Еволюція монархічної форми правління в Англії : історико-правовий аналіз

В період з 1135 по 1154 роки в Англії відбувалось послаблення королівської влади, чим скористалась церква, яка істотно розширила сферу свого впливу за рахунок відібрання прерогатив короля. Зокрема, почали активно діяти церковні суди, які виводили клір із юрисдикції короля. Наслідком цього стало те, що священнослужителі діяли практично безкарно та виключно у своїх інтересах. За злочини, які вони вчиняли, максимальним покарання був штраф. Крім того, церква почала втручатись в політику, намагаючись чинити вплив на монарха у прийнятті ним рішень.

Генріх ІІ, у відношенні церковної політики, підтримував лінію, яку провадили всі попередні нормандські королі. Він вважав церкву невід’ємною частиною держави. Така політику включала активне використання ресурсів церкви для поповнення бюджету країні. Такий підхід був застосований під час Тулузької кампанії, коли король ввів додатковий податок для фінансування військових дій.

Вважаючи реформування церкви дуже важливою задачею король почав із того, що замінив архієпископа Англії .

Генріх ІІ контролював процедуру переобрання єпископів і зайняття вакантних посад в церкві. Внаслідок цього церква втратила багато своїх прерогатив та вольностей та опинилась під частковим контролем корони. Монарх тримав єпископські кафедри вакантними довгий час. Наслідком цього було те, що всі доходи від них переходили у власність держави.

Крім того Генріх ІІ відновив практику, яка була за правління Вільгельма ІІ – всі єпископи, які вступали на посаду, мали виплачувати єдиноразовий грошовий податок. Така практика раніше була засуджена церквою, але король її повернув.

Також були проведені зміни щодо сімейного стану кліру – монарх дозволив одруженим священникам лишатись на свої посаді, але тільки за умови того, що вона сплатять штраф за своє одруження.

Всі ці реформи викликали супротив священнослужителів, які все частіше говорили про наступ на права Церкви.

Генріх II , намагаючись посилити вплив корони на місцеву церкву , видав в 1164 році Кларендонські конституції. За них король визнавався верховним суддею у справах, що розглядаються церковними судами. Усі суперечки з приводу церковних призначень повинні були вирішуватися в королівському суді. Королівська юрисдикція встановлювалася і щодо розслідувань про церковну власність, за позовами про борги, при винесенні і виконанні вироків щодо кліриків, звинувачених у тяжких злочинах. Без згоди короля ніхто з його васалів і чиновників не міг бути відлучений від церкви. Були підтверджені принципи світської інвеститури короля і можливість його втручання у вибори церквою вищих духовних ієрархів. Таким чином король спробував отримати судову владу над Церквою.

Противником Кларедонських конституцій виступив Томас Бекет, архієпископ Кентерберійський. Між монархом і ним виник конфлікт, який призвів до вбивства Бекета.

Наслідком таких дій стала реакція Папи Римського, який наклав інтердикт на  Англію. Також Римська курія надала активну підтримку англійському духовенству, наслідком чого був відступ короля. Генріх ІІ для врегулювання конфлікту був змушений босим прийти у Кентреберійський собор і там покаятись у вбивстві Бекета. 18

Таким чином, церковна реформа Генріха ІІ не була реалізована в повній мірі. Але вона мала і позитивні аспекти : казна держави поповнилась за рахунок надходень із єпископських приходів. Крім того, політика монарха мала і важливий політичний аспект – було посилено вплив корони на формування адміністративного апарату Церкви. Наслідком цього було те, що всі єпископи проходили жорсткий відбір королем і були лояльні по відношенню до нього. Таким чином, Генріх ІІ посилив позицію королівської влади і зміцнив монархію, шляхом контролю призначеннь вищих церковних ієрархів.

Наступним кроком реформування Англії стала зміна військової системи в країні.

У 1181 король видав Ассизу  про озброєння, на підставі якої все вільне населення Англії зобов'язане було обзавестися зброєю згідно доходам кожного. Усі збройні люди повинні були принести королю присягу вірності і зберігати свою зброю при собі, за першим покликом короля прибуваючи в ополчення19. Маючи своє спорядження, військо проте утримувалось за рахунок державної скарбниці, надходження до якої були значно збільшені.

Генріх ІІ розумів, що війська його васалів, які потрібні під час воєн не зовсім надійні, адже вони підкоряються в першу чергу тим хто їх найняв, а потім вже королю. Оптимальним виходом в такій ситуації стало створення найманого війська, вірного лише монарху.

Виходячи з таких позицій Генріх ІІ запровадив виплату «щитових грошей». Такі виплати замінювали військову повинність. Вони стягувались із населення кожен раз, коли починалась війна.20 Щитові гроші стягувались не лише із феодалів, а також і просто з громадян – вільних та невільних. 21 Таким чином, було сформоване наймане лицарське ополчення саме за рахунок цих платежів. Дана реформа принесла також позитивний економічний аспект – щитові гроші виплачували і дрібні лицарі, які могли тепер не воювати і лишатись вдома вести господарство, що сприяло розвитку економіки країни та  покращувало відношення населення до короля, який звільнив їх від тяжкого військового обов’язку.

Використовуючи гроші, які були отримані від населення, Генріх ІІ створив найману армію, яка в подальшому використовувалась для ведення віськових дій.

Генріх ІІ правив Англією 34 роки. За час свого правління він зміг встановити суворий державний порядок, збільшити територію Англії за рахунок Уельсу і більшої частини Ірландії, привести баронів до покірності і знищити їх незаконно побудовані замки. Генріх провів судову реформу, повернувши систему об'їзних судів і судів присяжних, підпорядкував собі англійську церкву. Рада баронів перетворювалася на державний орган, прообраз парламенту, була налагоджена робота фінансового відомства.

Військові та фінансові реформи Генріха II дозволили різко збільшити чисельність відданих королю військ і підірвати керівництво військом з боку найбільших феодалів, а також отримати кошти на утримання професійного чиновництва.

Таким чином Генріх ІІ за час свого правління істотно укріпив королівську владу та заклав підґрунтя для перетворення Англії у станово-представницьку монархію із сильними позиціями королівської влади.

Розділ ІІ. Особливості становлення станово-представницької монархії

2.1. Юридичні аспекти  Великої хартії вольностей 1215 року.

Після смерті Генріха ІІ Англія на деякий час вступила в період невизначеності державної влади та її ослаблення через війну за престол між дітьми колишнього короля. Але цей період досить швидко закінчився і корона почала повертати собі втрачені позиції. Спадкоємці Генріха ІІ проводили лінію жорсткого управління державою, яка включала в себе конфіскацію баронських замків, істотне обмеження прав феодалів та введення великої кількості податків, часто нічим не обґрунтованих.

Спадкоємець Генріха ІІ, його син Іоан не успадкував від батька таланту управління державою, а славився лише великими амбіціями і неконтрольованим характером. 22

Вже в 1201 році король міг помітити, що серед баронів розвивається опозиційний настрій. У відповідь на його вимогу відправитися з ним до Нормандії, графи і барони зібралися на нараду в Лестер і постановили заявити королю, що не підуть з ним в похід, "поки він не поверне їм їх прав". Тоді король зажадав від них їхні замки і синів у вигляді заручників.

Це був час розквіту феодального ладу. Централізація ленних відносин в Англії досягла такого рівня , якого не знав західноєвропейський феодалізм того часу. Королівська влада здійснювала політичне панування над значною більшістю населення. Противниками сильної королівської влади були феодальні магнати, які хоч і не мали в Англії таку могутність, як у континентальних країнах, але тим не менше з успіхом могли протистояти королівській владі. При Іоану Безземельному, боротьба баронів набула національного характеру і отримала підтримку інших активних політичних сил країни - дворянства і міської верхівки. У країні утворився загальний антикоролівський фронт, очолюваний баронами і вищим духовенством. Ситуація загострилася у зв'язку з невдалою внутрішньою і зовнішньою політикою.

Конфлікт 1213-1215 рр. був першим конфліктом з королівською владою, в якому баронам вдалося домогтися створення широкої опозиції за участю традиційних союзників короля.

Важливим фактом було те, що проти короля виступали не тільки барони, а  і вільне населення, яке значною мірою підтримувало феодалів. Формулювати вимоги у юридично правильній формі та аргументувати свою позицію баронам допомагала церква, яка також була вороже настроєна проти Іоана через його конфлікт з Папою Римським.

Бунтівні барони підготували текст Хартії, який називався «Баронські статті». Більшість заявлених вимог увійшли в текст пізніше підписаного документа. За історичними даними, король  погодився на Хартію дуже неохоче, оскільки вона була продиктована баронами, які в ультимативній формі виражали свою волю, погрожуючи монарху непокорою у випадку порушення їх прав.23

У таких умовах, барони разом з лицарями і лондонської верхівкою змусили Іоанна Безземельного 15 червня 1215 підписати Велику хартію вольностей. Зразком для неї послужила Хартія вольностей Генріха I, проте, за своїм змістом Хартія 1215 багатшою і ширшою.

