славнейшева 462].

Під мовленєво-поведінковою тактикою в дослідницькій літературі розуміється однорідна за інтенцією та реалізацією лінія поведінки комуніканта, спрямована на досягнення визначеного стратегічного ефекту (наприклад, втішити співрозмовника, вибачитися перед ним, подякувати за що-небудь та ін.) [Верещагін Є. М.., Костомаров 13]

Н.В. Багметова у своїй работі поділяє прохання на 2 види: прямі та непрямі. Прохання, виражене за допомогою спонукального речення, називається прямим, так як в ньому інтенція (намір) мовця проявляється прямо. Набагато частіше при спілкуванні використовуються непрямі прохання, широке вживання яких обумовлено ввічливістю: Хто говорить побічно спонукає адресата до здійснення дії і при неможливості або небажання виконати прохання адресат може відмовитися, не втрачаючи своєї гідності і не вступаючи в конфлікт з мовцем [Багметова].

Н.В. Григоревою була розроблена класифікація стратегій, тактик і способів лінгвістичного оформлення мовленнєвого акту прохання, відповідно з чотирма глобальними макростратегіями лінгвістичної ввічливості, виділеними П. Браун і С. Левінсоном [Brown P. and Levinson S., с. 68-71]: 1) пряме прохання; 2) негативна ввічливість; 3) позитивна ввічливість; і 4) непряма ввічливість. Кожна макростратегія була далі підрозділена на ряд стратегій, тактик і способів лінгвістичного оформлення. Всього всередині чотирьох макростратегій було виділено 37 стратегій, 57 тактик і 214 способів лінгвістичного оформлення мовленнєвого акту прохання. При складанні класифікації способів лінгвістичного оформлення прохання, налічується 214 оформлень, використовувався раніше створений Є. І. Бєляєвої [Бєляєва, c. 90, 91] перелік із сорока з гаком способів мовної реалізації прохання [Григорьева 221].

У конструктивно-синтаксичному  плані питальні висловлювання зі значенням прохання (питання-прохання) не мають показників цільового призначення. Реквестивне значення питальних висловлювань є результатом транспозиції форми таких висловлювань на сферу спонукальності. Однак цільове використання названих конструкцій для вираження прохання свідчить про те, що в таких конструкціях є певні засоби вираження відносин, які властиві реквестивам [Баллі, 1955; Пєшковський, 1956; Виноградов, 1972; Чейф, 1975; Почепцов О.Г., 1981а; Katz, Postal, 1964].

На цій підставі можна  припустити, що поверхнева маніфестація питань-прохань являє собою лише модифікаційний варіант семантичної структури реквестивів, оскільки спільність рис оповідних і питальних висловлювань визначає і можливість розуміння питальних висловлювань “як трансформи” оповідних [Валімова, 1967: 103].

У роботах, присвячених  аналізу питальних висловлювань, спостерігається декілька підходів до вирішення зазначеної проблематики, які умовно можна назвати лінгвістичними та логічними (головним чином, еротетична логіка і семантика питань) [Сусов, 1973: 124-128; Чейф, 1975; Почепцов О.Г., 1981; Белнап, Стіл, 1981; Bach, 1971;]. Відповідно до першого підходу всі питальні висловлювання визначаються компонентом “питального” [Чейф, 1976: 356], значення якого полягає в тому, що мовець просить слухача повідомити йому таку інформацію, характер якої випливає з інших частин висловлювання [Kartunen, 1976; Langacker, 1965]. Для такого типу висловлювання існує тільки дві з усіх можливих відповідей: позитивна чи негативна відповідь; цей підхід інтерпретує переклад питання на формальну мову, розкриваючи відповідний такого питання інтеррогатів за допомогою існуючих відповідей, але не проводить різниці між типами інтеррогатівних висловлювань, припускаючи, що всі типи питань суть різновиди спонукальних висловлювань, головним чином, прохань [Романов, с. 1].

Завдання другого напрямку зводиться до розвитку семантики та граматики еротетичних висловлювань, а також опису існуючої сукупності відповідей допустимих чи-питаннями, який-питаннями, чому-питаннями [Белнап, Стил,].

Значну роль у розмежуванні інтеррогативних конструкцій і питань-прохань відіграють фактори мовної ситуації, які надають необхідні відомості адресату для оцінки іллокутівного характеру конкретного висловлювання [Романов, с. 2].

Мовленнєві акти, як відомо, передають модальний зміст, іноді  безпосередньо [Бенаккио], а іноді  скрито, тобто змушують слухача самому визначати цей зміст [Ширяев , 460]. Е.Н. Ширяєв, спираючись на класифікацію мовленнєвих актів Ю.Д. Апресяна [Апресян], відносить перформативи, в тому числі і прохання, до модальних компонентів. Він вважає, що прагматика (мовленнєвий акт) допомагає в певній ситуації спілкування передати і зрозуміти певне модальне значення [Ширяев, 460].

Е.Н.Алієва стверджує, що модальність є необхідною постійною  ознакою мовлення, яка визначає задум речення [Алиева].

Л.М.Бікбаєва, досліджуючи функціонально-семантичне мікрополе спонукальної модальності, вважає спонукальну модальність компонентом прагматичної модальності, тому що вона є носієм, з її точки зору, ілокутивної сили комунікативного значення. Звідси вона робить висновок, що належність до прагматичної сфери є відмінною рисою спонукальних конструкцій [Бикбаева, с. 8]. Дослідниця аналізує неоднорідність значень прохання, пояснюючи її різною інтенсивністю ввічливості [Бикбаева, с. 17]

А.І.Ізотов, також вважає імперативність цілеустановчою модальністю [Изотов, с. 5]. Прохання, з його точки зору, характеризується високим ступенем вирогідності дії [Изотов, с.9].

Як бачимо, в більшості досліджень прохання визначається як спонукальний мовленнєвий акт, який представляє собою спробу мовця вплинути на слухача з тим, щоб змусити його здійснити деяку вигідну для себе дію, яку він може, але не повинен здійснювати. Особливості якого полягають у здобутті милості; в тонкому, улесливому, запобігливо-покірному прагненні звернути на себе увагу, викликати в людині емоції, які б сприяли здійсненню намірів адресата. Виділяють 2 види прохань прямі, виражені за допомогою спонукального речення, та непрямі – мовець побічно спонукає адресата до здійснення дії; непрямі прохання використовуються набагато частіше при спілкуванні, це обумовлено ввічливістю.

Привертають увагу роботи, присвячені дослідженню модальних значень, відповідних до спонукальних мовленнєвих актів, в тому числі і прохання.

Виходячи з даних  досліджень, вважаємо, що модальне значення прохання не є однородним. Ця неоднорідність пояснюється співвідношенням модальних відтінків.