Методи боротьби з єретиками

От чому спроба церковників  розправитися з катарами "мирними" засобами - відлученнями й анафемою (що не виключало й фізичної розправи над ними) - не приносила бажаного результату.

    Повстання  Дольчіно спалахнуло в Пармській області у 1303р. і тривало до 1307р.(21,246). Рух Дольчіно був тісно пов'язаний з однією середньовічною єрессю, послідовників якої називали " апостольськими братами ". Дольчино вчив, що власність і багатство- основні причини зла, яке панує у світі; закликав до спільності земельного майна."…Никакой папа римской церкви не может кого-либо освобождать от грехов, если он только не будет таким же святым, каким был св. апостол Петр, т. е. он должен жить во всемерной бедности и не иметь собственности, не поощрять войн и никого не преследовать…"(16,520).

Повстання Дольчіно цікаве тим, що воно ніби відкривало собою  серію наступних великих селянських повстань пізнього середньовіччя – Жакерію у Франції, гуситські селянські війни в Чехії, повстання Уота Тайлера в Англії.

єресь утілювала в  релігійній формі антифеодальні настрої народних мас. Але лише радикальну селянський-плебейську єресь висували вимоги ломки всієї системи відносин, ліквідації експлуатації людини людиною (через пропаганду загальної рівності і навіть спільності імуществ). Більшість же помірної, бюргерської єресі обмежувалися проповіддю морального очищення, духовного вдосконалення, виступало за більш менш значні зміни в церковному пристрої, догматизмі, за часткові зміни в соціальному ладі, не роблячи замах на нього в цілому і нерідко відводячи народні маси від реальної боротьби за рішення задач, що стоять перед ними.

1.2  Хрестові походи.

    Іншим заходом, що притупив на якийсь час опозицію до церкви з боку народних низів, з'явилися хрестові походи, які були спрямовані як на Схід під приводом звільнення "труни господня", так і проти єретиків у країнах Європи.

    Зростання  політичного впливу папства особливо яскраво виявилося в організації ним хрестових походів на схід і проти єретиків. Ідея «захисту християнського світу від невірних» стала також прапором Реконкисти в Іспанії. Під егідою католицизму здійснювалася експансія німецьких феодалів в слов'янських землях і Прибалтиці. За рахунок зборів на хрестові походи, які збирала церква зі всіх народів Західної Європи, десятини і інших податків доходи папської курії досягали величезних розмірів.

   У хрестових  походах взяла участь не тільки  маса охочего до грабежу лицарства, але й багато тисяч бідняків і стражденних, що ввірували словам тата Урбана II, зачинателя першого походу, сказаним їм на Клермонском соборі: "Єрусалим - це пуп земель, земля плодоноснейшая в порівнянні з усіма іншими, вона немов другий рай... Хто тут сумний і бідний, там буде радісний і багатий". Тата всім учасникам хрестових походів відпускали гріхи, пропонували, як говорив Григорій VII, "малою працею знайти вічне блаженство".

    Безсумнівно,  що з погляду домагань папського  престолу на панування в першу чергу в межах тих європейських країн, де переважав католицизм, хрестові походи з'явилися просто геніальною знахідкою. Під прапором звільнення труни господня тато римський міг виступати в ролі об'єднувача всіх християнських владарів; у хрестові походи можна було направити феодальну вольницю, що спустошувала сільські місцевості, а разом з нею й всіх неспокійних, нетерплячих, прагнучих земних багатств. У випадку поразки намісник Петра втратився б усього лише своїх реальних і потенційних суперників і ворогів; перемога ж над невірними обіцяла йому незліченні багатства й славу в століттях.

    Хрестові  походи, особливо перші, сприяли  зміцненню авторитету папства,  породжували ілюзії в його  здатність полегшити борошна  стражденних і що бідують, знову вселяли в багатьох віру в "милленниум". Хоча ці надії й мрії в значній мірі розсіялися після першого ж хрестового походу, коли з'ясувалося, що на ньому наживаються тільки церковна ієрархія й верхівка хрестоносців, ідея звільнення труни господня ще довго приносила папству не тільки матеріальні, але й духовні дивіденди.

   Іншим  заходом, що притупив на якийсь  час опозицію до церкви з  боку народних низів, з'явилися  хрестові походи, які були спрямовані  як на Схід під приводом  звільнення "труни господня", так і проти єретиків у країнах Європи.

    У  хрестових походах взяла участь  не тільки маса охочего до  грабежу лицарства, але й багато  тисяч бідняків і стражденних,  що ввірували словам тата Урбана II, зачинателя першого походу, сказаним  їм на Клермонском соборі: "Єрусалим - це пуп земель, земля плодоноснейшая в порівнянні з усіма іншими, вона немов другий рай... Хто тут сумний і бідний, там буде радісний і багатий".. Тата всім учасникам хрестових походів відпускали гріхи, пропонували, як говорив Григорій VII, "малою працею знайти вічне блаженство".

     Проти  катарів, до яких приєдналася  частина вальденсів, на початку  XIII ст. було організовано Хрестовий  похід( його очолив абсолютно  безпринципний, честолюбний і  неймовірно жорстокий аристократ  Симон де Мон фор). Щоб заохотити місцеву знать до участы в походи проти катарів, папа не лише простив гріхи його учасникам, а й дозволив їм грабувати. У 1209 р. хрестоносці взяли штурмом м. Безьє і знищили всіх його жителів – близько 20 тис. осіб ( 14,45).

    Перша  спроба мобілізувати церкву на викорінювання єресі, що пустила глибокі коріння в Лангедоке, шляхом масового винищування віровідступників була почата татом Олександром III на III Латеранском соборі в 1179 р. Крім звичайних уже в таких випадках анафем на адресу віровідступників, собор уперше оголосив хрестовий похід проти них. Собор обіцяв відпущення гріхів на два роки всім учасникам походу й "вічний порятунок" тим, хто загине в боротьбі з єретиками. Керівництво цим походом було доручено абатові Генріхові Клервоскому, зведеному із цієї нагоди в кардинальське звання. Цей перший похід проти альбигойцев (так стали йменувати одну з галузей єресі катарів і інших єретиків, твердинею яких у Лангедоке був м. Альби) залучив порівняно невелике число учасників. Спустошивши кілька областей Лангедока, воїнство Генріха роз'їхалося по будинках, а він сам повернувся в Рим брати участь (внаслідок смерті Олександра III) в обранні нового тата.

    Їм  став Луций III (1181-1185), такий же  прихильник нещадних мір проти  єретиків, яким був і його попередник. Новий тато скликав собор у Вероні в 1184 р., на якому оголосив буллу про викорінювання різних єретичних навчань (Ad abolendam diversarum haeresum pravitatem). Булла пропонувала єпископам піддавати єретиків висилці, конфісковувати їхнє майно й засуджувати їх на "вічне безчестя". Вона призивала очистити католицькі цвинтарі від нібито опоганювали їхніх останків єретиків. Хоча булла й не призивала до фізичного винищування віровідступників, вона все-таки переслідувала саме цю мету. Малося на увазі, що єретики вчинять опір буллі, перетворившись тим самим у бунтівників, а це дасть привід світській владі винищити їх. Веронский собор схвалив буллу Луция III, якому вдалося також заручатися підтримкою імператора Фрідріха I Барбароссы, що обіцяло виконувати вказівки папських легатів по боротьбі з віровідступниками. Стали переслідувати єретиків і в Арагонском королівстві. Булла Луция III, як і рішення Веронского собору, служила "законним" підставою різним монархам і єпископам для грабежу єретиків під видом викорінювання єресі.

    Інокентій  III був ініціатором 4-го хрестового  походу, учасники якого замість  "звільнення труни господня" спустошили християнську Візантію, захопили й розграбували Константинополь  (1204). Інокентій III схвалив в 1202 р. створення ордена мечоносців і благословив їх на завоювання Лівонії, а в 1215р. призвав німецьких лицарів до хрестового походу на пруссов. Нарешті, це він віддав наказ приступитися до нового хрестового походу проти альбигойцев, поклавши початок масовому й систематичному знищенню віруючих, релігійні погляди яких розходилися з офіційною доктриною церкви. Багато дослідників саме його вважають засновником інквізиції.

    Фанатики – хрестоносці упродовж 20 років Альбігойських війн вигубили понад мільйон жителів Лангедока, керуючись порадою папського легата доручити Богові розібратися, хто вірний, а хто єретик, і вбивати всіх підряд.

    На початку  XIV ст. Хрестовий похід було організовано  проти апостоликів; проти гуситів  папство організувало у 1420-1431 рр. аж п'ять походів. Участь у боротьбі з єретичними рухами в Німеччині, Франції, Іспанії брала також королівська влада.

   Основною метою інквізиції за поняттям було вирвати душі грішників з кігтів Сатани, а то що відбувалося в цей час з тілом значення не мало. Під час хрестового походу проти альбігойцев було сформульовано ще одне правило: "краще відправити на той світ десять добрих католиків, чим дати піти від правосуддя хоч одному єретикові". У боротьбі за таку важливу річ, як людська душа, мета виправдовувала застосування будь-яких засобів.Інквізиція була створена для переслідування й викорінювання єресі не засобами переконання, а засобами насильства. Організований терор - от те "чудотворне" засіб, за допомогою якого церква прагнула через інквізицію удержати й зміцнити свої позиції. 

ВИСНОВОК:

    Єресь - це завжди опозиція пануючої церкви. Ця остання, побоюючись втратити влада, природно прагне всіма силами й будь-якими засобами викорінити, знищити єресь.

    Відбиваючи в різні історичні епохи суперечливі інтереси соціальних груп і прошарків, єресі виступали як проти церковної ієрархії, так і проти несправедливості пануючого експлуататорського ладу, з яким церква була нерозривно зв'язана. Єресі були своєрідною формою класової боротьби, характерної для середніх століть, для феодального миру, що мислив тільки релігійними категоріями. Єресі виражали погляди того або іншого прошарку городян або селян, національні або місцеві інтереси.

    На ці несхожі й часто нещадно боровшиеся не тільки з офіційною церквою, але й один з одним єресі кожна епоха накладала свій власний особливий відбиток, уготавливала їм різні долі.

   Релігійна  нетерпимість зароджується з  першими християнськими громадами  в атмосфері тієї боротьби, що  вони вели.Нові єресі виникли  в процесі й у зв'язку з  виробленням основ християнського віровчення.Єресь катарів являла собою не просто незгоду з догматами офіційної церкви, а, по суті, початок реформаційного руху, що вже назрівав.

    Звинувачення  в єресі стало зручною ширмою  для винесення вердиктів з  карнихі політичних справ, через що в широко розтавлені тенета неминуче потрапляло й багато духовних осіб, Неугодних істеблішменту. Переслідування єретиків не приносили істотних результатів, тому що умови, що породжували єресі,- важке положення народних мас - не тільки не змінювалися на краще, а постійно погіршувалися. Єретиків порівняно легко придушували силою: керівників і проповідників саджали у в'язницю або стратили, а рядових, як правило, переселяли, конфіскуючи їхню власність. Єретики йшли в підпілля, у малодоступні сільські або гірські райони. Проходило якийсь час, і єресь спалахувала з новою силою, тепер уже в іншім місці й іноді під новою назвою.

   Все-таки хрестові походи, як і клюнийская реформа, тільки тимчасово притушили що почалося було розпалюватися в XI в. полум'я загального невдоволення існуючим релігійно-соціальним порядком. Під попелом продовжували жевріти вугілля, і досить було сильного пориву вітру, щоб багаття запалало із ще більшої, ніж колись, силою.Хрестові походи проти єретиків були тільки одним з багатьох методів боротьби папства проти єресей.

Розділ 2   МЕТОДИ БОРОТЬБИ З ЄРЕТИКАМИ.

