Еволюція монархічної форми правління в Англії : історико-правовий аналіз

Абсолютна монархія в Англії встановилася в період занепаду феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Основна особливість англійського абсолютизму полягала в тому, що він носив «незавершений» характер, що виражалося в існуванні окремих політичних інститутів, властивих попередній епосі, а також у відсутності деяких нових елементів, типових для абсолютизму класичного (французького) зразка.

По-перше, була присутня відносна слабкість бюрократичної системи та досить сильне місцеве самоврядування.

По-друге, слід відмітити, що продовжував існувати парламент. Його функція не була просто номінальною, як наприклад у Франції або Іспанії. Парламент функціонував, хоча і з обмеженнями, які накладались королівської владою.

По-трете, були створені спеціальні установи для боротьби із політичними опонентами корони. Спочатку це була Зоряна палата – верховний суд по справам політичної зради. Пізніше були створені подібні органи по відношенню до Церкви. Даний вид органів мав тенденцію до постійного розширення своєї компетенції.

По-четверте, за Тюдорів не існувало регулярної королівської армії. Це було викликане тим, що Англія як острівна країна не зазнавала великої небезпеки для нападу ворогів, а війна велась переважно на морі.

По-п’яте, велике значення відігравав флот, який став значною політичною та військовою силою, верхівка якої мала сильний вплив.80

Також дуже важливим є той факт, що в період абсолютної монархії король сконцентрував в своїх руках максимум влади.

Потрібно відмітити, що при Елизаветі І англійський абсолютизм досяг вершини свого розквіту. Політика протекціонізму дозволила англійским мануфактурам вийти на світовий ринок в різних частинах  світу, появились перші колонії в Північнй Америці, була заснована Ост-Індська торгова компанія.

Важливу роль мало місцеве самоврядування. Це було наслідком того, що після війни Білої і Червоної троянд воно було практично повністю оновлено і утворило клас аристократів із середнім достатком – джентрі. Джентрі були багаточисленою групою і проживали в сільській місцевості, керуючи там фермами. Через те, що вони були більшістю і краще орієнтувались в справах місцевого самоврядування їх часто призначали головами адміністративно-територіальних одиниць. Також це було наслідком того, що бюрократичний апарат був слабко розвинутим, і це не давало можливості владі повністю керувати місцевими справами. Тому вони віддавались на відання громади. Контроль над громадою з боку короля зводився до наступного: у графствах була заснована посада лорда-лейтенанта. Лорд-лейтенант призначався безпосередньо королем; в його функції входило керівництво місцевим ополченням, діяльністю світових суддів і поліції.81

 Характерною особливістю організації державної влади в Англії XV – XVI ст. стала делегація більшості функцій внутрішнього управління органам місцевого управління. Саме інститути самоуправління, а не центральні органи влади втілювали в життя політичний курс на місцях. Найбільш віддаленими від центру в Англії XVI ст. були Уельс, Корнуолл та північні графства. Ще за часів правління Генріха VII в цих регіонах мали місце прояви опозиційності. У результаті реформ Генріха VIII в цих регіонах були створені комітети, підпорядковані Таємній раді: Уельська рада та Північна рада. Нові установи управління повинні були проводити політику короля у віддалених регіонах. Крім того, зважаючи на географічне положення Тюдори не потребували постійної армії, а спиралися на ополчення, і тому державним органам не треба було займатися управлінням армії. Ці дві риси поряд із наявністю органа станового представництва – парламенту стали характерними особливостями англійського абсолютизму на відміну від інших західноєвропейських абсолютних монархій.

Низовою місцевою самоврядною одиницею став церковний прихід. У його компетенцію входили питання місцевого церковного та територіального управління. Збори парафіян, які сплачували податки, вирішували питання розподілу податків, ремонту доріг та мостів і т. п., а також обирали посадових осіб приходу. Ведення церковних справ здійснювалося настоятелем приходу, діяльність якого була поставлена ​​під контроль світових суддів, а через них - під контроль органів управління графствами і центральних органів.82

Виборні світові судді не тільки відправляли правосуддя, а й стежили за порядком, приводили у виконання законів. Ці обов'язки розглядалися як почесний обов'язок перед державою і нічого не коштували державній скарбниці.83

Після короткої характеристики органів місцевого самоврядування необхідно перейти до центральних органів влади і короля, які зосередили всю реальну владу у свої руках. Період правління Тюдорів стає розквітом абсолютної монархії. Корона створили державні установи, які ззовні прикривались завісою демократичності, але насправді служили виключно інтересам короля та знаті, яка була лояльна короні.84

Вищим органом управління періоду абсолютизму була Таємна рада, члени якої призначалися тільки королем, і тільки перед ним (а не перед парламентом ) відповідали. Таємна рада мала досить широку компетенцію: вона управляла заморськими колоніями , регулювала зовнішню торгівлю, при її участі видавалися ордонанси, вона розглядала деякі судові справи як суд першої інстанції і в апеляційному порядку. Зоряна палата була новою установою, яка була відділенням Таємної ради. Зоряна палата, заснована для боротьби з противниками королівської влади, була свого роду політичним трибуналом. Процес носив інквізиційний характер, допускалося застосування тортур. Зоряна палата здійснювала також цензуру друкованих творів. Цю функцію виконувала і Висока комісія, до якої було також безпосереднє управління церквою.

 Первісна історія Таємної ради вкрай туманна. Одне можна сказати з достовірністю: поява таємної ради було результатом диференціації функції верховної влади, що трапилась при перших двох Едуардах , і знаходилась у зв'язку з виділенням трьох судових колегій (суд королівської лави, суд загальних позовів, суд казначейства) і зміцненням парламенту як самостійного політичного елементу. Однак було б неправильно стверджувати, що тут сталося формальний поділ влади : функції королівської ради дуже легко змішувалися з функціями судів і парламенту. В епоху свого зародження, Таємна Рада іноді співпрацювала з парламентом та дотримувалась його основних принципів, але частіше вона погрожувала їх нівелювати. Не завжди, однак, Рада була загрозою принципам, захисником яких був парламент; в епоху посилення впливу парламентів, при Річарді II і особливо за Генріха IV, зобов'язаного своєю владою головним чином парламенту, останньому вдавалося садити в Королівську  Раду людей за своїм вибором; тоді він перетворювався в установу, що обмежує владу короля і слухняну парламенту. У міру того, як падає значення парламенту (приблизно з часів Генріха VI), Таємна рада поступово стає такою, якою ми її знаємо при Тюдорах, тобто, знаряддям абсолютизму. Ослаблення нижньої палати було однією з причин посилення Таємної ради; другою було падіння знаті, що стало результатом кровопролитної війни Троянд; Рада наповнилася новим дворянством, слухняним королю і абсолютно позбавленим політичного впливу. При Тюдорах змінюється і склад Ради. Тепер в нього входять лорд канцлер, лорд скарбник , лорд малого друку, лорд великий адмірал, лорд стюард (гофмаршал), лорд президент ради і королівські секретарі; придворні чини залишилися, але більше в якості почесних членів; королю взагалі надається право залучати до ради кого завгодно, без будь-якого контролю з боку парламенту.85

Таємна рада в Англії завжди зберігала постійний, органічний зв'язок з королівською владою і в цьому відношенні вона заслуговує в набагато більшому ступені назви державної, ніж та установа, яку було утворено цим ім'ям  - Державна рада  7 лютого 1649 , і яка мала діяти за інструкціями палати громад. Таємна рада, за своєю ідеєю, була покликана здійснювати повноваження королівської влади як вища дорадча установа. ЇЇ організація складалася шляхом звичаю, призначення та видалення учасників належало королю. Компетенція її поширювалася на справи законодавчі, судові та адміністративні. Проте були періоди, коли і таємна рада не задовольняла ідеї державної ради, відособляючись у самостійну установу, як це мало місце в першій половині XV століття. У половині XVII століття Таємна рада замінюється Державною, яка отримала свої повноваження від палати громад, у яку відтепер перейшла вища установча влада в країні; палата ж обирала членів ради , визначала інструкцію для її діяльності; якщо колишня Таємна рада діяла під контролем королівської влади і парламенту, то Державній раді підпорядковано було виключно палати громад. Компетенція Державної ради республіки була вельми обширна ; « зовнішні зносини , внутрішнє управління в усіх його розгалуженнях, участь в законодавстві і деякі судово- поліцейські функції - все це разом узяте створювало з Державного ради вищу урядову установу ». Де-факто Державна рада зосереджувала у своїх руках, хоч і протягом короткого часу, суму влади, що перевищувала навіть ту, яка колись належала представнику королівської влади і Таємній раді спільно.86

До функцій Таємної ради відносився розгляд всіх справ , які король за звичаєм міг вирішувати одноосібно, без парламенту, а так як при Тюдорах влада парламенту зробилася зовсім примарною, то компетенція ради сильно розширилася. Генріх VIII видав навіть спеціальний статут, який прирівнює королівські укази, видані «в раді», до парламентських постанов. Едуард VI скасував цей статут, але від цього влада ради не стала  менше. При Єлизаветі вона була практично всемогутньою. Суду Таємної ради при Тюдорах підлягали найрізноманітніші справи.

