Лекции по "Истории Украины"

Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські  війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський  кордон і вступили в Західну Україну  і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.  
   28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі „по лінії Керзона” (річках Нарев – Західний Буг – Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини – Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією. 
   Договір про дружбу і кордон, як і секретний протокол до пакту „Молотова – Ріббентропа”, протягом 50 років становив одну із державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли  розв’язанню другої світової війни.  
   У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію, які були загарбані Румунією у 1918–1919 рр. 
   Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим. 
   Революційні комітети, призначувані силовими структурами, які заполонили весь край, організовували тимчасові управління в центрах воєводств і повітів. Останні утворювали селянські комітети. Львівське тимчасове управління звернулося до західноукраїнського населення із закликом провести вибори до Українських Народних Зборів. 
   22 жовтня 1939 р. у Галичині й Воліни було проведено такі вибори. Вони проходили за демократичною формулою, з таємним голосуванням, але кожна кандидатура, яку намічали обрати, ретельно вивчалася компартійними і спеціальними органами. Організатори виборів доклали зусиль, щоб населення обрало авторитетних місцевих активістів. Водночас депутатами було обрано чимало вихідців із східних областей України, які приїхали сюди на постійну роботу. 
   Делегати Народних зборів, які зібралися у Львові 26-28 жовтня, прийняли рішення про встановлення радянсько. Лади на території Західної України, а також декларацію про возз’єднання її з Радянською Україною у складі СРСР. Сесії Верховної ради СРСР (1-2 листопада 1939 р.) та Верховної Ради УРСР (13-15 листопада 1939 р.) задовольнили це прохання депутатів Народних зборів. 
   4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях було утворено Львівську, тетнопілсььку, Дрогобицьку, Станіславську (Івано-Франківську), Волинську і Рівненську області. 
   2 серпня 1940 р. VII сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про з’єднання з УРСР Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. На цих землях було утворено Ізраїльську і Чернівецьку області. 
   Зі складу УРСР була вилучена Молдавська АРСР, яка реорганізовувалась в окрему республіку, з включенням до неї і частини українських історичних земель Придністров’я. 
   Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка. 
   Перетворення носили суперечливий і двоякий характер. 
   З одного бобку проводився ряд заходів, які отримали позитивну оцінку українського населення. Це, перш за все, заходи по ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення (експропріація будинків польських власників та лихварів і заселення їх міською біднотою, розподіл між бідними селянами землі, реманенту і худоби поміщиків та осадників, налагодження роботи промислових підприємств і т. ін.). Майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Було створено 182 машинно-тракторні станції для обробітку селянської землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надали прикріплені до кожної області Західної України східні области УРСР у порядку шефської допомоги. Активно проводились українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності, запровадженню безкоштовного медичного обслуговування тощо. 
   Але, з другого боку, радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т. ч. „Просвіта”, „Рідна школа”, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Заарештовувались власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Впродовж 1939–1940 рр. чисельність репресованих склала близько 10 % населення Західної України; розпочалася примусова колективізація селян та антицерковні акції. „Радянізація” західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу „казармового” соціалізму, що робилося без урахування специфіки та реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. 
   Переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала акт приєднання і возз‘єднання з УРСР. Але внаслідок репресій тоталітарного режиму багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної Армії в Західну Україну і встановлення радянської влади, надалі почали переглядати свої погляди. У частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої. 
   Отже, наприкінці 30-х – на початку 40-х років відбувся реальний акт Злуки – було об’єднано майже всі українські землі у складі УРСР, що мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави, хоч  ціна, яку довелося заплатити за це об’єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє – у створенні незалежної української держави.

46. Фашистський окупаційний режим на території України (1941-1944 рр.). Колабораціонізм в Україні.

Під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного їх вигнання – жовтня 1944 року.

Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалежності. Фашизм мав одну мету – нищення народу і перетворення його на рабів.

Україна була розділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

2. Рейхскомісаріат "Україна"  у складі 12 областей (Правобережжя, Полтавської і Запорізької), який  очолив лютий ворог українства  Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністративну одиницю "Підкарпатська територія".

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили "Трансністрію", яку разом із Північною Буковиною і Бесарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим  в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського  населення, депортація та вивезення  на роботу до Німеччини з  метою створення "життєвого  простору" для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

− усі адміністративні одиниці  очолювали німецькі комісари, які  спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

− найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на "общинні господарства", запроваджували в них кріпосний режим;

− під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в ранг державної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів;

− здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні  лише початкові школи. Відбувалось  повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

− вершиною жорстокості окупантів  був наказ про "знищення населення  більшовицької імперії", в т. ч. України. Планове знищення населення  було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом – понад 100 тис. євреїв.

Не менш жорстоким було ставлення  окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у  Києві, Львові, Станіславі та інших містах.

Фашисти вщент спалили 250 населених  пунктів України, розстріляли там  все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік, із них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками О. Субтельного, до 220 тис.). Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону окупантів – міських та волосних управах, староствах. З них формувалась "допоміжна українська поліція", яка займалася громадським порядком.

Нерідко поліцейські-українці приєднувались до руху Опору, як це було на Волині 1943 року, коли біля 5 тис. "шуцманів" перейшли на бік УПА.

Деяким українським структурам вдавалося використовувати співробітництво  з німецькою адміністрацією в  інтересах українства. Зокрема, УЦК  домігся визволення з концтаборів  військовополонених – уродженців Західної України, врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття восени 1941 року.

