Методи боротьби з єретиками

   Папський  престол робив усіляке заступництво  доминиканцям і францисканцям.  Їхня діяльність була вилучена  з-під контролю місцевих єпископів,  вони вільно пересувалися по  усьому світі, заслуживши назву папських вивідачів. Вони могли сповідати, накладати й знімати эпитимии й відлучення, жити серед єретиків, причинятися такими ж, якщо це було в інтересах церкви, і так далі Їхні керівники швидко робили церковну кар'єру, щедро нагороджувалися кардинальськими званнями й нерідко обиралися татами. Такі привілеї вони заслужили тим, що "соціальна" діяльність цих орденів у з'єднанні з терористичної - інквізицією, до якої обидва ордени мали безпосереднє відношення, безсумнівно сприяла в XIII в. порятунку католицької церкви від розвалу, що загрожував їй через моральне розкладання самих церковників, антипапської політики багатьох королівських дворів, стремившихся звільнитися від опіки церкви, і єресей, чреватих плебейською революцією.

    Пройшло  кілька десятиліть, і в цих орденів від жебрання залишилася тільки уніформа так назва. Папські й світські дарування привели до того, що францисканці й доминиканці перетворилися у власників величезної нерухомої власності, латифундій, скарбів. Обидва ордени гризлися, суперничали між собою, що було на руку татам, тому що це дозволяло їм контролювати й той і іншої. В XVI в. ці ордени прийдуть у такий занепад, що папство буде змушено для свого порятунку створити новий, у сто крат переважаючих своїх попередників по своєму підступництву, святенництву й лицемірству, - орден єзуїтів.

     Наступним етапом у встановленні інквізиції були дві булли Григорія IX від 20 квітня 1233 р., що доручали переслідування єретиків у Франції ченцям домініканського ордена. Перша із цих булл, "Ille humani generis", була звернена до єпископів Франції.Тато благав єпископів "в ім'я поваги, що ви харчуєте до св. престолу", дружески прийняти його посланців і допомагати їм, "щоб вони могли добре виконати своє завдання".

    Друга булла, "Licet ad sapiendos", була звернена до "пріорів і братів ордена проповідників, інквізиторам". У ній Григорій IX уполномочивал доминиканцев:

Ця булла  практично доручала домініканському  ордену вести боротьбу з єрессю в  усьому християнському світі.

    Інквізиція загрожувала нещадною розправою всім незадоволеним існуючим порядком, будь-якому осмелившемуся критикувати розбещеність, продажність і жадібність духівництва, усякому, хто висловлював сумнів із приводу істинності церковних догм. В XIII в. не було такого куточка в католицькій Європі, де б не палали багаття, на яких спалювали мнимих або справжніх єретиків.

    У Південній Франції після її приєднання до французького королівства в 1229 р. папські інквізитори продовжували викорчовувати єресь протягом усього XIII в. Не менш енергійно інквізитори діяли й у містах Північної Франції. Поступово королівська влада взяла під свій контроль їхня діяльність, інквізитори були підлеглі парламентам, вищим королівським судам, до яких згодом перейшли повністю функції інквізиторських трибуналів. У такий спосіб у Франції інквізиція перетворилася в слухняне знаряддя королівської влади, сприяючи зміцненню абсолютизму.

ВИСНОВОК:

   Інквізиція не  виникла на "порожнім місці". Створенню "священних" трибуналів  передувала багатовікова боротьба  правлячих кіл церкви з єрессю, у процесі якої вироблялися також і богословські обґрунтування необхідності застосування до єретиків різних видів і форм насильства, аж до їхнього фізичного винищування. Це було нелегке завдання, тому що теологам довелося для виправдання інквізиції підмінити "релігію любові", за якої видає себе християнство, "релігією ненависті". На таку трансформацію пішли сторіччя

Розділ 3.   ІНКВІЗИЦІЯ У ДІЇ

    Як же була влаштована ця диявольська по своїй хитрості й жорстокості машина, що йменувалася інквізицією?

   Верховним главою інквізиції був тато римський. Саме йому - намісникові бога на землі - служила й підкорялася ця машина, створена церквою й існуюча з її благословення.

