Лекции по "Истории Украины"

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький  козак Максим Залізняк зібрав загін  повстанців, які обрали його козацьким  полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське  військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку  червня 1768 року повстанське військо  наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала  полк надвірних козаків на чолі з  уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. Після  здобуття 10(21) червня Умані повстанські  загони розташувались табором поблизу  міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка  гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і  князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова  і цивільна влада зосереджувалась  у канцелярії при повстанському  війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало  перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський  уряди вирішили спільними зусиллями  вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські  війська разом з польською  армією розпочали каральні акції  проти гайдамаків.

17. Руїна в українських землях наприкінці XVII ст.: причини й наслідки.

Час Руїни - надзвичайно важкий для  України період, коли після смерті Б. Хмельницького досягнення часів визвольної війни були значною мірою втрачено. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60-80-ми роками XVII століття Питання залишається відкритим, особливо по початку цього періоду. Закінчення Руїни пов'язують з гетьманом І. Мазепи. 
Причинами Руїни були: 
- Розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства; 
- Посилення антагонізму між різними станами українського населення; 
- Слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; 
- Боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої і т.д. 
Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлева, з'ясовуючи причини Руїни, справедливо зазначає, що "небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, задля збереження козацької держави, непримиренність позиції різних угруповань та окремих осіб ще більше ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, провокували виступи" покозачених ", створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію ". 
Отже, в епоху Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними в селі Андрусів у 1667 р. Україні зникає як суб'єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об'єктом їх колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалася обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані "Статті Богдана Хмельницького", але з кожним наступним договором вводилися все нові обмеження української автономії. Достатньо проаналізувати Переяславські статті 1659 р. - Ю. Хмельницького, Московські статті 1665 - Брюховецького, Глухівські Статті 1669 - Д. Многогрішного (певний виняток, бо трохи краще, ніж попередні), Конотопа Статті 1672 р. - І. Самойловича т. д.

18. Зміни в державній приналежності українських земель і розселення українців наприкінці XVIII – початку XIX ст. Приєднання Криму до Росії.

Приєднання Криму  до Росії.

Вихід Росії до Чорного моря був  метою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу  прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись  участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії  велися на суходолі та на морі.

   Російська  армія у  1769 р. захопила фортеці Хотин  і Ясси, у 1770 р. російський полководець  П. Румянцев двічі розгромив  турків під Ларгою і Кагулом,  російський флот знищив турецький  у Чесменській битві (1770 р.), війська  під командуванням О. Суворова  розбили турецьку армію під  с. Козлуджі (1771 р.).

   Україна стала центром  зосередження і розгортання російських  військ, тут розміщувалися тилові  служби діючої армії, склади  провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів,  звідси постачався транспорт.

   Українські козаки брали  активну участь і в боях  проти Османської імперії.

   З лівобережного козацтва  був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів  Правобережної України – добровольчий  козацький корпус. До діючої армії  входили також запорожці. В  1769 р. козаки завдали поразки  турецькому загонові біля р.  Вовча, брали участь у битвах  при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували  Перекоп, захопили Кафу. Десятки  тисяч українців залучалися для  будівництва фортець, мостів, переправ  тощо.

   Російсько-турецька війна  1768–1774 рр. завершилася підписанням  К’ючук-Кайнарджийської мирної  угоди. До Росії відійшли Кабарда,  частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями,  територія між Дніпром і Південним  Бугом. Росія дістала право  вільного торговельного судноплавства  Чорним морем, Кримське ханство  здобуло незалежність від султанської  Туреччини, яка повинна була  ще сплатити Росії контрибуцію  в розмірі 4,5 млн. карбованців.

   Проте Туреччина не змирилася  з таким станом справ і розгорнула  активну діяльність у Криму  та серед народів Кавказу. У  відповідь Катерина II 1783 року підписала  рескрипт про включення Криму  до складу Російської імперії.  Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку  до нової війни з Росією.

   Під час російсько-турецької  війни 1787–1791 рр. російські війська  взяли Очаків (1788 р.), під командуванням  О. Суворова розбили турків  під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано  Яську мирну угоду, згідно з  якою до Росії відійшла територія  між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно  визнала приєднання Криму до  Росії, а також кордон по  р. Кубань у Передкавказзі.

   Приєднання Криму до Росії  мало виключне значення як  з огляду стратегічного – усунення  постійної загрози татарсько-турецьких  наскоків, так і з економічного  – опанування покладів корисних  копалин сприяло розвитку промисловості.  Окрім цього, значний поштовх  дістала торгівля з країнами  Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює  свою територію і на Заході.

   У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала  глибоку політичну та економічну  кризу, пов’язану з наростаючою  феодальною анархією в державному  управлінні, феодальними міжусобними  війнами, які спустошували країну.

