Лекции по "Истории Украины"

30. Українські землі в роки першої світової війни.

28 червня 1914 року, сербський студент  Гаврило Принцип у боснійському  місті Сараєво убив ерцгерцога  Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського  престолу. Принцип був членом  організації "Млада Босна", метою якої було об'єднання  усіх південних слов'ян та їхня  незалежність від Австро-Угорщини. Вбивство в Сараєво стало приводом  для початку Першої світової  війни. У цій війні протистояли  два воєнні блоки Антанта (Англія, Франція, Росія) і Четверний  союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, Туреччина, Болгарія).

Перша Світова війна почалася 1 серпня 1914 p., коли Німеччина оголосила  війну Росії, а 3 серпня - Франції.

У Першій Світовій війні брали участь 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі (близько 1,5 млрд. осіб), а всього було мобілізовано 65 млн. солдатів і  офіцерів, 10 млн. з них загинуло, 20 млн. скалічено. Росія поставила  під рушниці 15,5 млн. осіб.

Війна, яку розпочали імперіалісти, велася ними за переділ уже поділеного світу, за захоплення колоній, ринків збуту  й джерел сировини, за пригноблення інших народів. Отже, війна, шо почалася в 1914 р., була війною несправедливою, загарбницькою, імперіалістичною.

Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії  в Англії та Франції, захопити частину  території Росії, встановити свій вплив  на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія  розглядали Україну як плацдарм для  просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати  рабами німецьких панів.

Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати  Волинь і Поділля.

Участь у війні відповідала  інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії  мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького  Сходу, захопити протоки з Чорного  моря в Середземне. Поділена між  двома головними противниками, Україна  з самого початку війни зазнала  великих руйнувань. Майже 4,5 млн. українців  воювали у складі російської армії, 250 тисяч - у складі австрійської.

Царська Росія мала на меті приєднати  Галичину, Буковину й Закарпатську Україну. Ідеологи російського самодержавства заявляли, що йдеться про приєднання до Росії давніх "русских" земель і про возз'єднання українського народу. Крім того, після включення  у війну Туреччини (на боці Німеччини  й Австро-Угорщини), були висунуті вимоги про приєднання до Росії проток Босфора  і Дарданелл, міста Константинополя (Стамбула) з прилягаючими до них  прибережними територіальними смугами.

Панівні класи Росії - поміщики й  буржуазія у війні прагнули шляхом захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині країни. Через це з перших днів вони активно підтримали царський уряд і разом з ним  розгорнули широку шовіністичну кампанію, змальовуючи війну як "оборонну", що начебто ведеться заради захисту  своєї "вітчизни" від "прусських  варварів", а також на захист "братів-слов'ян". На початку війни шовіністичні настрої  охопили широкі верстви міської  буржуазії, частину селянства.

Загальноросійські буржуазні і  буржуазно-поміщицькі партії стали  на шовіністичні й оборонні позиції. Чорносотенці, октябристи, кадети висунули гасла: захист вітчизни, війна до переможного  кінця. Лідер кадетів П. Мілюков  на засіданні Державної думи заявив: "У цій боротьбі ми всі заодно: ми не ставимо умов і вимог, просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника". Соціалістичні  партії Росії вважали світову  війну імперіалістичною. Але щодо тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності. Ліва частина  соціал-демократів - більшовики зайняли  інтернаціоналістську позицію. Вони були проти підтримки царизму у  війні і висунули гасло поразки "свого" уряду у війні й  перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Серед меншовиків та есерів склалися три напрямки: патріотичний або оборонський, центристський  або пацифістський і революційно-інтернаціоналістський.

З початком Першої світової війни  українські політичні партії опинилися  в особливо тяжкому і складному  становищі. Крім того, що вони зазнавали  переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках  державних кордонів - у Росії і  Австро-Угорщині. З цього приводу  В. Винниченко 22 серпня 1914 р. записав  у своєму "Щоденнику": "Спочатку дуже вражають виступи соціалістів  Франції, Германії, Бельгії за війну. Але треба погодитись, що Іншої  ради нема... Але як бути пригнобленій нації якоїсь держави?".

За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації. У своїй  книзі "Відродження нації" В. Винниченко писав, шо склалися три орієнтації. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території Росії, вірив, що перемога Росії змусить  її послабити національний гніт І  наблизить свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні. Інші, особливо українці Галичини, орієнтувались на Німеччину й Австро-Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід  під їхній протекторат всієї  України. Була й третя орієнтація,- неросійська, й не німецька, а українська. "Це,- писав Винниченко,- була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними зусиллями, зусиллями своїх  працюючих мас...". До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні  течії.

Частина членів Української соціал-демократичної  партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, які видавали в Москві журнал "Украинская жизнь", стали  на оборонні позиції. 30 липня 1914 р. С. Петлюра  в екстреному номері цього журналу  опублікував статтю "Війна і  українці", яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці "виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час  до кінця". Разом з тим висловлювалось і сподівання, що, якщо народності Росії  виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розраховувати  на надання їм "і відповідних  прав". Київська газета "Рада" у  передовій статті закликала українців  боронити російську державу, бо цим  вони боронитимуть свою власну землю  від ворога. "Ми бороним наші хати, наші тихі гаї" - так закінчувалася  ця стаття.

