Методи боротьби з єретиками

    Церковна ієрархія, інтереси якої ототожнювалися  з експлуататорськими класами, завжди вела запеклу боротьбу з єресями.Однак нездатність упоратися з ними мирними засобами усе більше переконувала церковних ієрархів у необхідності застосування до них насильницьких заходів впливу.

    Феодальний порядок,  що зміцнився із благословення церкви й при її прямій участі, ґрунтувався, як і попередній йому рабовласницький лад, на поневоленні й експлуатації народних мас. Коли в надрах феодального ладу стануть виникати нові суспільні відносини й народні маси в особі селян і городян пробудяться від вікової сплячки й знову прийдуть у рух, їхній гнів буде спрямований у першу чергу проти духівництва - єпископів, абатів, ченців, які вели привільне життя за рахунок народу, освячували соціальний гніт, загрузли в пороках, проти нового Вавилона - католицького Рима, проти нового Антихриста - тата римського. І тоді виникнуть нові єресі, і тоді для боротьби з ними буде створена "свята" інквізиція...

    В XII сторіччі  стає звичайної для церкви  практикою розправлятися зі своїми  ідеологічними супротивниками насильницькими засобами - віддавати їхнім катуванням, нарузі, позбавляти життя. Але такого роду розправи учиняються тільки над найнебезпечнішими для церкви супротивниками й ще не носять загального характеру, тобто не застосовуються поки що до всієї маси єретиків. Однак безсилля церкви впоратися зі зростаючими опозиційними антицерковними й антифеодальними рухами, її небажання піти на компроміс зі своїми ідейними супротивниками, модернізувати, як ми сказали б тепер, церковну доктрину й практику, а також, що підсилюється прагнення, папського престолу піднятися над світською владою, підкорити її своєму контролю, перетворитися у верховного вершителя доль християнського миру - все це, разом узяте, породило ідею "остаточного рішення" єретичного питання, а саме - фізичного винищування, знищення всіх без винятку єретиків.

    Бернар Клервоский  наполегливо ратував за фізичне  винищування непокірливих єретиків  за допомогою світської влади.По  Бернару, церкви варто відшукувати  й викривати єретиків, а за  її вказівкою світської влади їх знищувати. Якщо світська влада кориться велінням церкви по боротьбі з єретиками, то вона тим самим визнає над собою верховенство церкви й папського престолу.Як видно із програми Бернара, прийнятої на озброєння середньовічними татами, переслідування єретиків було однією з неодмінних умов підпорядкування світської влади папству. Це допомагає усвідомити місце й значення майбутньої інквізиції в загальній політиці папського престолу. Створюючи інквізицію, папство сподівалося, зокрема, використати неї для зміцнення своїх позицій стосовно світської влади.

   Інокентій III схвалив  в 1202 р. створення ордена мечоносців  і благословив їх на завоювання  Лівонії, а в 1215р. призвав  німецьких лицарів до хрестового  походу на прусів. Нарешті, це він віддав наказ приступитися до нового хрестового походу проти альбігойців, поклавши початок масовому й систематичному знищенню віруючих, релігійні погляди яких розходилися з офіційною доктриною церкви. Багато дослідників саме його вважають засновником інквізиції.

    І все-таки ці  успіхи не могли сховати пороків,  що продовжували роз'їдати й  підточувати організм католицької  церкви.

    Інокентій III скликав для обговорення церковних справ XII (IV Латеранский) всесвітній собор. Він відкрився в Римі в 1215 р. Крім патріархів захоплених хрестоносцями Константинополя і Єрусалима в соборі брали участь 71 митрополит, 412 єпископів, більше 800 абатів і пріорів, безліч уповноважених від прелатів, що отсутствовали. На ньому були присутні представники багатьох європейських монархів. Таємно з'явилися на собор граф Тулузский і його син Раймонд Молодший, сподіваючись вимолити в Інокентія III і соборних батьків прощення й повернути собі хоч частина своїх володінь(17,156).