   З раннього періоду існування християнської церкви єпископи, і в їх числі тата римські, були наділені інквізиційними повноваженнями – розслідувати, судити і карати єретиків і користувалися ними впродовж всієї історії церкви. Цими правами продовжують користуватися після розпуску священної канцелярії, згідно все ще діючому канонічному праву. Інквізиція, згідно даним їй при твердженні привілеям, не була відповідальна ні перед якою державною установою і не була підсудна ніякому світському суду . Все, що мало яке-небудь відношення до інквізиції, могло розглядатися виключно інквізиційними трибуналами, діяльність яких все більш і більш розширювалася, неминуче приходила в зіткнення із звичайними світськими судами .На рішення інквізиційних можлива була апеляція лише до великого інквізитора і це справа інквізицію страшною і абсолютно незалежною силою . 
     "Ченці й інквізитори хоча й призначалися на ці посади своїм безпосереднім начальством, у правовому відношенні залежали безпосередньо від папства. Інквізиційний же трибунал, як надзвичайний суд, не підлягав цензурі, контролю ні з боку папських легатів, ні з боку керівників чернечих орденів, що призначали інквізиторів". Шэннон намагається виправдати наділення папством інквізиційних трибуналів необмеженими правами й повноваженнями тим обставиною, що це дозволяло "швидко й рішуче боротися з тим, що вважалося найгострішим релігійним і соціальним злом".

    Навіть у тих країнах, де, як в Іспанії й Португалії, інквізиція безпосередньо залежала від королівської влади, її злочинні дії були б немислимі без схвалення папського престолу. Якби ці дії не збігалися з інтересами й політичною орієнтацією папства, якби вони йшли з ними врозріз, те, зрозуміло, "святий" престол не преминув би заявити про це привселюдно. Однак з такими протестами тата римські ніколи не виступали. Більше того, привселюдно або таємно Рим завжди схвалював діяльність іспанської й португальської інквізиції й ніколи не вживав яких-небудь дій у захист їхніх численних жертв. У тих же випадках, коли інквізиція припиняла свою криваву роботу, це відбувалося, як правило, не з волі папства, а всупереч їй.Інквізитори призначалися татом римським і йому, тільки йому одному підкорялися.

  Папство породило інквізицію, і воно, при бажанні, могло б її "убити". Але, зробивши це чудовиська на світло, римські понтифики й не думали від нього позбутися. Навпаки, уже занадто зручн і корисним виявився для них "священний" трибунал, терористична діяльність якого спрощувала до межі відносини церкви з її "ягничками".

    Інквізиторів поставляли головним чином два чернечих ордени – доминиканці й францисканці, але серед них були представники й інші чернечі ордени, священики й навіть попадалися люди, що не мали духовного сану. Климент V (1305-1314) установив мінімальний вік інквізитора в 40 років, але бували й моложе. Як правило, це були енергійні, підступних, жорстоких, нещадних, марнолюбних і жадібні до мирських благ фанатики й кар'єристи. Походження вони були самого різного.

   Інквізитори були наділені необмеженими правами. Ніхто, крім тата, не міг відлучити їх від церкви за злочини по службі, і навіть папський легат не смів відсторонити їх хоча б тимчасово від посади без особливого на те дозволу папського престолу.

    Все це ставило інквізиторів на голову вище єпископів, хоча й серед останніх було чимало ревних гонителів єресі. Звертаючись до єпископа, тато називав його "брат мій", а до інквізитора - "син мій".Все це ставило інквізиторів на голову вище єпископів, хоча й серед останніх було чимало ревних гонителів єресі. Звертаючись до єпископа, тато називав його "брат мій", а до інквізитора - "син мій".

    Інквізитори діяли в самому тісному контакті з місцевим єпископом, що освячував своїм авторитетом їхню терористичну діяльність. З його дозволу й у його присутності вироблялися катування, виносилися вироки. У тих випадках, коли в інквізиторів було багато роботи, що відповідає чернечий орден виділяв у їхнє розпорядження помічників, що виступали в ролі їхніх заступників. Інквізитор також мав право призначати в інші міста свого округу уповноважених - "комиссариев", або вікаріїв, які вели стеження й здійснювали арешти підозрюваних у єресі осіб, допитували, катували їх і навіть виносили їм вироки.

    В XIV в. у допомогу інквізиторам стали призначатися експерти-юристи (кваліфікатори), як правило теж церковники, у завдання яких входило формулювання обвинувачень і вироків таким чином, щоб вони не суперечили цивільному законодавству.

    По суті кваліфікатори служили ширмою для беззаконь, які чинилися інквізицією, прикривали своїм юридичним авторитетом її злочину. Вони були не мають змоги ознайомитися зі справою підсудного, їм давалося тільки коротке резюме показань його й свідків, часто без імен, нібито для того, щоб "експерти" могли висловити більш об'єктивно свою думку, у дійсності ж для того, щоб сховати імена донощиків, катування та інші злочини інквізиторів. Кваліфікатори визначали, чи є висловлення, приписувані обвинувачуваним, єретичними, або від них "пахне" єрессю, або вони можуть привести до єресі. Відповідно кваліфікатори встановлювали, чи є автор висловлень єретиком або його варто тільки підозрювати в цьому злочині й у якому ступені - легкої, сильної або важкої. Від висновку кваліфікаторів залежала доля підслідного.

