Лекции по "Истории Украины"

Та найбільшу розбіжність викликала  оцінка самої суті договору 1654 р. і  його історично-юридична кваліфікація .Відомий російський історик державного права В. Сергєєвич уважав договір 1654 за персональну унію, себто об'єднання  двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1336 р., і що це об'єднання мусило існувати доти, поки існуватиме династія Олексія Михайловича. До погляду  Сергеєвича прилучився й другий російский  історик державного права А.Філіпов. Натомість професор Н. Дяконов убачав у договорі 1954 р. випадок "реальної”  унії коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи. Російські вчені: Н. Коркунов, В Макотін  й українські: М. Грушевський, М. Слабченсько  вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітеру, тобто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Професор Б. Нольде вважав, що Україна прилучилася  до Москви на основі автономії. І Розенфельд бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Професор В Матін  у своїй новішій праці "Переяславскый  договорь 1654 г.” (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але  інкорпорація України Москвою, з  деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті  договір не виконувався: московський  цар затримав за собою ніби найвищу  владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації  й суду, задовольняючися тим, що Україна  постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися  вождем свого війська, заразом залишився  зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього  доходи до свого місцевого скарбу у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і  зробилися нежиттєвими вже в  часі їх затвердження. Професор А. Яковлів  уважає, що хоч московський цар  іменував себе царем "Малыя Россіи”  але це була лише буква без реального  змісту, бо в дійсності Україна  за життя Б. Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому професор Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати  номінальною васальною залежністю.

В. Липинський виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України  з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький заключав уже  з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула потреба  для України в такому союзі  з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липенський указує на те, що треба емансипуватися від "переяславської легенди” , яку  створила стара історіографія, і  твердив, що "ідеологічну правнодержавну суть переяславської умови творила  абсолютна й легальна емансипація  від Польської Речі Посполитої як у поняттях самих українців, так  і в поняттях сусідніх володарів”.

Оцінюючи переяславську умову  з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі --- головно ті , що в її пунктах ні чого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська  умова мала в собі й "добрі зерна  іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди”. Він підкреслював, що " як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з  тим безправ”ям, яке було в царстві  московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був  більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, так  званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська  імперія”.

Та як б не кваліфікувати й  не оцінювати форму відносин, які  утворилися в наслідок переяславських і московських переговорів, не можна  забувати одного, що обидві сторони, й  Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну " під високу царську  руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат  у інкорпорацію, використовуючи кожне  необережне слово, кожну неясну фразу  в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога  ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала  Москва різні прояви суспільного  антагонізму на Україні. Власне на цім  антогонізмі й була побудована вся  дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і  тим часову комбінацію, яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку  боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою  татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою  Москви. Для українського уряду уявлялось  найважливішим втягнути Москву якомога  швидше у війну з Полшею. Війна  дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

15. Наслідки Національно-визвольної війни 1648-1676 рр. у соціально-політичній, економічній, духовній сферах життя українців.

Соціально-економічні причини:

1) Поразка козацьких повстань  в кінці XVI - в першій половині XVII ст., І прийняття сеймом «Ординації»  (1638 р.) призвели до обмеження прав  козацтва (обмеження козацького  самоврядування, скорочення реєстру), а також високих податків, використання  козаків на державних роботах.  Фактично, все козацтво було зацікавлене  у визволенні України від польсько-шляхтского  панування, заможні козаки часто  страждали від свавілля магнатів, які захоплювали їхні землі,  незважаючи на привілеї, надані  їм польським королем. 2) Жителі  міст, які складали 10-15% населення  українських земель, підпали під  тяжке пригнічення. Магдебурзьке  право, яке надавало містам  самоврядування і визначало рівність  мешканців міст, було формальним. Насправді найбагатші польські  родини захопили всі керівні  пости і користувалися привілеями  міського самоврядування, а інші  міщани були позбавлені всіх  прав. Великі податки, виконання  обов'язкових робіт на вимогу  господарів міста, ліміт на  мешканців-українців - в такому  становищі перебували жителі  міст. У містах, де проживали поляки  і німці, українці були позбавлені  права працювати в цехах, а  заняття ремеслом поза цехами  суворо переслідувалося. Все це  викликало у міського населення  незадоволення й спонукало їх  до боротьби.

3) Усі основні керівні посади  на українських землях займала  польська шляхта. Шляхтичам-українцям  залишалися лише дрібні та  малозначні посади. Вони були  практично безправними порівняно  з польськими представниками  цієї верстви населення.

4) Самим несправедливим було  становище більшості населення  України (80%) - селянства. З введенням  фольваркового господарства, а також  з прийняттям у 1557 році «Устава  на волоки» селян прикріпили  до наділів, остаточно позбавивши  їх права володіти землею, збільшили  темпи закріпачення селян. У  цей період посилилася експлуатація  селян: панщина збільшилася до 3-4 і більше днів на тиждень,  вводилися різні види відпрацювань  і податків на користь панів  і держави. Оскільки прибутки  польських та українських феодалів  були пов'язані з нещадною експлуатацією  селян, становище українського  селянства було найгіршим. Отже, більшість населення України  було незадоволеність соціально-економічною  політикою уряду Речі Посполитої, ставленням шляхти та магнатів.