   Усе це створювало сприятливі  умови для втручання сусідніх  держав – Австрії, Пруссії,  Росії. У 1772 р. відбувається  перший поділ Польщі. Росія хотіла  забезпечитися підтримкою Австрії  у війні з Туреччиною і поступилася  Галичиною. Сама ж вона отримала  Полоцьке, Вітебське, Мстиславське  і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у  Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна  Україна – Київщина, Брацлавщина,  Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ  і території по річках Варта  і Вісла. За третім поділом  (1795 р.) до Росії відійшли Західна  Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна  Польща з Любліном і Краковом  відійшла до Австрії. Пруссія  здобула Центральну Польщу з  Варшавою.

   Таким чином, з приєднанням  до Росії Причорномор’я, Криму  і Правобережної України, а  до Австро-Угорщини – Галичини  і Буковини етнічні українські  землі опинилися у складі двох  держав – Російської та Австрійської  імперій.

19. Гетьманщина – українська політична автономія в складі Росії (сер. ХVІІ – XVIII ст.).

Української козацької держави, засвідчила зрілість національно – державницької  політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас  до політичної реалізації своєї самобутності.

 У лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, обраний запорожцями гетьманом,  організував нове козацьке повстання.  Ця подія ознаменувала початок  Української національної революції.  У ході цієї історичної події  відбулися докорінні зміни у  житті українського суспільства  – у державному устрої, у соціально-економічних  відносинах, у духовній сфері.

Причини національної революції: здійснення польською шляхтою щодо України  політики соціального, національного  та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану; стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї  етнічної ідентичності, спільних інтересів, розвиток ідей Батьківщини, її єдності  та незалежності); формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні  інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі  державотворення.

 У визвольній боротьбі взяли  участь представники всіх верств  українського суспільства, та  головною її рушійною силою  були козаки, селяни і міщани.

 Українська національна революція  середини XVII ст. знаменувала подальший  крок у напрямі державотворення.  На перших порах Б. Хмельницький  орієнтувався на створення козацької  територіально-політичної автономії  у складі Речі Посполитої. Але  вже після переможних успіхів  1648 – 1949 рр. гетьман став дотримуватися  ідеї політичної незалежності  України.

 Виходячи із причин, складу  учасників і цілей революції,  її характер визначають як  національно-визвольний. Українська  національна революція продовжувалася  достатньо тривалий час, розвивалася  поступово і суперечливо. У  зв'язку з цим питання про  її хронологічні межі і періодизацію  до сьогоднішнього дня залишається  дискусійним. Періодизація української  національної революції:

I період (лютий 1648 р. - серпень 1657 р.) Національно-визвольна війна  під керівництвом Б. Хмельницького.

II період (серпень 1657 р.- червень  1663 р.) Період руїни, громадянської  війни.

III період (червень 1663 р. - 1676 р.) Спроба  об'єднати Лівобережну і Правобережну  Україну.,

20. Соціально-економічне положення в Запорізькій Січі в XVIII ст. Причини ліквідації Січі в 1775 р.

Причини ліквідації Січі в 1775 р

Останній період (1734–1775 рр.) в історії  Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням  Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької  Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення  феодально-кріпосницького і національного  гніту в центральних районах  України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли  народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя  становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У  зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці  Запорозької Січі, що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого  раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У  сільському господарстві значне місце  зайняли зимівники, де успішно розвивалося  скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих  зимівників становили наймити. Основна  маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам  зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні  повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний  кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували  багато інших повинностей на користь  війська і сплачували грошові  податки. Найману працю широко застосовували  і на промислах — рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію  військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися  на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а  привілеєм (для більшості в основному  тільки формальним) — участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.

Для нагляду за діями кошової  старшини біля Січі 1735 р. було збудовано  Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом  царського уряду збудовано систему  укріплених ліній і засновано  військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після  ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським  краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися  до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в  боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому  повстанні на Правобережжі в 1768 році, відомішому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 р. під час бунту  збирався йти на возз'єднання з  запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку  з їхнього боку. Після подавлення бунту, для багатьох учасників цього  повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.

У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду  з проектом ліквідації Запорозької  Січі. На початку червня 1775 р. царські  війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, та генерала Федора Чорби, що був  викликаний для цього з придушення повстання О.Пугачова, оточили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI .1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський  змушений був здати фортецю без  бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо  було оголошено розпущеним. Землі  Запорозької Січі царський уряд почав  роздавати поміщикам, а козаків  покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну  Туреччині територію в гирлі  Дунаю, де вони заснували Задунайську  Січ.

21. Причини, етапи й методи обмеження прав і ліквідація Гетьманщини царським урядом (XVII – XVIII ст.).

У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про  наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям". 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 - 1764 рр.). Справи Гетьманщини  були передані з Сенату до Колегії  закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася  реформа козацького війська. У 1760-1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К.  Розумовський хотів у  Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів  звільнити козацьке військо від  участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, домагався  права вільно розподіляти землі  в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини  перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.