    Порядок денний  собору передбачала обговорення  наступних питань: відібрання св. Землі в невірних, церковна реформа, зловживання духівництва і як з ними боротися, викорінювання єресі й умиротворення душ. Собор остаточно позбавив Раймонда його володінь, обещав частково їх повернути синові, якщо він "буде того гідний".

    Собор прийняв постанову про боротьбу з єрессю (канон 3), що зобов'язувало світські й церковні влади невпинно переслідувати єретиків. От текст цього документа, що послужив юридичною підставою для установи інквізиції (4,40).

  Собор прийняв ряд  постанов, що давали татові право реорганізувати існуючі чернечі ордена. Але напрошувалося й інше рішення: створення нових орденів, що залежать не від місцевої церковної ієрархії й феодальних сеньйорів, а безпосередньо від папського престолу й виконуючих цілком і повністю його волю. І хоча собор заборонив установу нових чернечих орденів, не встиг він закінчити свою роботу, як в 1216 р. новий тато Гонорій III заснував "жебручий" орден проповідників, засновником якого був уже згаданий нами іспанський августинец Доминик де Гусман, що приймав активну участь у переслідуванні катарів у Лангедоке.

  До кінця XIII в. католицька Європа була покрита мережею інквізиційних трибуналів. Їхня діяльність була безперервна, як дія законів природи, що віднімало в єретиків надію виграти час і зникнути, переходячи з однієї країни в іншу. Інквізиція являла собою в ту епоху дійсну міжнародну поліцію. "Єретик жив як би на вулкані, що повсякчас міг почати виверження й поглинути його. Тому що в очах людей інквізиція була всевідаючої, всемогутньої й всюдисущої..."    Вирок "священного" трибуналу вважався остаточним і оскарженню не підлягав. Теоретично, звичайно, засуджений міг звернутися до папського престолу із проханням про помилування або перегляд справи. Але такі обіги були надзвичайно рідким явищем. Сам засуджений, що перебував у руках інквізиції, був позбавлений фізичної можливості оскаржити її дії. Його ж родичі або друзі побоювалися робити це через острах репресій з боку інквізиторів, що вважала скарги на їхні дії проявом гордині й чи ледве не доказом єретичних поглядів. До того ж скарги подібного роду були зовсім марні: папський престол, як правило, просто не приймав їх в увагу.

    З XIII в. уже понад 300 років у всіх країнах християнського миру йшло полювання за єретиками, невпинно трудилися "у славу господню" інквізиційні трибунали, палали багаття автодафе. Здавалося, що завдяки невтомній діяльності "псів господніх" католицька церква розправилася з усіма своїми ворогами. Були майже повністю знищені катари, подавлені спиритуали, флагелланти, беггарди й численні інші бюргерські й селянські єресі. Винищені були десятки тисяч "відьом". Віддані вогню, пограбовані, розсіяні по белу світла "перекірливі" іудеї, відкинуті в Африку маври. У нагороду за настільки богоугодні справи, за відданість "щирій" римсько-католицькій вірі всевишній "даровал" саме католицьким государям Іспанії й Португалії неосяжні землі з незліченними скарбами в Азії, Африці й у казкових і таємничих антиподах - у Західних Индиях, або, як їх стали потім іменувати,- в Америці.

        Іспанська інквізиція! Її похмура слава затьмарила лиходійства інквізиторів в інших країнах. Про її криваві діяння написані сотні книг, про неї пишуть і писатимуть як іспанські історики, так і історики інших країн, намагаючись не тільки розповісти для науки потомству про її жорстокості, але і пояснити їх, розібратися в складному корінні, що породило і живило цей репресивний орган на службі церкви і іспанської корони.   У Іспанії інквізиція досягла своєї “вищої ” ступені розвитку. Іспанська інквізиція стала прикладом, еталоном для установ такого ж роду у всьому християнському світі.