    Але навіть якби кваліфікатори й захотіли винести об'єктивне судження про ту або іншу справу, вони були не мають змоги зробити це через повну залежність від інквізитора: у дійсності вони були не чим іншим, що як служать трибуналу інквізиції, від якого одержували платню, належали до тому самому ордена, що й інквізитори, і повністю залежали від волі останніх, під диктування яких і писалися ними всі рішення. Ці "boni viri" - добропорядні чоловіки, як їх називали, були спільниками катів інквізиції.

    Інквізиторів із самого початку їхньої діяльності обвинувачували в тім, що вони, користуючись відсутністю якого-небудь контролю, фальсифікували показання арештованих і свідків.У відповідь на ці обвинувачення тата римські ввели в систему інквізиції нових персонажів - нотаріуса й понятих, належних нібито сприяти неупередженості наслідку.

    Нотаріус скріплював своїм підписом показання обвинувачуваних і свідків, що робили й поняті, що були присутнім при допитах. Це надавало наслідку видимість законності й безпристрасності. Нотаріус, як правило, належав до духовного звання, і, хоча його посада затверджувалася татом, він перебував на платню в інквізитора, понятими ж виступали найчастіше ті ж ченці з домініканського ордена, у веденні якого перебувала інквізиція. Вони, як і всі співробітники інквізиції, зобов'язувалися, під погрозою жорстоких покарань, зберігати в строгій таємниці все, що ним ставало відомим про діяльності "священного" трибуналу. Залежачи, таким чином, повністю від волі інквізитора, нотаріус і поняті скріплювали своїм підписом будь-якою сфабрикований інквізицією документ.

    Іншими важливими чинами в апарату інквізиції були прокурор, лікар і кат. Прокурор - один із ченців на службі інквізиції - виступав у ролі обвинувача. Лікар стежив за тим, щоб обвинувачуваний не помер "передчасно" під катуванням. Лікар повністю залежав від інквізиції й по суті був помічником ката, від "мистецтва" якого часто залежали результати наслідку. Роль ката в коментарях навряд чи бідує.

    "Родичі", як всі служителі інквізиції, користувалися безкарністю. До того ж їм була дозволена носити зброя. Вони були непідсудні світському й духовному судам. Усяка образа служителів інквізиції розглядалася як спроба перешкодити її роботі в інтересах єресі. Поставлені в такий спосіб у надзвичайний стан, "родичі могли робити з беззахисним народом усе, що завгодно, і легко уявити собі, які вимагання творили вони, загрожуючи арештами й доносами, у той час коли потрапити в руки інквізиції було найбільшим нещастям як для вірного католика, так і для єретика. У сільській місцевості роль шукачів виконували парафіяльні священики, яким допомагали два помічники з мирян.

     Інквізиція вважалася вищим органом держави, їй були зобов'язані коритися всі духовні й світські влади. Будь-яке зволікання у виконанні наказів інквізиції або опір її діяльності могло привести винуватця на багаття.

3.1 Система інквізиції.

    Завдання інквізиції,- писав французький інквізитор XIV в. Бернар Гі,- винищування єресі; єресь не може бути знищена, якщо не будуть знищені єретики; єретики не можуть бути знищені, якщо не будуть винищені разом з ними їхні приховувачі, що співчувають і захисники".(4,48).

    Єретиком же вважався віруючий, знайомий з католицькою доктриною й проте заперечливий її й проповідующий щось, що суперечить їй.

    Однак тому що офіційного визначення єресі і єретика в середні століття не існувало, то все залежало від довільного тлумачення цих понять інквізиторами, які, прагнучи з коренем вирвати крамолу, переслідували не тільки "свідомих" єретиків, але й всіх тих, хто мав до них саме віддалене відношення - "стикався" з ними й міг внаслідок цього вільно або мимоволі "заразитися" від них "зловмисним навчанням". Тисячі ні в чому не винних людей ставали її жертвами в результаті обмов, бажання інквізиторів заволодіти їхнім майном і просто внаслідок тупості, фанатизму чиновників "священного" трибуналу.

    Створення інквізиції розвіяло культивировавшуюся сторіччями богословами легенду про християнську релігію як релігії загальної любові, милосердя й всепрощення. Правда, і піддаючи свої жертви дивовижним катуванням, спалюючи їх на багатті, приписуючи їм, часто без усякої підстави, безглузді злочини й пороки, церква затверджувала, що вона це робить в ім'я все того ж християнського милосердя, що вона рятує в такий спосіб саме коштовне в людині - його душу й забезпечує їй вічне, хоча й потойбічне, блаженство. Власне кажучи, це твердження було досить співзвучно християнському вченню про досягнення царства небесного шляхом прийняття борошн і страждань на землі.