    Духовенство в усіх країнах переслідувало єретиків і жорстоко розправлялося з ними. Одним з самих страшних покарань було відлучення від церкви. Людину , яку відлучили від церкви, можна було безкарно пограбувати чи навіть вбити; віруючи не мали права їм допомагати та надавати приют. Нерідко тато відлучав від церкви цілі області і навіть країни. Тоді закривалися храми, малеча залишалася нехрещеною, шлюби не здійснювалися, мерців не можна було ховати на кладовищах. Інквізиція накладувала за звичай три види покарання : епетимія, тюремне заключення та передача до рук світської влади, що означало багаття. Епетимія могла заключатися у довічному ношені хрестів, паломничестві по святим місцям, внесенні деякого пожертвування на благі вчинки. Але це тільки самі розповсюдженні методи, і взагалі епетимія була огранічена тільки фантазією інквізитора. Тюремне заключення розуміло собою відбування строку в узькій, душній камері на хлібі та воді, інколи у ручних та ножних кандалах, можливо прикутих до стіни, в суцільно антисанітарних умовах. Середня тривалість життя в такому заточенні складала три роки. Але інколи були амністії, замінення тюремного заключення на строгу епетимію. Видача у руки світської влади мало на увазі під собою зжигання живцем. Церква не відмовлялася навіть від переслідуваня мерців. Вже померлого єретика могли приговорити до спалення(з могили виймали останки з послідуючим спаленням та конфіскацією майна).

2.1 Виникнення  інквізиції

   Людству завжди доводилося не солодко, а під час передувавший утворенню інквізиції людям було і зовсім погано. Величезні побори феодалів церковна десятина і збори з боку держави примушували людей тих, що належали до шару, пізніше названого третім станом, трудитися у поті чола щоб здобути собі хліб насущний. І тут же поряд існував шар людей що належали до християнської церкви. Ченці, священники, єпископи, абати, кардинали, диякони і велика кількість інших існували як би в окремому світі. Вони не платили зовнішньому світу абсолютно ніяких податків, були вільні від феодальних повинностей і неосудні світським судам. Більш того існував такий вираз: "Останній служитель церкви коштує значно більше будь-якого государя"..

      Що нового можна сказати про інквізицію, які ще невідомі її підступництва й жорстокості не розкрити? Інквізиція виникла в кінці XII в. як форма церковного суду, що здійснювався спочатку єпископами, інквізиція поступово була вилучена з-під контролю єпископів і перетворилася в першій половині XIII в. у самостійну організацію, що володіла величезними повноваженнями і підпорядковану безпосередньо тату. Поступово інквізиція створила спеціальну систему розшуку і судового розслідування у справах єретиків. Вона широко ввела в практику шпигунство і доноси. У своїх жертв вона виривала визнання шляхом заплутаних софістичних хитрувань, до тих, що упираються ж застосовувалися витончені тортури. Старанність інквізиторів і їх донощиків нагороджувалася розділом між ними частини майна, конфіскованого у засуджених. Вже в XIII в. разом з єретиками інквізиція стала переслідувати учених і філософів, що проявляли вільнодумство. Інквізиція лицемірно проголошувала принцип «непролиття крові», тому викриті в єресі передавалися в руки світських владний для покарання.

    Проте до XII в. переслідування єретиків, хоч  і набували часом жорстоких  форм, не носили того планомірного і винищувального характеру, який вони придбали в ході Альбігойськіх воєн і після створення татом Григорієм IX (1227- 1241) інквізиційних судів - священних трибуналів, безпосередньо підлеглих тату, а на місцях відданих в руки жебракуючих орденів, переважно домініканців.(7,434).

   У своїх  потугах будь-що-будь виправдати  злочинну діяльність інквізиції, Жозеф де Местр писав, що  вона, подібно всім інститутам, створеним для здійснення великих справ, "виникла невідомо як". Тим часом не для "великих справ" була створена інквізиція й причини, що викликали її появу, зовсім не загадкові, вони криються в самій соціальній сутності християнської релігії й церкви, надкласової по своїй теорії, що апелює до знедолених мас, що становлять основний контингент віруючих, але на практиці служащей інтересам експлуататорських класів.(4,23).