Велика Хартія Вольностей являє собою перший конституційний документ Англії, де прямо і чітко закріплені права феодалів та вільного населення. Вона є основою для побудови станово-представницької монархії в країні, адже допускає баронів та вільних людей до управління державою на паритетних з королем правах. Однак, потрібно відмітити той факт, що це не не декларація конституційної доктрини, а практичний посібник з виправлення поточних зловживань у феодальній системі. На перше місце в ньому виходять питання справляння податків, звільнення від їх сплати, феодальна опіка. Поняття «вільна людина» не мало ще сучасного значення, і сумнівно, що під ним розумівся навіть прошарок найбагатших купців, не кажучи вже про селян або найбідніших класів, що складали основну частину народу. З боку сторони короля, в документі містилася обіцянка хорошого управління в майбутньому, але вона обмежувалась дотриманням звичайних привілеїв та інтересів баронів як класу. У свою чергу, барони змушені були піти на деякі зобов'язання перед своїми орендарями. Обмеження, нав'язані Іоанну, в певній мірі стосувались і великих орендарів , але дотримувалися вони скоріше формально. Вілланам , в тому, що стосується їх захисту, приділено стільки ж уваги, як і цінному рухомому майну, закріпленому за маєтком, а не за вільними громадянами королівства.24

Оригінальний текст Хартії 1215 року викладено латинською мовою, без підрозділу на статті, і не має чіткої системи викладу. 25

Велика Хартія Вольностей представляє, перш за все, феодальний договір, що визначає права васалів і сюзерена. Зародження нових суспільних відносин, де вільні люди, які не належать до аристократії, починають відігравати значну роль, що відбилося на складі Хартії. Деякі з її параграфів були викликані бажанням покласти межу тому свавіллю та зловживань, які допускав король, розвиваючи державний характер своєї влади. Ці параграфи не тільки не втратили свій сенс із зникненням феодалізму, але навіть отримали широке застосування з розвитком нових державних відносин і стали підставою для формування нового державного порядку.

Сама Велика Хартія Вольностей має форму королівського пожалування. В першій статті тексту Іоан говорить, що він жалує своїм підданим права і свободи. Про тиск на короля в тексті стараються не згадувати.

Умовно зміст Хартії можна розділити на три групи:

• перша група стосується прав церкви
• друга група – права баронів та найбільших феодалів
• третя група – права жителів міст

На першому місці Великої Хартії Вольностей знаходилися церква і барони. Своїм першим параграфом Хартія оголошує вільною англійську церкву і недоторканними її права і вольності і підтверджує видану перед тим Іоанном хартію про свободу церковних виборів. Згідно з цим документом, вибори вищих і нижчих ієрархів церкви повинні були проводитися вільно у всіх церквах, і король повинен затверджувати їх , якщо тільки для відмови не буде грунтовної причини. У цьому Хартія була схожа з грамотою Генріха I, яка точно так само, раніше всіх інших поступок забезпечувала права церкви. Церква, як наймогутніша частина феодального суспільства, завжди стояла на чолі незадоволених, природно вимагала освячення своїх прав насамперед.26

Таким чином, церква змогла закріпити свої права. Можливість вільно обирати своїх ієрархів мала великий вплив на політичну ситуацію в країні і на монархію в цілому. З часу підписання Хартії, єпископи почали чинити активний вплив на рішення влади, направляючи рішення монарха в русло, необхідне кліру.

Безпосередньо, наступні за цим, 7 параграфів зайняті виключно феодальними питаннями ( про рельєф , які сплачували королю, вступаючи у володіння своїми ленами спадкоємці його військових власників, про належні королю права опіки над неповнолітніми спадкоємцями померлих королівських держателів, про правах їх спадкоємиць і вдів ). Велика Хартія Вольностей встановлює розмір рельєфу (з графів і баронів - по 100 фунтів стерлінгів, з лицарів - по 100 повновагих шилінгів ), що є продовженням грамоти Генріха I. Хартія вимагала, щоб сюзерен під час опіки тримав у хорошому стані володіння, а також підтверджувала положення про вдову васала, яка повинна була отримувати певну частину володіння після смерті чоловіка .27

Чисто феодальними відносинами зайнято ще більше дванадцяти параграфів Хартії, які говорять про повинності власників лицарських ленів, про землі засуджених злочинців, які опинилися у володінні короля, про права феодальної опіки. Все це просте констатування головних пунктів феодального права, необхідне за умови їх постійного порушення Іоанном Безземельним, але навряд чи концептуально нове. Ще хартія вольностей Генріха I формулювала ці пункти, хоч і з дещо меншою детальністю.28