Лекции по "Истории Украины"

За гетьманування  К. Розумовського  зміцнилися позиції старшини, яка  поступово перетворюється на шляхетський  стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські  з'їзди. К. Розумовський часто бував  в Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська  рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення  в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

Управління Гетьманшиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум'янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала  канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів та рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово  і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: „Малоросія, Ліфляндія  та Фінляндія - це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з  чужими землями - це був би явний  нерозум. Ці провінції треба легкими  засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали  дивитися як вовки в ліс". У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини. У 1783 р. було скасоване  козацьке військо, замість якого  створювалися десять карабінерних, кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини  по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право  в Гетьманщині та Слобожанщині.

22. Адміністративно-територіальний устрій і економічне становище українських земель у складі Росії в XIX ст.

На початку ХХ ст. український  народ не мав своєї держави. Його землі загальною площею 700 тис. кв2 було переділено між Росією та Австро-Угорщиною. Всього на українських землях проживало 48 млн осіб, зокрема 33 млн українців.

 Українські землі, що входили  до складу Росії, були об’єднані  в три регіони – генерал-губернаторства  по 3 губернії* в кожному: Малоросійська  (Чернігівська, Полтавська та Харківська  губернії), Київська (Волинська, Подільська  і Київська губернії) і Новоросія  (Катеринославська, Таврійська та  Херсонська губернії). Кожна губернія  поділялася на 10–12 повітів*, а ті, своєю чергою, на волості* з  кількома селами у кожній.

 Губернськими і повітовими  центрами були міста, волосними  – містечка. Губерніями керували  губернатори, яких призначав цар  із середовища вищих військових  і відомих дворян. Повіти очолювали  капітани-справники, яких обирали  зі свого середовища дворяни  повіту. На чолі волості стояв  обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські  старости, яких обирали сільські  громади. Окрім цих органів  виконавчої влади, у губерніях  і повітах створювались виборчі  самоврядні установи – земські  зібрання (розпорядчі органи) та  земські управи (виконавчі органи). Втім, їхні функції були обмежені  питаннями будівництва та утримання  місцевих шляхів, розвитку хліборобства, промисловості, торгівлі, надання  населенню медичних послуг, освіти, зв’язку, протипожежного захисту  тощо. Діяльність земств контролювалася  губернаторами та міністерством  внутрішніх справ. 

 До складу Австро-Угорщини  входили три історичні українські  регіони: Східна Галичина, Північна  Буковина і Закарпаття. Східна  Галичина з адміністративним  центром у Львові переділялася  на 50 повітів, Північна Буковина  з центром у Чернівцях –  на 10 повітів, Закарпаття з центром  Ужгород – на 4 комітати.

 У Буковині найвищою посадовою  особою був крайовий президент,  а в Галичині – намісник. Вони  призначалися цісарем і мали  широкі повноваження. Їм підпорядковувались  повітові старости, яких призначав  міністр внутрішніх справ. Повітові  старости призначали війтів, які  очолювали сільські громади. У  Львові й Чернівцях діяли крайові  сейми, що виконували функції  органів місцевого самоврядування. Вони опікувалися проблемами  торгівлі, освіти, санітарного стану  в населених пунктах тощо.

Переважну більшість населення  українських земель складало селянство. У Наддніпрянській Україні в  сільській місцевості проживало 84% населення, в західноукраїнських землях – 85%.

 Проте, на тлі процесів  модернізації постійно зростала  кількість міст. Їхнє населення,  як і населення невеличких  містечок і робітничих селищ,  було багатонаціональним.

23. Передумови, сутність і наслідки соціально-економічної модернізації в українських землях в Росії в XIX ст. Особливості проведення реформи 1861 р. і інших буржуазних реформ в українських землях.

Характерними рисами соціально-економічного та політичного розвитку України в першій половині XIX ст. були територіальні, адміністративні та суспільні зміни.

Так, на початку XIX ст. український  народ у складі Російської імперії 'остаточно втратив свою самостійність. На місці автономно-самоврядних українських регіонів - Слобожанщини й Лівобережжя було заснований Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії. В результаті розподілу Польщі - 1772, 1775 і 1795 рр.. до Росії відійшла Правобережна Україна. У ній були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії. Воз'еднання Лівобережжі та Правобережжя мало велике значення для українського народу. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австрійської імперії.