Гострі дискусії про ставлення  до війни розгорілися у Раді Товариства українських поступовців (ТУП) у  Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку  війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях.

Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну  Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної  і соціал-демократичної. Головою  Ради було обрано Костя Левицького. заступниками Михайла Павлика і  Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. На закінчення в маніфесті говорилось: "Побіда австро-угорської монархії буде нашою  побідою. І чим більше буде пораження  Росії, тим швидше виб'є година визволення України". Українська Головна Рада організувала Легіон січових стрільців  для участі у боротьбі з російськими  військами. У серпні 1914р., коли до Львова стали наближатись російські  війська, Головна Українська Рада переїхала  до Відня.

4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи  емігрантів-наддніпрянців, зокрема  Д. Донцова і В. Дорошенка,  було створено "Союз визволення  України" (СВУ). До нього ввійшли  члени УСДРП (Д. Донцов, А. Жук,  В. Дорошенко та ін.), "Спілки" (М. Меленевський. О. Скоропис-Йолтуховський,  П. Бендзя), групи українських  есерів (М. Залізняк, Ю. Бачинський), представники інших партій та  організацій.

Союз розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. У серпні 1914 р. він опублікував  відозву "До українського народу в  Росії", в якій австрійці та німці  змальовувались як визволителі, які  допоможуть "розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя". Тоді ж було опубліковано звернення "До громадської думки Європи", в якій Союз намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею  для Європи проти експансії Росії. З наближенням російських військ до Львова Союз переїхав до Відня.

5 жовтня 1914 р. Союз почав видавати "Вісник Союза визволення України", в першому номері якого було  опубліковано "Платформу" Союзу.  У платформі Союз заявляв, що  українці "голосно і рішучо  підносять свої неоспоримі права  на національну самостійність", а "реалізацію своїх національно-політичних  і економічних устремлінь в  даний момент зв'язують з розбиттям  Росії у війні". Самостійна  Україна мала стати конституційною  монархією під протекторатом  Австрії з демократичним ладом,  однопалатною системою законодавства,  громадськими, мовними і релігійними  свободами для всіх національностей  і віросповідань, із самостійною  українською церквою. Сам Союз  вважав себе представником інтересів  Великої України перед центральними  державами та перед усім європейським  світом і розглядав себе як  зародок майбутнього українського  уряду.

Посилена увага до українського питання пояснювалась не лише далекосяжними  планами територіальних надбань, але  й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу - майбутні військові  суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через  свідоме провокування у її стані  сепаратистських рухів.

31. Лютнева революція в Росії. Утворення Центральної Ради. Її боротьба за автономію України в складі Росії (червень – листопад 1917 р.). І – ІІІ Універсали

Лютне́ва револю́ція 1917 ро́ку в  Росії — революційні події  лютого-березня 1917 року, що завершились  падінням монархії у Російській імперії.Зміст 

Передумови

Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення  війною та економічні труднощі викликали  масовий страйковий рух, особливо у  великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником  масових революційних виступів.

Початок революції

27 лютого (10 березня) до загального  страйку петроградських робітників  приєднались солдати Волинського,  Преображенського та Литовського  гвардійських полків. Петроград  опинився в руках повсталих.  Відновлення порядку в столиці  та встановлення зв'язку з урядовими  установами і особами — такі  завдання поставив перед собою  Тимчасовий комітет Державної  Думи (голова — М. Родзянко), створений  вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції  Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового  комітету своїх представників —  Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Утворення Центральної Ради

Депутати 822 (липень 1917)

Останні вибори квітень 1918

Зала засідань Будинок вчителя, Київ

Украї́нська Центра́льна  Ра́да (УЦР), також Центральна Рада —  спочатку український представницький  орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного  Конгресу — революційний парламент  України, який керував українським  національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.

Заснування

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для  піднесення національно-визвольного  руху українського народу. В Україну  звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських  поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної  робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних  організацій. Цього ж дня, на засіданні  делегатів, було оголошено про створення  громадського комітету.

В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього  статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко  і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою  у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два  центри національних сил з різними  поглядами на державно-політичну  організацію. Прагнучи уникнути розколу  в національному русі, керівники  обох організацій погодилися на створення  об'єднаної організації, яка отримала назву Української Центральної  Ради. Самостійники пішли на об'єднання  з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися  не скоро.

4 березня 1917 у Києві  на Володимирській 42, в приміщенні  українського клубу «Родина»[1] з  ініціативи Товариства українських  поступовців за участю українських  політичних партій, українських  військовиків, робітників, духовенства,  кооператорів, студентства, громадських  і культурних організацій (Українське  Наукове Товариство, Українське  Педагогічне Товариство, Товариство  українських техніків і аґрономів  тощо) було оголошено про утворення  Української Центральної Ради. Головою  УЦР заочно обрано Михайла  Грушевського, якого тимчасово заступав  Володимир Науменко, а товаришами  голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.