Важко виправдати співпрацю з окупантами, але все ж в основному це була співпраця в ім'я порятунку українства. Це був тактичний захід, врешті такі факти мали місце на всіх територіях окупованих фашистами в т. ч. російській.

Страшною і жорстокою була ніч  німецької окупації для українців. "Народ мій український, – записав у щоденнику 21 червня 1942 року Олександр Довженко, – чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках".

51. Передача Кримської області зі складу РСФСР до складу УРСР в 1954 р. Остаточне формування кордонів сучасної України.

Видання указу часто називають  особистою ініціативою тісно  пов'язаного з Україною Н. С. Хрущова, однак ця думка помилкова. [1]. Кримська область була передана Україні з  наступним формулюванням: «Враховуючи  спільність економіки, територіальну  близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською  областю й Українською РСР». 25 січня 1954 на засіданні Президії ЦК КПРС було затверджено проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР  до складу УРСР. Вже 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». При цьому  не враховувалося волевиявлення  населення Криму, так як референдуми  не проводилися. У складі УРСР Кримська область перебувала в 1954-1991 рр.. Політичні  причини передачі Криму до кінця  неясні. З одного боку наводяться доводи про якнайшвидше бажання влади  піднести подарунок УРСР на честь  святкування 300-річчя Переяславської Ради 1654 (Об'єднання Росії і України) і таким чином прискорити процес русифікації України. Однак демографічні дані наступних переписів населення  в цьому плані досить суперечливі.

У 1954 році Кримська область була передана до складу Української РСР без  вказівки статусу Севастополя, що був  на той момент містом республіканського  підпорядкування РРФСР. На адміністративних картах СРСР місто стало позначатися частиною УРСР. З одного боку, такі міста не були аналогами існуючих в даний час міст федерального значення, тобто не були суб'єктами РРФСР, а управлялися безпосередньо республіканськими владою, що пояснює їх відсутність в Конституції РРФСР того часу в переліку суб'єктів федерації. З іншого боку, в нових конституціях, прийнятих у 1978 році, міста республіканського підпорядкування стали згадуватися, і в Конституції РРФСР Севастополя не було, а в Конституції УРСР - був. Однак остаточно відповісти на питання, включала Чи передача Кримської області автоматично і передачу Севастополя, неможливо, оскільки суворого визначення, що таке «місто республіканського підпорядкування» ні в одній з конституцій, ні республіканської, ні загальносоюзної, що існували в післявоєнний період до 1954 року, не містилося.

Сучасні кордони України сформувалися протягом 1920-1950-х років. На їх протяжність  і конфігурацію вплинули процеси  розпаду Російської та Австро-Угорської  імперій, події Другої світової війни  і деякі інші.

Кордону України з Білоруссю  та Російською Федерацією в цілому сформувалися на протязі їх спільного  перебування в складі СРСР. Вона в цілому була узгоджена в 1924 році, а потім після приєднання Західної України і Західної Білорусії  до СРСР була продовжена на захід. У  роки незалежності держав була проведена  делімітація їх спільного кордону, що завершилася в 1997 році.

Всі ці кордони в цілому сформувалися за результатами Другої світової війни, завдяки якій Україна істотно  приросла на заході за рахунок земель перейшли до Радянського Союзу від  Польщі, Угорщини, Чехословаччини іРуминіі. Тоді (1939-1945 роки) до її складу були включені землі, що склали Волинську, Дрогобицьку (що ввійшла пізніше до складу Львівської), Станіславську (перейменовану в  Івано-Франківську), Закарпатську, Львівську, Тернопільську та Чернівецьку області  країни.

Серед поки невирішених прикордонних питань держави України залишаються  проблеми з делімітацією сухопутного  кордону з Російської Федерації, прикордонні суперечки про статус Керченської протоки та острова  Тузла.

На північному сході та сході  України на протязі близько 1974,04 км межує з Брянською, Курською, Білгородською, Воронезькою і Ростовською областями  Російської Федерації. Цей кордон в  цілому сформувалася до 1928 року, проходить  від узбережжя Таганрозької затоки Азовського моря на північний схід до Донецького кряжу і р. Сіверський Донець, а потім перетинає південно-західні  відроги Середньоросійської височини і Поліську низовину. Від Азовського узбережжя до м. Вовчанськ (Харківська область) східна межа України перетинає  степову зону, а потім до широти селища Лужки Сумській області - лісостепову. Делімітація цієї ділянки кордону  поки не завершена. Окремою сторінкою  територіальних взаємин між Україною і Росією є півострів Крим (нині єдина автономія України - Автономна  Республіка Крим). Перебував у складі Росії Крим був переданий до складу України в результаті безпрецедентного в новітній історії територіального  внутрішньодержавного перерозподілу, що відбувся в 1954 році - в ознаменування  святкування 300-річчя возз'єднання  України з Росією.

На заході і південному заході Україна  межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.

52. Соціально-економічне, суспільно-політичне й культурне життя в УРСР в 1964 - 1985 рр.

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. породила серед пригноблених народів Радянського  Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве поліпшення їх становища. До певної міри ці надії справдилися, оскільки такого розгнузданого терору, як раніше, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права  народів, так і свободи окремої  людини.

Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке  полегшення: Відновилися елементи українізації. Місцевих мешканців масово приймали до лав партії, призначали на відповідальні  посади, віддавали належне українській  мові. Збільшилася частка українців  у центральних державних і  партійних установах УРСР. Вперше в історії УРСР посаду першого  секретаря ЦК КПУ обійняв українець  О. Кириченко.