• Політичні причини: відсутність  в Країні власної держави, обмеження  українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси (масове ополячення української  правлячої верхівки). Це ставило  українців на межу зникнення з  історичної сцени як самостійного самобутнього народу Європи;

• Національно-релігійні: політика національного  і культурного поневолення українців  за допомогою католицької та уніатської церкви. Уряд Речі Посполитої прагнув  масово окатоличити православних українців, закрити церкви і монастирі, заборонити вживання рідної мови, знищити надбання української культури.

Крім цього, слід зазначити і  деякі об'єктивні передумови національно-визвольної війни. По-перше, козацько-сільські повстання  кінця XV - першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну свідомість. По-друге, існування Запорізької  Січі, розширення її впливу створювало основу для розвитку в майбутньому  української держави.

Отже, колоніальна політика Речі Посполитої в середині XVII ст. розпалила ситуацію в Країні, створила загрозу існуванню  українського народу як етнічної єдності, викликала невдоволення більшості  українського населення, призвела до загальної  національно-визвольній війні, рушійними  силами якої стали козацтво, селянство, міщанство, частина української  шляхти.

Мета національно-визвольної війни:

1) Знищення польського панування.

2) Ліквідація кріпацтва, великої  і середньої феодальної власності  на землю, завоювання особистої  свободи і права власності  селян і козаків на землю.

3) Прагнення спочатку домогтися  козацького звільнення, пізніше  утворити козацьку автономію  у складі Речі Посполитої, а  згодом створити суверенну українську  державу.

Виходячи із завдань, які стояли перед повстанцями, в цілому можна  визначити війну як національно-визвольну, спрямовану проти польсько-шляхтского панування, і спрямовану проти феодально-кріпосницького ладу.

Значення національно-визвольної війни українського народу:

1. Привела до відновлення української  держави, яке стало спадкоємицею  попередніх державних утворень (Київської  Русі та Галицько-Волинської держави);

2. Значно вплинула на наступне  соціально-економічний і політичний  розвиток Гетьманщини, сприяла  підвищенню авторитету України  на міжнародній арені;

3. Висунула на політичну арену  талановитого гетьмана, політика, дипломата,  полководця Б. Хмельницького;

4. Стала прикладом боротьби за  національне відродження для  наступних поколінь.

16. Правобережна й Західна Україна в складі Речі Посполитої в XVIII ст.: соціально-економічне і політичне положення. Коліївщина.

Правобережжя і західноукраїнські  землі ще залишалися під гнітом шляхетської  Польщі, а становище народних мас  тут постійно погіршувалось. Цей  процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які  видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над  населенням. Магнати мали також свої власні війська.

 Таке внутріполітичне становище  в країні призвело до занепаду  польсько-шляхетської держави в  другій половині XVIII ст. Саме в  цей період особливо негативну  роль відіграли такі чинники,  як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти  непорушним відживаючий феодальний  лад і свої привілеї, постійні  війни між магнатами, що спустошували  і розорювали країну, в кінцевому  підсумку так ослабили і виснажили  Польщу, що в неї не знайшлося  сил, щоб консолідуватися і  зберегти державність. Агресивні  сусіди — Фрідріх Вільгельм  І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили  ослаблену Польщу. Відбулося три  поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на  початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща  була розділена між Росією, Пруссією  і Австрією.

 Після третього поділу Польщі  до складу Російської імперії  увійшло майже 80% українських  земель. Галичина, Закарпаття та  Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.

 Протягом 90-х років XVIII ст. на  територію Правобережжя були  поширені загальноросійські адміністративні  органи та установи. В краї  почали діяти намісницькі, а  згодом губернські управління, царські  судові органи тощо. Становище  народних мас майже не змінилося.  Вони, як і раніше, відробляли  панщину, сплачували численні  державні податки. Одночасно польські  магнати отримали від царської  влади нові загальноімперські  дворянські права, привілеї.

 Незважаючи на все це, возз'єднання  більшої частини українських  земель у складі Російської  держави мало позитивне значення  для консолідації української  нації, розвитку творчих сил  українського народу.

 Отже, в результаті Української  національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького  було звільнено від іноземних  завойовників значну частину  українських етнічних земель, на  яких була утворена Українська  Козацька Республіка. Однак під  час Руїни українському народові  не вдалося утримати своєї  незалежності, відбувається руйнування  молодої гетьманської держави,  втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель  перебувала у складі Російської  імперії, а Галичина, Закарпаття  та Буковина — у складі Австро-Угорщини[1, c. 329-331].

Коліївщина

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні  у 1768 році проти кріпосницького, релігійного  та національного гніту шляхетської  Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського  і польського населення на Поділлі  та Волині[2]. Повстання було придушене  російськими військами (спільно  з поляками), а гайдамацькі ватажки  — страчені або заслані на Далекий  Схід.

Хід повстання

У лютому 1768 року під тиском російського  уряду польський король Станіслав  Понятовський підписав трактат про  формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту  католицизму, шляхетських прав і  звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі  вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і  грабувати українське населення, руйнувати  православні церкви і монастирі  на Київщині, Поділлі і Волині. Для  боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну  військо. Серед українського населення  поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання  на Правобережжі.