Звернення судових рішень до виконання

      Виконавче провадження зупиняється в разі звернення державного виконавця до суду з заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню, про відстрочку або розстрочку виконання, про встановлення або зміну способу, порядку виконання; на прохання боржника, який проходить строкову службу або знаходиться в тривалому службовому відрядженні; якщо боржник перебуває на стаціонарному лікуванні або знаходиться в розшуку; в разі отримання скарги на дії державного виконавця або призначення експертизи та ін. На час зупенення виконавчого провадження виконавчі дії припиняються. В цей період державний виконавець має право звертатися до суду, а також вживати заходів щодо розшуку боржника або його майна. Цей строк не входить у строки здійснення виконавчого провадження [4].

      Якщо  обставини, через які виконавче  провадження було зупинено, усунені, то державний виконавець зобов’язаний поновити виконавче провадження за власною ініціативою або за заявою стягувача, про що виноситься постанова. Копія даного документа надсилається сторонам та органу, який прийняв рішення.

      Державний виконавець закінчує виконавче провадження якщо:

      – стягувач відмовився від примусового виконання рішення суду;

      –суд визнав мирову угоду між стягувачем і боржником;

      – стягувач чи боржник помер або визнаний безвісно відсутнім, юридична особа ліквідована, за умови, що виконання обов’язків чи вимог сторін виконавчого провадження не допускає правонаступництва;

      – рішення суду скасовано, оскільки не підлягає виконанню;

      – стягувач відмовився від одержання предметів, вилучених у боржника, або річ, яка мала бути передана стягувачеві в натурі, знищена;

      – строк, передбачений законом для даного виду стягнення, закінчився;

      – боржник – юридична особа ліквідований або визнаний банкрутом;

      – рішення повністю виконане згідно з виконавчим документом;

      – виконавчий документ повернений без виконання на вимогу суду, що видав виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувача;

      – виконавчий документ направлений за належністю до іншого органу державної виконавчої служби та інше [6].

      Постанова про закінчення виконавчого провадження  затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, а її копія разом з виконавчим документом у триденний строк надсилається суду, що видав виконавчий документ. Ця постанова може бути оскаржена сторонами у десятиденний строк.

      Якщо  за виконавчим документом, прийнятим державним виконавцем до виконання, стягнення не провадилося або було проведено частково, то він повертається стягувачеві в таких випадках:

      – стягувач звернувся с письмовою заявою про повернення;

      – в боржника відсутнє майно для звернення стягнення;

      – стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення;

      – стягувач перешкоджає ходу виконавчих дій або не здійснює авансування витрат на проведення виконавчих дій;

      – неможливо з’ясувати місцезнаходження боржника, якщо це юридична особа, та місце проживання – якщо фізична особа;

      – в боржника відсутнє майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, визначене виконавчим документом, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення боргу [4].

      Разом з поверненням виконавчого документа стягувачу повертаються невикористані суми авансового внеску, внесеного ним, та звіт державного виконавця про його використання.

      Якщо  суд відновив строк для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, і прийняв цю апеляційну скаргу на розгляд, то виконавчий документ, прийнятий до виконання, повертається до суду, який його видав.

      Згідно  зі статтею 42 Закону України „Про виконавче провадження“ державний виконавець має звернутися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника, майна боржника або дитини, якщо немає відомостей про місцезнаходження боржника за виконавчими документами про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, або у зв’язку з втратою годувальника, або майна боржника, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини [4].

      Оголошення розшуку відбувається за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання боржника чи місцезнаходженням його майна, або за місцем проживання стягувача. Постанова державного виконавця про розшук має обов’язковий характер, тому повинна виконуватися всіма громадянами та посадовими особами.

      Грошові суми, що стягуються з боржника, розподіляються в порядку черговості на задоволення вимог стягувачів. Перш за все повертається авансовий внесок сторін та інших осіб на проведення виконавчих дій. Крім цього компенсуються витрати державної виконавчої служби на здійснення виконавчих дій, не покриті авансовим внеском сторін, а потім задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір.

      До  витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій, відносять витрати на організацію й проведення виконавчих дій, тобто на транспортування, зберігання та реалізацію майна боржника; оплату праці експертів, перекладачів та інших осіб, залучених до провадження виконавчих дій; поштовий переказ стягувачеві стягнутих аліментних сум; розшук боржника, його майна або розшук дитини; оголошення в засобах масової інформації та інші витрати для забезпечення належної організації виконання рішень. Суми та перелік витрат мають бути підтверджені документально [37].

      Якщо  рішення не було виконано добровільно в строк, то боржник, згідно з постановою державного виконавця, затвердженою начальником відповідного органу державної виконавчої служби, сплачує виконавчий збір. Розмір цього збору обчислюється від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, і складає десять відсотків. А при невиконанні рішення немайнового характеру боржником виконавчий збір складає двадцять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо боржник фізична особа, та п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів – з боржника, який є юридичною особою.