    І дійсно, ніде інквізиція не діяла так жорстоко і загальний, ніде вона не сполучала в собі в такій “довершеній” формі межі церковної і політичної (державною) поліції, як це було в Іспанії, керованій католицькими монархами. Першими жертвами іспанської інквізиції стали “нові христиане”- маррани. У Севільї від скупченості у в'язницях вибухнула епідемія чуми. Інквізитори вимушені були залишити місто і дозволити покинути його “новим християнам”, але без майна. Цим скористалися понад 8000 марранов і іудеїв, що бігли від терору севильской інквізиції. Коли епідемія пройшла, інквізитори повернулися в місто і продовжили свою катівську роботу, і так як їх “клієнтура” сильно скоротилася, то вони викопували мертвих, судили їх останки, відбирали у родичів засуджених спадок.

   Томас Торкведа вважається справжнім творцем і ідеологом Іспанської інквізиції. Він очолював інквізиційний трибунал протягом перших 18 років після його створення. Фанатик, що бачив основну мету свого життя у винищуванні марранов, яких він вважав винними у віровідступництві, Торквемада відрізнявся жорстокістю, підступністю, мстивістю і колосальною енергією, що разом з довірою, яку живили до нього Ізабелла і Фердинанд, перетворили його на справжнього диктатора Іспанії, перед яким тріпотіли не тільки його жертви, але і його прихильники і шанувальники, бо він, як надлежит ідеальному інквізиторові, будь-якого навіть найперевіренішого католика міг запідозрити в єресі, примусити визнати себе винним і кинути його в багаття.

    До 1492 року іспанська корона вирішила поповнити клієнтуру “священного” трибуналу, а заразом і свою скарбницю, просто “геніальним способом”. Був опублікований королівський указ, що наказував всім іудеям в тримісячний термін прийняти католицьку віру або покинути Іспанію, причому в останньому випадку все їх майно підлягало конфіскації на користь іспанської корони. Після того, як інквізиція обробилася з іудеями і “новими християнами”, вона взялася за арабів.

    До кінця XV ст. число жертв інквізиції було порівняно невеликим. Справжній терор почався на схилку Середньовіччя, переважно у володіннях іспанського короля, і був пов'язаний з іменем великого інквізитора Томмазо Торквемади. Упродовж 15 років за його наказом було спалено близько 2 тис. осіб.

 2.2  Чернечі ордени ( домініканці та францисканці ).

    У початковий період свого існування церква була гнана, послідовники її дуже фанатичні, але в пізніші століття свого існування церква перетворилася з гнаної секти однієї з східних релігій у величезну тоталітарну організацію. А тоталітаризм в будь-якому прояві не терпить ніякого інакомислення. У епоху феодальної роздробленості безліч єпископів по всій Європі, особливо в німецьких князівствах, було світськими государями. Це спричинило за собою цілий ряд зловживань, і зрештою привело до різкого падіння авторитету церкви (не випадково величезна частина німецьких держав з радістю прийняло протестантизм, в протилежність Чехії, яка зберегла вірність католицтву не дивлячись на хрестові походи проти гуситов).