Найбільш вагомі як матеріальні, так і політичні справи бідних людей, які слухалися у Білій палаті і більше в Зоряній палаті, були збережені, і вибірково видано. Дані архівних матеріалів дозволяють стверджувати, що Зоряна палата була комітетом по надзвичайним справам Таємного ради. Її засідання проводилися закритим порядком і не в тій залі . Зі згаданого статуту 1487 року ми дізнаємося, що до цього комітету входили лорд-канцлер, лорд-скарбник, лорд-хранитель Державного друку. Вони мали скликати на засідання єпископів, світських лордів, суддів  королівської лави  і загального права. Ці особи не були рівні у правах перших трьох і були їх консультантами - ассесорами, тобто вони мали дорадчий, а не вирішальний голос. Уся ж судова влада зосереджувалася до рук названих 3 або двох вищих державних чиновників.87

Таємна рада викликала ненависть у населення, адже вона виносила сурові рішення і мала необмежену владу, ставши знаряддям короля. Однак такою рада була лише при Тюдорах. Стюарти, які прийшли їм на зміну, довели Таємну раду до абсурду, перетворивши її лише на формальне спілкування зі своїми фаворитами в королівському кабінеті. В той час компетенція ради була ще більш розширеною, і вона діяла не тільки як знаряддя абсолютизму, а і як знаряддя особистої тиранії короля. Після падіння Стюартів, Таємна Рада була ліквідована Довгим парламентом, але внаслідок реставрації королівської влади в Англії пізніше вона була відновлена, але вже як демократична установа, яка мала стримувати короля. Таємна рада існує в Англії і сьогодні, допомагаючи вирішувати найбільш актуальні політичні питання.88

Також слід відмітити, що Таємна Рада мала ще одне відділення, яке займалось розглядом справ малозабезпечених людей. Даний орган називався Палатою прохань або ж Білої палатою – від назви приміщення, де засідали її члени. Суд прохань, діяв під егідою Зоряною палати, але автономно від неї. Він засідав в окремому приміщенні, переважно у Білій палаті. Суд прохань, чи, як сьогодні його називають у вітчизняній історіографії, Палата прохань, був по суті судом бідних людей. Він вирішував суперечки з цивільних справах, і оцінка предмета спору була там, природно, невеличкою.

Палата прохань було створена актом парламенту в 1495 році. Вона розглядала справи за позовами бідняків. Законодавці декларували, що відтепер волею короля бідняки користуватимуться захистом правосуддя як і багаті люди. Тому дозволяли відкривати справу і вести її без сплати звичайних судових витрат. Канцлер мав призначати при цьому спеціальних клерків і адвоката. Цей акт поклав початок новому органу англійського абсолютизму, так званої Палати прохань. Втім, назва «Палата прохань» закріпилася лише з 1529 р. Доти його називали Судом бідних людей.

Необхідно обмовитися, що після першого клерка прийом безоплатних прохань від бідних людей призначав ще Річард III, але в ті роки цей захід не увійшов у звичку, і питання правосуддя бідних було знову поставлено на розгляд у парламенті 1495 року, через 11 років після заходів Річарда III. У 1497 році Генріх VII призначив двох клерків для прийняття прохань і тим завершив справу, розпочату два роки тому.89

Палата прохань засідала в Білому залі Вестмінстерського палацу, але тільки тоді, коли король був у Лондоні. Під час його поїздок країною, вона переміщувалася разом із ним. Головою суду був лорд-хранитель Малого державної друку. Іноді замість нього засідання вів інший член Таємної ради (наприклад, в 1502 році, Георг Грей, лорд Обергавенни). У суді взяли участь і інші пери і судді. За сферою юрисдикції, Палата прохань значно відрізнялася від Зоряної палати. На її засіданнях слухалися лише цивільні позови. За своїм характером вона, подібно Зоряній палаті, була судом справедливості, совісті, як його розуміли у період Генріха VII, хоча у процесуальних формах більше, ніж Зоряна палата, Палата прохань йшла традиційним формам старих судів загального права.

Визнаючи демократичну суть палати громад, багато дослідників англійської історії розходяться в думках щодо  мети її створення та чи була вона незалежною чи просто існувала як філія Зоряної палати. Одні розглядають Палату як благодіяння із боку Генріха VII стосовно бідного люду Англії. О.Н. Савін заперечував цей демократизм і вважав Палату прохань простою філією Зоряною палати. Насправді, зовсім не любов до англійських бідняків штовхнула Генріха VII до створення цього суду. Швидше, навпаки, заснувати суд для бідняків Генріха VII спонукала необхідність посилити боротьбу з англійськими народними рухами, спробувати у вигляді судів бідним запровадити численні конфлікти між поміщиками-огорожувателями і масою тримачів земельних в законні рамки, розколоти ряди незадоволених, поселити в них ілюзії щодо намірів королівської влади. То справді був цікавий і не позбавлений спритності маневр владної верхівки, який виявився перед загостренням соціальної боротьби.