      При закінчення виконавчого провадження через скасування рішення, що підлягало виконанню на підставі виконавчого документа, органи державної виконавчої служби повертають боржникові суму виконавчого збору.

      Для покриття витрат на проведення виконавчих дій стягувач може за погодженням із державним виконавцем внести на депозитний рахунок відповідного органу державної виконавчої служби певну грошову суму, яка повертається йому після стягнення з боржника за виконавчими документами. Ці авансові внески для витрат на проведення виконанавчого провадження з депозитного рахунку перераховуються на спеціальний реєстраційний рахунок для обліку коштів, отриманих за іншими джерелами власних надходжень.

      Існують певні особливості для виконання рішень за кількома виконавчими провадженнями щодо одного боржника.

      Якщо  в районному органі державної  виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень щодо одного боржника, то вони об’єднуються у зведене виконавче провадження, на що протягом трьох днів після закінчення строку на добровільне виконання видається відповідна постанова державного виконавця. Після цього на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору та можливих витрат на виконавче провадження. До зведеного виконавчого провадження мають бути приєднані всі інші виконавчі документи, що надходять стосовно стягнень з цього боржника. А якщо виконавче провадження щодо одного й того ж боржника відкрито в кількох органах державної виконавчої служби, то для виконання зведеного виконавчого провадження можуть утворюватись виконавчі групи. Вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог стягувачів попередньої черги [38].

      Після виконання окремого виконавчого  документа виконавче провадження за даним документом виводиться із зведеного виконавчого провадження постановою державного виконавця і виноситься постанова про закінчення виконавчого провадження. 

      2.3. Звернення судових  рішень до виконання у примусовому  порядку 

      Рішення суду, що набрали законної сили, є  обов’язковими для всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК України, ст. 11 Закону України „Про судоустрій України“) [2; 6]. Крім цього, у деяких випадках навіть за межами держави, якщо це передбачено міжнародними договорами і Верховна Рада України дала на це згоду.

      Якщо  боржник не виконує рішення суду добровільно у встановлений строк, то ці рішення виконуються примусово  органами Державної виконавчої служби згідно з Законом україни „Про виконавче провадження“.

      У примусовому порядку виконуються державним виконавцем, як правило, рішення суду в цивільних справах, якими задоволені позовні вимоги про присудження майна, грошових коштів, відібрання дитини, поновлення на роботі, виселення, вселення, примусовий обмін жилого приміщення тощо.

      Рішення, такі як відмова в позовах про присудження, про визнання і встановлення фактів та правовідносин або перетворення правовідносин не потребують примусового виконання, хоча в частині стягнення судових витрат вони можуть виконуватися в примусовому порядку.

      В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання внаслідок їх загальної обов’язковості, і є підставами для їх реалізації іншими способами, зокрема, реєстрацією компетентними органами держави встановлених судом правовідносин, чи правового статусу громадянина.

      Примусовому виконанню підлягають також ухвали суду у випадках, передбачених законом, які за змістом характеризуються реалізованістю і вимагають примусового виконання, зокрема:

      – про забезпечення позову (ч. 9 ст. 153 ЦПК України);

      – про привід свідка (ч. 3 ст. 94 ЦПК України);

      – про поворот виконання (ст. 380 ЦПК України) та інше [6]. 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗВЕРНЕННЯ СУДОВИХ  РІШЕНЬ ДО

 ВИКОНАННЯ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ 

      3.1. Правова регламентація виконання судових рішень 

      Виконавче провадження, як завершальна стадія судочинства, відіграє важливу роль у зміцненні законності, що полягає  в правильному і своєчасному виконанні рішень судів, а, отже, і захисті майнових і особистих немайнових прав громадян.

      Дією Закону України „Про виконавче провадження“ державній виконавчій службі надаються широкі процесуальні повноваження, якими визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

      Питання, пов’язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу (ст. 368 ЦПК України) [6].

      Виконання рішення – це стадія цивільного процесу юрисдикційної діяльності, без реалізації якого втрачає сенс попередня діяльність суду та інших органів, які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

      Згідно  з ч. 2 ст. 368 ЦПК за кожним судовим  рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь декількох позивачів або проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши частину рішення, яку треба виконати за кожним виконавчим листом [6].

      Якщо  рішення суду є незрозумілим для  осіб, які брали участь у справі, то за їх заявою суд постановляє  ухвалу, в якій роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Варто пам’ятати, що подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання. Ухвала з роз’ясненнями рішення суду надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою [29].

      Необхідно знати, що відповідно до ч. 1 ст. 17 ЦПК  судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України [6].