   Існує немало  прикладів в історії, коли благородна  справа почата групою фанатично  настроєних подвижників у фіналі вираждалося із-за нашестя людей, які приєднанням до цього почину приследовали свої особисті корисливі цілі. Так відбулося і з католицькою церквою, у міру становлення величезною всеевропейской організацією все більше і більше служителів виявлялися порочними, корисливими лицемірами. Це не означає, що не залишилося в церкві людей подібних св. Франциску або св. Домінику, але їх кількість в загальній масі виявилася нікчемною. Падіння вдач серед служителів церкви досягло небувалого розмаху. Багаті прелати мали в підпорядкуванні цілі армії, вели війни з сусідніми феодалами, грабували навколишнє населення непомірними податками приводячи на виправдання Священне Писання (написане на латині і недоступне у той час більшості населення), мали гареми і взагалі поводилися не згідно з саном. У інших місцях навпаки існувала практика пограбування єпископів нижчестоячими священиками, як приклад можна привести такий факт один з єпископів Лангедока був примушений сам мити годувати і запрягати свого мула, в якому полягало все його майно. Варто згадати так само про практику продажу церковних посад. Найвищі положення в церковній ієрархії займали люди абсолютно негідні подібній честі. Існувала можливість здійснення покаяння за дорученням, також можна було одружитися за дорученням. Чернечі ордени більше нагадували розбійницькі кубла, оскільки будь-який, навіть найзакореніліший злочинець міг избегнуть відповідальності за скоєне шляхом вступу до того або іншого чернечого ордена.Чернечі ордени були настільки численні і впливові що і на них лежить відповідальність в подібному падінні вдач. Зважаючи на все вищеперелічене недивно що священнослужителі довго чинили опір целибату (повній безшлюбності). Подібна розпуста зустрічала активне неприйняття з боку населення. Церква проповідувала заповіді Ісуса Хріста сама ж і порушувала їх в першу голову. Саме по цьому єресь у момент свого виникнення зустріла дуже хороший прийом з боку місцевого населення.

    На противагу  єретичним сектам, проповідувавших апостольську бідність, було створено декілька орденів жебракуючих ченців. Найбільшу популярність з них здобули доминиканці і францисканці. Строгий статут і величезний авторитет святих, на честь яких ним були даны імена, привели в їх ряди кращих, чесніших людей тієї епохи, що залишалися вірними принципам католицизма.

   На перших порах  ці ордени строго слідували  своїм статутам, чим заслужили шану і пошану у всьому християнському світі. По суті справи, вони практично повністю дублювали правила поведінки секти Ліонських бідних, але в системі церковної ієрархії. Саме тому інквізиторів призначали провінціали францисканців або домініканців з складу братів свого ордена. З перших же кроків інквізитори отримали величезні повноваження і повну безконтрольність. 20 квітня 1233р.Григорий IX засновує загальну інквізицію в провінціях Бордо, Бурж, Нарбонн і Ош і ввіряє її домініканцям(9,57). Два дні опісля тато карає домініканському пріору Провансу (так на церковній мові називали Південну Францію) підібрати самому інквізиторів, що діють проти єресі від імені і владою Святого престолу, auctoritate apostolica. Франциськанци, не барившись, повинні були в цих працях приєднатися до домініканців. Пріор домініканців тут же призначив двох перших інквізиторів, Пьера Селла (або Сейла) і Гийома Арно. Це був багатий тулузский городянин, що віддав 25 квітня 1215 р. свій будинок святому Домініку для пристрою в нім домініканського монастиря Тулузи. Небагато пізніше він сам вступив в орден, а з 1219 р. був пріором монастиря в Ліможе; звідти він і прибув в рідне місто для виконання обов'язків інквізитора. Обидва ченці отримали в свою юрисдикцію всі землі, визнані договором в Мо за Раймоном VII.

   Він задумав створити орден, члени якого присвятили б себе винятково виявленню й викриттю єретиків і захисту папського престолу від їхньої критики.Цей орден називався, орденом домініканців або "братів-проповідників" і був заснований у 1207-1208 рр. іспанським дворянином Гусманом Домініком(2,515). Члени ордена прийняли як форму біле одіяння й сандалії на босу ногу. Зовні вони стали походити на "зроблених" катарів. Доминіканці давали обітницю бідності, що повинне було сприяти зміцненню їхнього авторитету серед віруючих.Істотним елементом едикту з погляду історії інквізиції була згода імператора надавати всіляку підтримку й заступництво домініканським ченцям у переслідуванні єресі.

    Якщо  доміниканці перетворилися у свого роду еліту католицької церкви, то інший орден -францисканців, що також виник на початку XIII в., повинен був залучити на сторону церкви плебейські елементи, проповідувати в масах смиренність, покірність і любов до страждань. Засновником ордена був італієць Франциск Ассизский, у миру Джованни Бернардоне (1182-1226)(11,339).