Почалася інтенсивна колонізація  українським народом колишніх земель Кримського ханства і запорозьких  земель. В результаті перемог російської армії над Туреччиною в останній третині XIX ст. Кримське ханство було приєднаний до Російської імперії. Завоювання Росією Криму, північних чорноморських степів було епохальною подією не тільки для України, але й для всієї Східної Європи. Нові землі, названі Новоросії, нарешті стали придатними для сільського господарювання. Почалася сільськогосподарська колонізація Півдня сучасної України. Російське уряд роздавав землі козацькій старшині, дворянству, проводив активну політику переселенчества на південні землі, заохочував селян до переселення різними пільгами. Це були - пільговий проїзд, надання позик на обзаведення домашнього вжитку, звільнення на 2-3 роки від податків і від призову на військову службу. З 1782 р. по 1858 р. на Півдні розселилося більш 903 тис. чоловік. Серед переселенців українці становили в середньому біля 60%, біля 30-35% - становили росіяни. Крім українців та росіян участь у засвоєнні нових південних земель брали греки, вірмени, німці, сербохорвати та інші народності. Таким чином, населення Новоросії формувалося як багатонаціональна. На цій території Російської імперії на початку XX ст. були утворені Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії.

Особливістю політичного розвитку українських земель було формування в них російського адміністративно-управлінського апарату в губерніях, повітах  і станах. Він був покликаний охороняти  владу царизму. Поліцейсько-державні форми управління Російської імперії  в національних регіонах прийняли вид  генерал-губернаторів. На середину XIX ст. українські губернії входили до складу Малоросійського, Київського і Новоросійський-Бессарабського генерал-губернаторів. На початку XX ст .. для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства в губерніях були засновані охоронні відділення. Нова система управління, свавілля імперської бюрократії, корупція чиновництва мали згубні наслідки для політичного розвитку українського народу, заважали зростанню його політичної та національної самосвідомості.

24. Адміністративний устрій і соціально-економічна ситуація в українських землях в Австро-Угорщині в XIX ст. Участь українців у буржуазній революції 1848 р.

На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною складовою  стали визвольні рухи багатьох національно  поневолених народів Східної  і Центральної Європи. Звідси походить назва революції — "Весна народів". Не залишалась осторонь і Австрійська  імперія. 13 березня з'явилися перші  вуличні барикади у Відні, а через  два дні було проголошено першу  австрійську конституцію.

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному  руху в Східній Галичині. Зважаючи на настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно  ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний  патент, за яким скасування панщини  на галицьких землях сталося майже  на 5 місяців раніше, ніж в інших  частинах імперії. Основою реформи  був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років. Поміщиків звільняли від  будь-яких обов'язків щодо своїх  колишніх підданих. Та під час проведення реформи не було впорядковано права  на володіння лісами і випасами. Це згодом викликало нескінченні  судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки було причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення  селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і  пасовищ, інші залишки кріпацтва  лягли важким тягарем на плечі  західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а  нерідко топила горе в-горілці. Навесні  та влітку 1849 р. масові виступи, під  час яких селяни самочинно повертали  захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український  селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово  пробуджувався потяг до громадського та національного життя.

Під впливом революційних подій  у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців  Галичини подали петицію до цісаря з низкою демократичних вимог. Зокрема, про введення української мови у  народних і вищих школах; видання  державних законів українською  мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; реальне зрівняння в правах духівництва всіх обрядів і надання  доступу українцям до всіх державних  посад. Вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції  в Галичині виникли національно-політичні  організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл, українства, зокрема  світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Г. Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим органом стала "Зоря Галицька". Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками.

У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись  до героїчної минувшини, Головна  Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло  бл. 60 місцевих рад, до яких входили  представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної Руської Ради натрапила ні неприхильне ставлення  з боку польської Центральної  ради народової, яка домагалася, щоб  українці виступали разом з поляками. На противагу Головній Руській Раді було створено "Руський собор", газеті "Зоря Галицька" протиставлено  видання "Дневник Руський".

Представники українського населення  Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській  секції. Потім між ними виникли  незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу  перервав роботу конгресу.

19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався  Собор руських учених — перший  з'їзд діячів української науки  і культури. Він схвалив єдину  граматику української мови, висунув  вимогу про впровадження в  усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу  Галичини.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої  організації під назвою "Галицько-руська матиця". Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком  письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці року в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури.